Раді Вас бачити!

Раптом розлилось біло-золоте сяйво. Стало світло, немов удень. Брат із сестрою аж зажмурили очі від такої яскравості. Вони різко перевели погляд на джерело світла і уважно спостерігала, як із сяйва спочатку вимальовується образ білого голуба, а згодом — постать юної дівчини, яка вже сердито дивилась на них.

— Яка мила картина, — задумливо проговорила Янголіна. — Двоє Покликаних знову б'ються не на життя, а на смерть. Життя вас так й нічому не навчило?

Вона схрестила руки на грудях та нахмурилась.

— Подивіться на себе! Ви просто жалюгідні, обгамселили один одного до півсмерті!

Покликані все ще лежали на підлозі, розгублено кліпаючи очима. Янголіна дивилась на них згори, насупивши брови, явно незадоволено.

Вікторія щосили відштовхнула брата.
— Та злізь з мене вже нарешті! — закричала вона.

Віктор встав на ноги та схопився за щелепу. Усе його обличчя палахкотіло від болю — його молодша сестричка добре постаралась.

— Янголіно, ти ж бачила, що він перший на мене накинувся! Я просто захищалась, він мене ледве не загриз! — кричала Вікторія.

Вона підвелась і збентежено подивилась на Янголіну, яка сердито дивилась на неї.
— Ти бачила чи ні? — розгублено запитала Вікторія.

— Та ви обоє були скажені. Ви один одного варті, — суворо промовила Янголіна. — Ви ж Покликані! Бачили б вас зараз члени ваших кланів. Як ви себе поводите? Кулаками ніхто ще нічого доброго не вирішив. Мені соромно за вас обох!

Вікторія перевела розгніваний погляд на брата. Той відповів їй таким самим — холодним і непривітним.

— Ну, він же перший почав, — уже ображено мовила Вікторія.

Янголіна зупинила на ній важкий погляд.

— Ну гаразд, вона — як мала дитина, — різко сказала вона, а тоді повернулась до Віктора. — Але ти… від тебе я такого не очікувала.

— Що значить мала дитина?! — закричала Вікторія. — А що, по-твоєму, я мала робити? Він перший почав мене бити!

— Вона хотіла вийти на полювання й вкусити людину. Як, скажи мені, я мав її зупинити?! — обурено відповів Віктор, знову випльовуючи кров.

— Та з чого ти взяв, що я збиралась кусати людину?! — знову закричала Вікторія, тупцяючи ногами.

— Мені про це сказала Янголіна! — гаркнув Віктор. — Я летів до тебе в кімнату, щоб угамувати тебе. А застав… — він скривився, — застав тебе в обіймах твого коханця.

— По-перше, між нами нічого не було, і це не твоя справа. А по-друге… — Вікторія перевела розгніваний погляд на Янголіну. — Ах ти ж білобриса сучка! Як ти посміла лізти в мої думки та ще й передавати все, що я думаю, цьому блохастому псу?!

— Ей, підбирай слова, істеричко! — гаркнув Віктор.

— Це ти закрий рота! — вибухнула Вікторія. — Набрид уже до синіх чортів!

Далі її крик злився з його — слова губились, фрази накладались одна на одну. Вони розмахували руками, перебивали одне одного, не чуючи ні аргументів, ні застережень.

Янголіна лише закотила очі й мовчки спостерігала, не наважуючись втручатись в цю сварку.

— Янголіно, — вже благально мовила Вікторія. — Скажи йому, щоб він відчепився від мене. Нехай залишить мене у спокої.

Янголіна мовчала. Вона лише засудливо дивилась на них обох, не стаючи ні на чий бік.

— Так, досить, — різко сказав Віктор. — Від сьогодні ти нікуди не вийдеш без мого дозволу. Ключі від машини я забираю. В університет я відвозитиму тебе сам і сам забиратиму після лекцій. Без мого дозволу ти й кроку з дому не зробиш.

— Це що… жарт такий? — ледве вимовила Вікторія, приголомшена його словами.

— Від сьогодні ти під домашнім арештом. І так триватиме доти, доки ти не опaнуєш себе, — вже спокійніше мовив Віктор. — Тобі доведеться заново навчитись контролювати свою жагу, щоб не вкусити людину. І лише тоді ти зможеш самостійно пересуватись містом.

Вікторія вислухала його з відкритим ротом. Лише за мить вона перевела погляд на Янголіну й, не вірячи в те, що відбувається, розгублено мовила:

— І ти дозволиш йому так зі мною поводитися?

— Віка, ти ж сама добре розумієш, що так буде краще, перш за все для тебе, — лагідно мовила Янголіна.

— Та ви що, взагалі подуріли! — закричала Вікторія. — Як ви смієте?!

— Віктор правий, — суворіше промовила Янголіна. — Я підтримую його рішення.

— Ніхто… чуєте, ніхто не буде мені вказувати, що робити! — знову істерикувала Вікторія. — Навіть ти, Янголіно!

Вікторія кинула на них злобний погляд, а потім різко побігла у свою кімнату.

Хлопець одразу хотів кинутись за сестрою, але спокійний голос Янголіни його зупинив.

— Далеко зібрався? — тихо запитала вона.

— Її потрібно зупинити, — розгублено мовив він. — Вона ж зараз вилетить через балкон.

