Раді Вас бачити!

Після лекцій одногрупниці запросили Вікторію на каву й прогулянку крамницями. Вона охоче погодилась — не з ввічливості, а з власним планом. Вікторія вирішила пройтись з ними лише по двох-трьох магазинах, а потім, під приводом термінової справи, непомітно зникнути. Далі на неї чекали зовсім інші, важливіші справи.

Коли дівчата вийшли з університету, Вікторія навіть не ковзнула поглядом по стоянці — надто боялась натрапити на знайому машину. Та раптом повітря розрізав знайомий чоловічий голос.

— Віко, — гучно покликав брат.

Вікторія здригнулась й різко обернулась в той бік, звідки лунав голос. Спершись на капот своєї машини, стояв Віктор і дивився на неї з явним невдоволенням. У ту ж мить дівчина зрозуміла: її ідеальний план втечі згорів синім полум’ям.

Дівчина завмерла на місці, мов укопана, і навіть не подумала відходити від своїх одногрупниць. Віктор насупив брови й швидким кроком рушив до неї. Побачивши, як він наближається, Вікторія хотіла зірватись з місця й утекти — байдуже куди, в будь-якому напрямку, аби якомога далі від нього. Та тіло не слухалось. Вона не могла навіть поворухнутись, стояла, наче закам’яніла, повністю втративши контроль над собою.

— Який красень! — вигукнула одна з одногрупниць, помітивши, як Віктор швидко наближається до них. — Віко, це твій хлопець? — запитала вона вже більш сумно, ніби побоюючись відповіді.

Вікторія мовчала, як налякана дитина. Лише сумно перевела на неї погляд і тихо кліпала своїми наляканими очима, не знаходячи слів.

— Це її брат, — відповіла за Вікторію староста групи. — Але що він красунчик, вважаєш не тільки ти, — додала вона з легким докором.

У ту ж мить Віктор підійшов до дівчат, і на його обличчі заграла привітна посмішка.

— Добрий день, дівчата, — промовив він, демонструючи білосніжні зуби.

Дівчата буквально розквітли при його вигляді, очі наповнились щирим інтересом. А ті, хто щойно дізнався, що він брат Вікторії, а не її хлопець, засвітились від радості. Вони дарували йому лагідні посмішки, а їхні очі сяяли від захоплення.

— Віка, нам час. Ми вже запізнюємось, — промовив Віктор з незадоволенням у голосі та суворо глянувши на неї.

Коли дівчата помітили, як Віктор бере її за руку, їхньому суму не було меж.

— Хіба ви вже йдете? — засмучено промовила одна з них.

— Вибачте, леді, — поважно відповів Віктор. — Але у нас із Вікторією дуже термінова справа. Тож я змушений… вкрасти у вас свою сестру.

Він міцніше стиснув її руку та легенько смикнув до себе. Вікторія не опиралась — вона знала, що суперечити марно. Лише сумно повернулась до дівчат і, злегка нахиливши голову, прошепотіла:

— Бувайте…

— Бувай, — відповіли вони майже одночасно, ледве помічаючи її благальний погляд. Їхні очі, як зачаровані, були прикуті лише до її брата.

Брат із сестрою відходили від дівчат, а ті не могли відірвати від них погляду. Віктор міцно тримав Вікторію за руку, притуляючи її до себе. Дівчата дивились на них із заздрістю — кожна мріяла опинитися на місці Вікторії, відчувати його руку так близько та впевнено.

Підійшовши до машини, Віктор відчинив двері пасажирського сидіння для сестри. Вікторія слухняно сіла всередину. Він обійшов автомобіль до місця водія і, глянувши на дівчат, які все ще не відривали від нього очей, грайливо підморгнув їм. Від чого серця кожної забились частіше.

Натиснувши на газ, Віктор рушив, а дівчата ще довго стояли, замріяно проводжаючи їх очима, не маючи сил відірватись.

