Раді Вас бачити!

Віктор зайшов до кімнати сестри. Вікторія вже встигла переодягнутись. На ній були обтягуючі домашні лосини та чорна майка, що підкреслювали її струнку фігуру. Вона так помітно схудла останнім часом.

Дівчина стояла перед дзеркалом, розчісуючи своє довге чорне волосся. Вона задумливо дивилась у відображення, якого не було — сонце вже сіло, і кімната тонула в темряві. Вираз її обличчя був суворий, а очі повні суму й розпачу.

Брату було нестерпно бачити її в такому стані. Йому так хотілось залишитись поруч, підтримати її в цю важку хвилину. Але обов’язки вожака зграї не дозволяли йому цього.

— Мені зараз треба йти на полювання зі зграєю, — тихо промовив він.
— Добре, — спокійно відповіла вона, хоча серце її стискалось від болю.

— Я можу залишитись з тобою, якщо…
— Ні, — різко перебила вона. — Не хвилюйся за мене. Можеш йти.

Вона перевела на нього свої червоні очі, які поступово стали карими.
— Все буде добре, — тихо посміхнулась вона, намагаючись приховати тривогу.

Хлопець підійшов до неї, взяв її обличчя у свої долоні й тихо промовив:

— Пообіцяй мені, що не будеш робити дурниць.

— Обіцяю, — ніжно відповіла вона.

Віктор обняв її. Коли вона ніжно провела руками по його спині, він посміхнувся. Він так не хотів відпускати її та залишати одну, але, мабуть, їй потрібно було трохи побути самій.

— Коли я повернусь, ми зможемо провести час разом, — тихо додав він, відпускаючи її з обіймів і заглядаючи у її темні очі. — А може ти хочеш щось смачненького? Що тобі купити? — м’яко запитав він, намагаючись відвернути її думки.

— Щось солоденького, — посміхнулась вона.

— Я скоро вернусь. Зі смаколиками, обіцяю! — радісно промовив він.

Дівчина нічого не відповіла, лише тихо посміхнулась йому. Він ніжно поцілував її в лоб,  з полегшенням видихнув та посміхаючись, вийшов з її кімнати.

***

Вікторія стояла біля вікна й спостерігала, як Віктор разом зі своїми підлеглими сідає в машину. Двигун загуркотів, колеса ковзнули по гравію. Коли автомобіль повільно покотився подвір’ям і зник за воротами, її погляд пом’якшав.

Нарешті вони поїхали. Полегшення накрило її тихою хвилею — не радістю, а коротким перепочинком, якого вона давно потребувала. Зараз їй потрібна тиша. Потрібен простір, у якому можна перестати тримати рівну спину та удавати, що все під контролем. Бо сил вдавати сильну вже не залишилось.

Дівчина ще раз перевірила, чи вікно зачинене, і потягнула штори, відрізаючи себе від нічного світу. Вона повільно підійшла до дзеркала, вдивляючись у темну поверхню, ніби сподіваючись упіймати хоча б тінь самої себе. Але там було лише порожнє скло. Вона не могла побачити відображення — воно з’явиться тільки зі світанком, коли перші сонячні промені торкнуться поверхні. Зараз же вона була всього лиш силуетом у темряві. Вампіром, чия шкіра холодна, мов крига, без пульсу, без тепла. 

По її щоках раптом покотились сльози — холоді, некеровані, такі, що вона більше не могла стримувати. Вони лились без зупину, змиваючи напруження, яке вона так довго тримала в собі. Плечі здригнулись, а потім затремтіли від стриманого плачу.

Вона не витримала. Ноги підкосились, і Вікторія впала на коліна, захлинаючись від розпачу. Голос вирвався сам — гучний, оголений, повний болю. Її крик розлетівся порожнім будинком, віддаючись у кожній стіні, ніби той самий дім слухав і співчував.

А вона все не стихала. Кричала, рвала повітря, била себе кулаками в груди в безсилій спробі витрусити цей біль назовні. Плач зливався з криком, а крик — з безнадією, і це здавалось єдиним способом хоч трохи полегшити те, що розривало її зсередини.

Вона повільно підняла руку, вдивляючись у власні довгі, чорні кігті. Пальці завмерли на мить, а потім торкнулись її щоки. Гострі краї розрізали обличчя.  Червона кров миттєво виступила на шкірі, але ще швидше зникла: рана стулилась на очах, залишивши її обличчя таким самим бездоганним, як і раніше.

