Раді Вас бачити!

Вікторію охопила радість від думки про те, що вона зараз збирається зробити. Здавалось, ніби її тіло легко здіймається над землею, а щастя ніжно підносить її в повітря. Відчуття свободи й спокою накривало її, наповнюючи кожну мить тихим щастям.

Вона замахнулась і закрила очі. Срібний кинджал майже торкнувся її грудей, коли раптом відчула сильний захват за зап’ястя. З руки вирвали її зброю. Все. Її ідеальний план, ретельно продуманий до найменшої деталі, розсипався, немов картковий будиночок.

Вікторія відкрила очі. Вона подивилась на свого небажаного рятівника, і її погляд одразу почав палати червоним полум’ям злості.

— Що ти робиш? Ти взагалі глузд втратила? — закричав Святослав.

Вона лютувала. З її очей ніби виривались червоні іскри, готові розплавити все навколо.

Вікторія помітила, як Святослав завів руку з кинджалом за спину. Хвиля гніву накрила її ще сильніше, коли срібна зброя зникла з поля її зору.

— Ні, віддай його! — закричала Вікторія.

Вона кинулась на Святослава, намагаючись вирвати кинджал з його рук, але спроба виявилась марною. Він різко відштовхнув її від себе.

Вікторія вибухнула криком, кидаючись знову й знову, намагаючись вирвати зброю.

— Поверни! Він мені потрібен! — лютувала вона.

— Я тобі подарував його для самозахисту, а не щоб ти ним собі життя вкоротила! — ще гучніше закричав на неї Святослав.

— Віддай! Віддай, він мій! — продовжувала кричати Вікторія.

Хлопець підняв руку з кинджалом над її головою, а іншою продовжував відштовхувати її від себе. Вікторія врізалась в його руку своїми довгими кігтями, напружуючи всі сили, щоб дістатись до срібного кинджала, який блищав над нею.

Коли Святослав зрозумів, що небезпечно тримати кинджал так близько, він різко відкинув його в дальній куток кімнати. Кинджал загубився в темряві, і Вікторію накрила нова хвиля паніки. Вона кинулась в сторону, куди полетіла її рятівна зброя.

Він миттєво схопив її за талію і притягнув до себе. В його обіймах Вікторія виривалась, кидаючись у всі сторони, кричала, намагаючись вирватись. Її рухи були шалені, очі палаючі, а голос рвав тишу кімнати, наче спроба прорватись крізь стіни.

— Відпусти мене! Відпусти мене негайно!

— Заспокойся вже! — рішуче крикнув він.

Але лють Вікторії лише зростала. Вона продовжувала царапати його, бити кулаками по грудях і намагатись вирватись. Святослав тримав її все міцніше. Він притискав її до себе все сильніше, та втримати її було вже не так просто.

Вікторія розуміла, що він сильніший за неї, і що прості подряпини на нього майже не впливають. Тоді вона схопила його за руку і, збираючи всі сили, вкусила.

Коли Святослав відчув, як її гострі ікла пронизують його шкіру, його охопив пекучий біль. Він скривився, але не відпустив її. Схопивши за плечі, він зустрів погляд її розгніваних очей.

Але Вікторія не вгамовувалась. Вона продовжувала вириватись, дряпатись й кусатись.

— Та заспокойся ти! — знову закричав він на неї.

Святослав почав трясти її за плечі, намагаючись повернути контроль над ситуацією.

Але Вікторія наче не чула його слів. Вона не зупинялась, лише продовжувала вириватись й кричати. Святослав ледве утримував її у своїй хватці, не знаючи, як зупинити її. Він знову схопив її за плечі та зустрів погляд ще більш розгніваних очей.

— Віка, я благаю тебе, заспокойся, зупинись вже нарешті, — промовив він благальним голосом.

 Але Вікторія не здавалась. Коли її гострі зуби знову вкусили його, Святослав зрозумів: словами вже не вплинути. Зібравши всю силу, він різко вдарив її по обличчю. Удар пролунав як ляпас тиші, і на мить все навколо ніби завмерло.

Він вдарив її так сильно, що Вікторія не змогла втриматись на ногах і одразу впала на підлогу. Удар був несподівано сильним, і вона не змогла стримати сліз. Закривши очі, дівчина скрутилась калачиком і гірко заплакала.

Коли Святослав побачив, як вона лежить на підлозі, згорнувшись клубочком, наче весь світ затремтів, він відчув удар у грудях, ніби блискавка й грім пройшли крізь нього. Вікторія врізалась своїми довгими кігтями в підлогу, а її плечі тряслись від страшного, гучного плачу.

Святослав ненавидів себе в цей момент. Їй було страшно і боляче, а він ще сильніше її поранив. Він опустився на коліна перед нею та обережно торкнувся її плеча, ніби намагаючись доторкнутися до її плачу.

— Віка, — тихо промовив він.

Але вона знову, здавалось, не чула його. Закривши обличчя руками, вона продовжувала плакати. Її сльози виривались з самої душі, сповнені нестерпного болю, і Святослав відчув, як важко йому дивитись на неї в цю мить.

 Знову торкнувшись її плечей, він ніжно підняв її. Вікторія сіла на коліна й повільно підняла на нього свої заплакані очі. Вони були прозоро-блакитними та такими сумними, що Святослав відчув холод усередині.

—  Крихітко, пробач мені, — тихо прошепотів він.

Він обережно змахував сльози з її щік і м’яко поцілував у лоб. Вона не відповідала — лише тихий схлип зрідка виривався з грудей.

— Я… я не мав права… — його голос зірвався.

Вікторія повільно опустила погляд. Сльози падали на підлогу, одна за одною, і кожна з них була мовчазною мукою.

Святослав  повільно притягнув її до себе. Спершу вона напружилась, та за мить здалась, розтанула в його обіймах. Він тримав її ніжно, заспокійливо, лагідно гладив, дозволяючи їй просто бути поруч і плакати, не кажучи жодного слова.

— Все буде добре, моя дівчинка, — лагідно промовив він. — От побачиш, все налагодиться.

Хлопець погладив її по голові. Його рука торкнулась її короткого чорного волосся, хаотично й безжально відрізаного.

— Крихітко, не мучай себе так, — тихо промовив він.

— Мені знову не дали Прощення… — прошепотіла вона зламаним голосом. — Я так старалась… дуже  старалась, а нічого не виходить…

Святослав завмер, почувши її біль у словах.

— Я ніколи не отримаю Прощення. Назавжди залишусь вампіром… — з її голосу вирвались нові страждання.

— Ні, це не так, — проговорив він тихо. — Весною Біле Братство дасть тобі Прощення. По-іншому не може бути.

Дівчина мовчала. Вона не вірила в це, хоча цінувала його слова підтримки.