***

Вікторія їхала мовчки. Насупивши брови, вона дивилась у вікно, зовсім не звертаючи уваги на брата.

Коли машина зупинилась біля торгового центру і двигун стих, він перевів погляд на сестру.

— Так й будеш дутись? — посміхнувся він, спостерігаючи її насуплений вираз.

Вікторія мовчала. Її очі вперто дивились у вікно, брови залишались стиснутими. Він тихо посміхнувся, вийшов з машини та підійшовши, відчинив перед нею двері.

Дівчина підняла на нього суворий погляд і, не знімаючи насупленої гримаси, вийшла з машини.

— Я б й сама могла відчинити дверцята, — гаркнула вона. — До чого ця показуха?

Віктор не відповів. Лише міцніше схопив її за руку і повів до ескалатора.

Коли вони піднялись на другий поверх, очі Вікторії розширились від здивування. Їм назустріч йшла дівчина, яка не відривала від них погляду, і її посмішка світилась радістю. Вона була в білому пальто, під яким виглядала легка, немов перлинна, сукня. На її ногах сяяли білі сапожки, обшиті золотими нитками, а довге світле волосся було акуратно заплетене в косу, у яку були вплетені шпильки з мерехтливими бусинками, що ловили світло та грали веселими відблисками. Коли вона наблизилась, повітря наповнилось ніжним ароматом літніх квітів.

— Привіт, — радісно промовила Янголіна. — Як пройшов ваш день?

— У мене все чудово, — промовив Віктор, радісно посміхаючись Янголіні.

Вікторія ж лише важко зітхнула. Ця нав’язлива парочка ні на крок не відчепиться від неї. І скільки ще часу вона буде під їхнім пильним наглядом? Настрій її зіпсувався ще більше. Вікторія насупилась, намагаючись стримати сльози, що нависли на очах, але ледве стримувала їхній потік.

Янголіна натомість ніжно посміхнулась Вікторії.

— З чого почнемо? — лагідно спитала вона.

Вона дістала з кишені аркуш паперу і простягла його Янголіні. Та ж опустила очі й швидко пробіглась по рядках. В цей момент Віктор заглянув у список і розширив очі від здивування.

— Ого… скільки ти всього придумала! Тут роботи — не випахане поле, — промовив він. — Ти прям так ретельно готуєшся до цього зимового балу, наче до власного весілля, — додав з легкою посмішкою.

Вікторія нічого не відповіла. Вона лише опустила очі і важко зітхнула, відчуваючи, як тяжкість ще більше тисне на її настрій.

Через кілька годин Вікторія вже падала з ніг. Вони планували купити все необхідне не за один день, а розтягнути це на кілька днів, але Янголіна та Віктор з таким завзяттям допомагали їй, що вона відчувала втому вже після першої крамниці. Кожен крок давався їй дедалі важче, а настрій поступово тьмянів під тягарем нескінченних покупок.

Коли вони вийшли з чергової крамниці, Вікторія вже думала, що вони нарешті направляються до виходу. Та Віктор вкотре міцно схопив її за руку й притягнув до себе.

— Я знаю тут чудове кафе, — посміхнувся він дівчатам. — Може, сядемо й відпочинемо?

— Чудова ідея, — радісно відгукнулась Янголіна.

Вікторія навіть не сміла сперечатись. У неї вже не залишалось сил на суперечки. Вона покірно й мовчки пішла слідом за ними, відчуваючи, як настрій стає ще більш зіпсованим.

Вже кілька хвилин вони сиділи в кафе. Навколо них було купа пакетів з крамниць. Напевно, будь-яка інша дівчина раділа б стільком обновкам, але не Вікторія. Вона мовчки крутила ложечкою у своєму лате, нахиливши голову, а на обличчі читалось незадоволення.

