Раді Вас бачити!

На лекції Вікторії було важко зосередитись. Сьогодні професор був у чудовому настрої: він із захопленням розповідав про стародавні цивілізації Причорномор’я. Проте вести конспект дівчині не вдавалось — думки постійно відволікали її, і зібратись на навчанні сьогодні було надзвичайно складно.

Це помітили всі.

Одногрупники звернули увагу, що Вікторія сиділа відсторонено, одна біля вікна, раз по раз зупиняючи погляд на сірому краєвиді за склом. У її очах читалась тиха печаль, яку неможливо було не відчути.

Викладачі теж насторожились. З їхньою найкращою студенткою було щось не так: вона мовчала, не долучалась до обговорень, не ставила запитань. Сьогодні Вікторія була незвично пасивною — і це зовсім на неї не схоже.

Коли лекції закінчились, Вікторія відчула полегшення. Вона вже шкодувала, що сьогодні взагалі прийшла до університету. Краще б пролежала цілий день під теплою ковдрою, якомога далі від людей.

Зараз їй нічого не хотілось. Лише тиші та усамітнення — простору, де не потрібно відповідати на запитання й вдавати, що все гаразд.

Коли Вікторія вже закинула книги до сумки й зібралась рушити до гардероба по куртку, їй дорогу перегородила староста групи.

— Сьогодні студентська рада, — усміхнулась вона. — Сподіваюсь, ти не забула про сьогоднішні збори.

Вікторія важко зітхнула. Вона справді забула про все на світі, і настрій зіпсувався ще більше. Жодної хвилини спокою — сил майже не залишилось. Та вона лише мовчки кивнула старості, і дівчата разом попрямували на збори.

Головним порядком денним чергового засідання студентської ради стала підготовка до зимового балу. Члени ради так зраділи цій новині, що зал наповнився захопленими вигуками й пожвавленими обговореннями.

Вікторія ж лише крадькома дивилась на великий годинник на стіні. Його стрілки рухались нестерпно повільно, ніби навмисне знущаючись із неї. У думках було тільки одне — коли ж нарешті вона зможе поїхати додому.

Головувала на цьому засіданні заступниця декана — вихована, інтелігентна жінка, сувора на перший погляд, але з дуже добрим і чуйним серцем. Вона майже одразу помітила, що Вікторія сьогодні має сумний вигляд, і це їй не сподобалось.

Вікторія була однією з її улюблених студенток. Заступниця декана завжди бачила в її очах запал і особливу зацікавленість археологією. До того ж вона зазвичай вирізнялась активністю та живою участю в обговореннях. А зараз — похмура, відсторонена, зовсім не схожа на себе.

«Потрібно її якось розворушити», — майнула думка в голові заступниці декана.

— Дуже важливе завдання лягає на плечі відповідального за культурно-масовий комітет, — чітко промовила викладачка. — Вікторіє, можливо, в тебе вже є якісь ідеї?

Почувши своє ім’я, Вікторія здригнулась й широко розплющила очі, ніби лише зараз усвідомила, де саме перебуває.

— Я… — розгублено промовила вона. — Поки що в мене немає жодних ідей. Мені потрібно трохи подумати.

— Та в тебе ж завжди купа цікавих задумів, — м’яко підтримала її староста, помітивши збентеження дівчини. — Я впевнена, ти придумаєш щось справді особливе.

Вікторія знову лише важко зітхнула. Цього їй ще бракувало. Проблем й без того було надміру: Хелену досі не знайшли, Першопредки бунтують, Біле Братство не дає їй Прощення. До того ж стосунки з хлопцем зараз були напруженими.

А тепер ще й ці танці, репетиції, обговорення… Ніби в її житті не вистачало турбот, потрібно було занурюватись в чергову метушню.

***

Машина Вікторії зупинилась у внутрішньому подвір’ї, але вона не поспішала виходити. Дівчина сиділа за кермом, руки стиснувши на кермі, і довго дивилась перед собою, немов намагаючись спіймати думки, що плутались в голові.

Раптом сльози, які вона стримувала цілий день, повільно покотились по її щоках. Ще мить — і вони прорвали всі бар’єри. Вона заплакала. З її грудей вирвався страшний крик болю, що здавалось, розривав серце на частини. Вікторія впала обличчям на кермо, закрила очі, а сльози продовжували безперервним потоком стікати по її обличчю.

Зненацька її мобільний загудів гучним сигналом. Вікторія перевела погляд на екран — дзвонив Віктор. Він турбував її вже цілий день, а вона жодного разу не взяла слухавку. Якщо вона не відповість зараз, усе стане ще гірше.

Дівчина підняла телефон, глибоко видихнула і, стримуючи сльози, тихо відповіла:

— Слухаю…

— Нарешті! — зітхнув Віктор. — Я цілий день тобі дзвонив.

— Сьогодні був дуже складний день, я не мала можливості відповісти, — збрехала вона.

Віктор відразу відчув тремтіння в її голосі. Було чутно, що вона плаче. Але він мовчав, не бажаючи підкреслювати це і ще більше її засмучувати.

— Ти де? — суворо запитав брат.
— Вдома, — тихо відповіла вона.
— Я вже їду. Скоро буду.

Вікторія вимкнула телефон і кинула його на сидіння пасажира. Потім глянула на власне відображення у внутрішньому дзеркалі заднього виду і важко зітхнула. Очі були червоні від сліз, обличчя набрякле, а серце тяжко стискалось від накопиченого болю.

Дівчина вийшла з машини й поспішно попрямувала до будинку. Швидко вона забігла у ванну і ретельно вмила обличчя: сльози зіпсували макіяж, тож довелось все змити. Потім Вікторія взяла тональний крем і консилер, щоб замаскувати мішки під очима та обережно розтушувала їх на шкірі. Потім вона взяла рум’яна і злегка торкнулась ними щік, щоб не виглядати надто блідою.

Потрібно додати своєму обличчю більше сяйва і свіжості. Якщо брат помітить, що вона плакала, знову почне бурчати та повчати, що вона не має права здаватись. Його повчання вже починали дратувати її, і цього разу вона не хотіла давати йому жодного приводу для зауважень.

Вікторія задумливо дивилась у своє відображення, довго у нього вдивляючись. Як приємно бачити себе в дзеркалі, навіть трішки розплаканою. На жаль, звичайні люди цього не розуміють. Адже коли ти бачиш себе у відображенні, це означає, що у тебе є душа, що твоє серце б’ється і не зупиняється навіть у найтемніші ночі.

Вікторія важко зітхнула і взяла в руки туш. Трохи підмалювала вії та знову глянула у своє відображення — воно посміхалось їй.

Різко схопивши себе за голову, вона прошепотіла: “Зберись… Досить плакати! Ти все витримаєш! — Вікторія знову подивилась у дзеркало, і її голос став впевненішим: Ти одна з Покликаних! Ти зможеш! Я зможу! Потрібно бути сильнішою!”

Несподівано пролунав дзвінок у двері. Вікторія спустилась вниз, але той, хто дзвонив, виявився дуже нетерплячим — дзвінки ставали частішими та різкішими. Вона відчинила двері, очікуючи побачити брата, але людина, що стояла перед нею, викликала несподіване здивування.