Вікторія цього не зупинило. Вона знову провела кігтями — цього разу по другій щоці. На мить з’явився яскравий слід, тонка смуга живої крові… і знову нічого. Шкіра затягнулась, ніби нічого й не було, не давши жодній краплині скотитись вниз.

Наче світ уперто відмовлявся дозволити їй хоч якось виглядати так, як вона почувалась всередині.

Наступні рухи Вікторії стали панічними й некерованими. Вона раз по раз проводила лезом по своєму обличчю — швидко, різко, майже несвідомо. Кожен новий поріз був глибшим за попередній, ніби вона намагалась дістатись до того болю, що жеврів десь під шкірою.

Та рани змикались одразу ж, не залишаючи жодного сліду. Шкіра відновлювалась так швидко, що здавалось, ніби все це їй просто привиділось. І попри те, що тіло не відгукувалось, ані найменшим відчуттям болю, її душевні страждання рвали її зсередини, люто й безжально.

Вона заплакала ще сильніше. Свої руки вона підгорнула до себе. Її чорні кігті були встелені залишками червоної крові. Довге чорне волосся розплелось навколо, розсипаючись по підлозі. Вона закрила очі й шепотіла нерозбірливі слова, значення яких, мабуть, не розуміла навіть сама.

Дівчина провела рукою по своєму довгому волоссю і завмерла. Відтоді як стала вампіром, воно виросло нереально довгим, спадаючи нижче стегон. І саме за це волосся вона ненавиділа себе — воно нагадувало, що вона живий мрець і її душа давно загублена.

Вікторія повільно піднялась і підійшла до тумбочки. Вона обережно відчинила один з ящиків і панічно почала щось шукати. Зачинила його, відразу відчинила інший. Те, що вона шукала, не потрапляло їй у поле зору — ніде його не було.

Роздратування і тривога наростали. Вона знову відкривала всі ящики, тепер уже по другому колу, але необхідного предмета все не знаходила. Зрештою вона почала розкидати речі на підлогу, але й це не допомогло.

Важкий, гнітючий сум накрив її. Де ж він? Вона точно пам’ятала, що поклала його сюди, в цю тумбочку. Але його ніде не було.

І ось нарешті вона його знайшла. Він лежав між чистими рушниками. Вікторія повільно заспокоїлась і обережно взяла в руки кинджал. Її обличчя засяяло радістю, а посмішка була такою ж щирою, як у дитини, якій щойно подарували гору цукерок. Вона дивилась на кинджал як на порятунок, як на шлях до звільнення від страждань.

Першим, що вона зробила, Вікторія піднесла срібне лезо до свого довгого волосся. Один рух — довгі пасма безшумно впала на підлогу. Ще один рух, ще один — і підлога вже була встелена довгими прядками чорного волосся.

З кожним відрізаним пасмом, з кожним безжальним кидком волосся на підлогу їй ставало легше. Наче важкий тягар відпускав, залишаючи місце полегшенню. І з кожною втратою волосся полегшення зростало, тихе й непомітне, але справжнє.

Дівчина провела рукою по своєму волоссю. Воно було коротке — не довше за каре, хаотично й рвано відрізане. Відображення вона не бачила, але відчувала його форму. Дівчина перевела погляд на лезо кинджала. Раптом її відвідала страшна думка, але замість страху очі заблищали, а обличчя знову осяяла радісна посмішка.

Лезо кинджала було срібним. А це означало лише одне: ніхто не зможе її врятувати. Зараз вона цілком сама, і коли її знайдуть — від неї залишиться лише прах, який легко розвіяти вітром. Ця думка не лякала її, навпаки — додавала дивного підбадьорення.

Так, вона здається. Але як же легко було від цієї думки. Їй більше не потрібно постійно боротись за право жити під сонцем, якого їй усе одно не дадуть. Один-єдиний хоробрий рух — і все скінчиться. Нарешті її страждання зникнуть.

Вікторія спершу піднесла срібне лезо до зап’ястка, але одразу зрозуміла — це погана ідея. Рана може швидко загоїтись, і втратити багато крові у неї не вийде. Потім вона піднесла лезо до горла; шкіра відразу запекла від дотику срібла. Та й цей варіант вона відкинула — рана знову могла загоїтись надто швидко.

І раптом у її свідомості спалахнуло рішення. Вона точно знала, як усе завершити. Потрібен лише єдиний рішучий удар в серце — і все закінчиться.

Вона відвела руку назад, щоб рух був сильнішим, і заплющила очі. Мить — і всьому прийде кінець.