Віктор розгублено перевів погляд на Янголіну, потім ще раз подивився на Вікторію з питанням в очах. Янголіна ж лише тихо посміхалась, розправила плечі та сиділа, випромінюючи радість та легкість, наче не помічала сумного хаосу навколо.

В цей час сонце вже сховалось за обрієм, і натовп людей поступово густішав. Вікторія відчувала їхні запахи, відчувала аромат крові, що текла по венах, ледь відчутний, але магнетичний. У її свідомості звучали слова спокуси, що поступово зводили з розуму. Вона боялась підняти червоні очі, які палахкотіли блиском голоду й бажання. Хотілось відійти, відступити, зникнути серед темряви. Бути тут, серед стількох потенційних жертв, ставало нестерпно.

Віктор не зводив з неї погляду. Він бачив, як Вікторія схопилась за голову і зажмурила очі. Та раптом щось змусило її здригнутись, наче вона відчула невидимий знак. Вона підняла голову і почала обережно обстежувати простір навколо, очима шукаючи когось. І коли нарешті її погляд упав на потрібну людину, похмуре обличчя миттєво змінилось: тінь відступила, і на вустах з’явилась посмішка, чиста й беззахисна, як радість дитини.

Коли Віктор помітив об’єкт радості Вікторії, його обличчя перекосилось від люті. Тепер вже у ньому розливався поганий настрій. До них наближався Святослав — такий радісний і самовдоволений, що Віктор відчув ще сильніший укол гніву. Коли він підійшов ближче, було помітно, що його погляд не зводився з Вікторії. Святослав усміхався їй легко і тепло, дивився так, ніби вона була найпрекрасніше і наймиліше, що існує у цьому світі, і ця ясність ще сильніше дратувала Віктора.

Вікторія дивилась на нього з повною надією в очах і посміхнулась йому так, ніби він був її рятівником.

— Добрий вечір, — доброзичливо промовив Святослав.
— Привіт, — посміхнулась йому Янголіна.

Віктор мовчав. Його погляд був твердий, сповнений рішучості — він готовий був відштовхнути Святослава якомога далі від сестри. 

У цю мить Святослав простяг Вікторії великий букет білих троянд.
— Це тобі, крихітко, — ніжно посміхнувся він.

Вона радісно прийняла квіти:
— Дякую, яка краса, — посміхнулась вона.

Дівчина зраділа трояндам так, наче вони були для неї добрим знаком і приємною новиною.

Святослав перевів погляд на Янголіну й задоволено їй посміхнувся:
— А це тобі, красуня.

Янголіна прийняла від нього букет блакитних троянд та розгублено підняла на нього очі.

— Це хабар? — пожартувала вона.

— Можливо, якоюсь мірою так, — засміявся Святослав, сідаючи до них за столик.

— Взагалі-то ми не запрошували тебе… Звідки ти взявся? — суворо промовив Віктор.

— Помиляєшся, — спокійно відповів Святослав. — Мене запросила на побачення моя дівчина.

Він обережно взяв Вікторію за руку. Вона посміхнулась йому та опустила погляд на свій розкішний букет.

Віктор ледве стримував гнів. Коли він бачив, з яким поглядом Святослав дивиться на його сестру, йому хотілось в цю ж хвилину встромити йому осиковий кілок в серце.

— І коли ти встигла з ним зв’язатись? Я ж, наче, від тебе погляду не відводив увесь цей час? — буркнув він до сестри.

Вікторія не сміла дивитись на Віктора. Вона мовчала та не підіймала очей зі своїх білих троянд.

— Може, вже досить, — суворіше промовив Святослав, не випускаючи руки Вікторії. — Ти лякаєш Покликану. Хіба ти не бачиш цього?

— Я сам розберусь, як мені поводитись зі своєю молодшою сестрою, — грубо відповів він.

— Саме так. Вікторія — твоя молодша сестра. Вона жива людина, а не твоя іграшка, з якою можеш гратись, як заманеться, — голосно промовив Святослав, його червоні очі блищали рішучістю.