— У цьому я сумніваюсь, — посміхнулась Янголіна.

— Янголіно, стерво! — пролунав розгніваний крик Вікторії.

На обличчі Віктора засяяла посмішка, і він задоволено подивився на Янголіну.

— Тепер вона не зможе вийти зі своєї кімнати ні вдень, ні вночі, — задоволено промовила Янголіна. — Лише ти можеш відчинити двері її кімнати. І ніхто інший, крім тебе, не зможе туди увійти.

Віктор голосно розсміявся.

— Сестричко, ну як тобі тепер там наодинці? — з іздьовкою промовив він.

— Янголіно! Якщо ти зараз не розвієш своє закляття, я все твоє біле пір’я вирву! — ще голосніше кричала Вікторія, гупаючи кулаками об двері.

Янголіна та Віктор подивились один на одного, ледве стримуючи нову хвилю сміху, поки Вікторія продовжувала кричати, що їм «задасть», і стукала по дверях.

Нарешті Віктор обійняв Янголіну за плече й лагідно їй посміхнувся.

— Пішли на кухню, вип’ємо чогось міцного. А то від неї вже голова йде кругом.

— Нам ще аптечка потрібна, — посміхнулась Янголіна. — Ти б бачив себе зараз. Вона тобі добре понадавала.

— Ну, ти ж бачила, що я теж їй заїхав кілька разів, — гордовито мовив він.

— О, так, ти справжній герой. Так круто дівчину одалав, — засміялась Янголіна.

— Вона не дівчина. Вона скажена вампірша. От хай у себе в кімнаті тепер б’ється, як риба об лід, поки не навчиться себе контролювати.

Поки Янголіна з Віктором спускались на перший поверх, з кімнати Вікторії долинув гучний крик.

— Куди ви направились?! — кричала вона. — Негайно випустіть мене!

Але вони вже не чули її криків.

***

Янголіна вийшла на внутрішнє подвір’я. Повільно крокуючи, вона наближалася до Віктора, який мовчки стояв, занурений у нічне небо. Руки його були сховані в кишенях,  а тіло ледве ворушилось під ударами холодного вітру.

— Тобі не холодно? — тихо запитала вона, оцінюючи його лише в штанах і чорній футболці, де вітер безжально підіймав тканину.

— Ні, перевертням ніколи не холодно, — промовив він байдуже, не відводячи погляду від зоряного полотна над ними.

Дівчина повільно підійшла до нього й обійняла ззаду. Її тендітні руки обвели його торс, неквапно ковзнули вгору й зупинилися на грудях. Віктор накрив її маленькі долоні своїми та ледь посміхнувся.

Він відчував тепло, що йшло від неї — тихе, живе, справжнє. Наче вона передавала йому свій спокій, і той повільно розливався в його душі, змиваючи втому й напруження. Віктор заплющив очі та з полегшенням зітхнув.

— Коли ти поруч, мені одразу стає так легко на серці, — тихо промовив він. — Дякую, що ти завжди зі мною.

— Я знаю, ти сумуєш за нею, — тихо промовила вона. — Ти так ретельно приховуєш свої почуття, але твоє серце кричить від туги за нею на весь голос.

Віктор мовчав. Він лише сильніше стиснув її маленькі руки, повільно розплющив очі й знову вп’явся поглядом у нічне небо, ніби шукаючи там відповіді, яких не міг знайти в словах.

— Вікторія допоможе тобі повернути Хелену, — лагідно промовила Янголіна. — Ти ж добре знаєш, що з Хеленою все гаразд. І зовсім скоро ви знову будете разом.

— Я вже чітко бачу, як Вікторія буде цьому рада, — тихо посміхнувся Віктор.

Янголіна теж ледь засміялась й повільно випустила його зі своїх обіймів, залишивши після себе тепло, яке ще довго не хотіло зникати.

— Я переживаю за Віку, — тихо зізнався він.

Віктор різко повернувся до неї й заглянув у її небесно-блакитні очі.

— Ти сама бачиш, якою неврівноваженою вона стає, — стурбовано промовив він.

— А чого ти очікував? Її троянда стала червоною. У ній одночасно борються добро і зло, — сумно відповіла Янголіна. — Страшно навіть уявити, як їй зараз важко.

Віктор знову підвів погляд до чорного неба й важко зітхнув.

— Я дуже боюся за Віку, — ледве чутно промовив він. — Адже за Пророцтвом один із Покликаних уб’є іншого… Ти ж знаєш, що цим Покликаним є я.

Він замовк. Слова давались надто важко.

Дівчина ледь усміхнулась й ніжно взяла його за руку.

— Я не допущу цього, — її голос був водночас твердий і лагідний. — Я не дозволю, щоб Пророцтво здійснилось до кінця.

Віктор сумно всміхнувся. Він притягнув її до себе й міцно обійняв, зарившись обличчям у її світле волосся. А Янголіна ніжно проводила долонями по його спині, слухаючи, як тихо й рівно б’ється його серце — спокійне, живе, справжнє.

• Як ви вважаєте, хто з героїв найбільше завинив один перед одним?
• Чи, можливо, все не так прозоро, як здається на перший погляд?
• Пишіть свої думки в коментарях, щоб потім перевірити, чи справдились ваші здогадки.