У цю мить Вікторія відсунулась від Святослава і почала нервово поправляти пелюстки свого букета. Він перевів на неї погляд і помітив, що вона намагається не показати сліз.

Святослав повернувся до Янголіни та суворо промовив:
— А ти? Від тебе я такого не очікував. Ти ж наче поклялась захищати обох Покликаних. — Його очі різко набули природного блакитного кольору. — А що ти робиш зараз? Знущаєшся з Вікторії?

Янголіна мовчала. Вона лише поглянула на нього і посміхнулась щирою посмішкою.

— Не чіпляйся до дівчини! — вигукнув Віктор. — Ти не маєш права так розмовляти з нею. Вона хоч й виглядає юною, насправді старша за тебе. Поважай старших, — командним голосом додав він.

— Я не буду скакати на задніх лапках перед тими, хто ображає мою дівчину, — суворо відповів Святослав.

Дівчата мовчали. Вікторія нервово поправляла букет і боялась промовити хоч слово, а Янголіна лише спостерігала і посміхалась від цієї ситуації. Хлопці ж продовжували словесну перепалку.

— Янголіна ніколи не образить Вікторію, — продовжував Віктор. — Все, що ми робимо для неї  — це заради її ж блага.

— О, це чудова тактика, — іронічно вигукнув Святослав. — Покликана не пройшла ритуал Очищення. Її троянда не стала білою. У ній продовжує боротись вампірська і людська сила. Вона ледве стримується, щоб не вкусити людину. І замість того, щоб триматись подалі від людей, які її дражнять, ти тримаєш її серед натовпу після заходу сонця. І в чому тут опіка та захист?

Віктор очманів від його аргументів. На обличчі його спалахнула ще більша лють, яку він уже ледве контролював. Він перевів погляд на сестру.

Вікторія повільно підняла на нього погляд. Її очі, сповнені благання, дивились на нього, і в цю мить у серці Віктора пройшов крижаний мороз. Вона виглядала виснаженою, зламаною життям, і він відчув пронизливий біль: як же ж йому боляче усвідомлювати, що саме він став причиною її відчаю. Серце стискалось, і від цього тремтіння по тілу проходила мука, сильна й глибока, як нічна буря.

— Може, спитаємо у Покликаної, чого вона сама хоче? — різко наголосив Святослав. — Я впевнений, що Вікторія сама знає, що для неї буде краще.

Усі перевели погляди на Вікторію й чекали на її відповідь.

Вона на мить розгубилась. Вперше за останній час хтось по-справжньому запитав її думку. Їй навіть стало трохи ніяково від цієї уваги. Повільно опустивши погляд на свої білі троянди, вона тихо промовила:

— Я б хотіла піти звідси. Мені б хотілось прогулятися якомога далі від людей.

Після почутого у Віктора аж зашуміло в голові. Він розгублено дивився на неї, відчуваючи, як його охоплює сором.

— Добре, — тихо промовив він. — Якщо хочеш, ми можемо…

— Ні, — різко перебила його сестра. — Я б хотіла побути наодинці зі Святославом, — уточнила вона.

Вікторія різко підняла на брата очі. Він розгублено зустрів її погляд. Темно-карі очі світились гнівом і рішучістю, і від цього погляду Віктор відчув, як його охопило зніяковіння.

— Янголіно! — різко вигукнув Віктор. — Як ти вважаєш, чи можна відпускати Покликану з вампіром, коли саме зараз їй потрібно рятуватись від вампіризму?

Святослав глянув на Віктора з неприхованим незадоволенням.

— От як Янголіна вирішить, так й буде, — спокійно усміхнувся йому Віктор.

Всі уважно перевели погляди на Янголіну. Вона ж помітила, як Вікторія дивилась на неї — спокійно і беземоційно. Янголіна посміхнулась і задумливо промовила:

— Ну… навіть не знаю, що сказати…

Вона демонстративно затягла паузу, опустивши очі на свої блакитні троянди. Потім різко підняла погляд на Святослава і ще миліше посміхнулась:

— Думаю, що можна.

Святослав у цей момент сяяв від радості. Вікторія спершу здивувалась, а потім посміхнулась з полегшенням. А Віктор ледве стримував бажання все навколо перевернути.

— Янголіно, красуня, — пожартував Святослав. — Ти мені завжди подобалась.

Він різко встав і простягнув Вікторії руку. Вона підняла на нього погляд. Святослав у цей момент так ніжно посміхався, що вона не змогла втриматись і відповіла посмішкою. Прийнявши його руку, вона швидко підвелась.

Хлопець притягнув її до себе й радісно промовив:

— Ну все. Гарного вам вечора. Більше не сміємо тут затримуватись, — іронічно додав він.

— Щоб до дванадцятої ночі була вдома, — суворо проговорив Віктор сестрі.

Вікторія кинула на нього строгий погляд.

— А це вже як вийде, — засміявся Святослав.

Вікторія та Святослав залишили їх удвох у кафе з купою покупок, які братові доведеться тягти до машини самому. Коли вони повністю зникли з поля зору, Віктор не витримав.

— І що це було? Ми ж так із тобою не домовлялись! — різко промовив він, повний гніву.

— Я не пригадую, щоб у нас взагалі був якийсь план, — посміхнулась йому Янголіна.

Віктор важко зітхнув і облокотився на спинку стільця.

— Це тебе блакитні троянди так розчулили? Чому ти втратила пильність?

Янголіна посміхнулась.

— Святослав уже вкотре доводить, що він справжній син свого батька. Його поведінка по відношенню до Вікторії благородна, — лагідно промовила вона.

Віктор лише скривився.

— І коли ти збираєшся розповісти Вікторії всю правду про Святослава?

— А чи варто? — тихо посміхнулась Янголіна. — Чи ти хочеш, щоб від цієї правди вони покохали один одного ще більше?

— Мені б цього не хотілось, — тихо промовив він.

— Його батько пишався б ним, коли б побачив, як він піклується про Вікторію, — задумливо промовила Янголіна.

Віктор зрозумів її біль і ніжно взяв її за руку.

— Я розумію, як ти відносишся до Святослава і наскільки він для тебе особливий, — з турботою промовив він.

— Пройшло вже майже тисяча років… а я досі не можу відпустити події тієї ночі. Мені здається, що я досі чую її крик і бачу, як вона помирає на моїх очах, — очі Янголіни наповнились сльозами. — Мене мучить думка, що я нічого не могла зробити. Не могла врятувати її тоді. Не могла… розумієш?

— Звісно, не могла, — з жалем промовив Віктор.

Янголіна сховалась обличчям у долоні, намагаючись приховати сльози.

— Тихіше, моя дівчинко, — схвильовано промовив він. — Іди до мене.

Віктор ніжно обійняв її. Янголіна зарилась обличчям у його груди та вперше за стільки років дозволила собі заплакати.

І раптом їй стало так легко на душі. Виявилось, що іноді поплакати дійсно корисно для такої змученої й розбитої горем душі.

Віктор ніжно гладив її по голові, шепочучи слова підтримки. Вони зараз належали один одному, бо не мали секретів і повністю розуміли внутрішній біль один одного. У цьому взаємному прийнятті й підтримці була їхня справжня сила.

• Чи зацікавили вас секрети Янголіни, якими вона наважилась поділитись з Покликаними, а особливо — ті, що відкрила лише Віктору?
• Яку таємницю вони приховують від Вікторії?
• І чи дізнається вона всю правду про себе?

Ви обов’язково дізнаєтесь про це згодом.

А поки на вас чекають наступні глави, сповнені гарячої пристрасті.

Обіцяю — буде дуже спекотно…