Раді Вас бачити!

Осіннє ранкове світло лагідно торкалось верхівок голих дерев, підкреслюючи золотаво-каштанові відтінки залишеного листя та холодну прозорість ранку.

Віктор відчинив двері будинку і, ніжно тримаючи сестру за руку, завів її всередину. Вона ще була закутана у чорний плащ і тремтіла від холоду та шоку, що щойно пережила. Віктор же не відпускав її ані на мить, міцно тримаючи в обіймах, намагаючись передати хоч частинку свого тепла.

Він допоміг їй пройти у вітальню, дбайливо посадив на диван й сам обережно присів поруч. Його присутність була тихою опорою, а погляд сповнений турботи і ніжності, немов мовчазно обіцяючи, що тепер вона у безпеці.

— Все буде добре, — лагідно шепотів він їй. — Настане весна, прийде тепло, і ти знову станеш людиною. По-іншому навіть і бути не може.

— Навіщо ти це зробив? — різко перепитала вона.

Вона підняла на нього свої очі, повні гніву та суворості, а Віктор аж завмер від несподіванки.

— Про що ти? — тихо запитав він, намагаючись зрозуміти.

— Навіщо ти віддав мені своє Прощення? — роздратовано спитала вона. — Це була велика помилка. Ти сам себе загубив, і мене це не врятує.

— Ні, я тебе врятую, — упевнено промовив Віктор. — Навесні ти отримаєш Прощення.

— Та не отримую я нічого, — гірко хмикнула дівчина. — Якби Біле Братство хотіло, то давно вже подарувало б мені його.

Віктор раптово схопив її за плечі й різко розвернув до себе. Він уп’явся поглядом у її карі очі, і голос його став твердим, майже наказовим.

— Ти станеш людиною навесні! Ти мене чуєш?

— Я вже ніколи не стану людиною, — тихо, але впевнено відповіла вона. — І тебе я тягну за собою у прірву.

— Не смій навіть думати так, — твердо промовив він, не відпускаючи її погляду. — Все буде так, як ти мрієш. Я не дозволю долі забрати в тебе майбутнє.

Вікторія опустила погляд, а на її очах знову виблискували сльози.

— Все добре, моє сонечко… — тихо промовив Віктор, дбайливо пригорнувши її до себе і почав гладити її по темно-русявому волоссю.

Вона знову тремтіла від холоду. Віктор обережно взяв її руки у свої, зігріваючи їх власним теплим диханням.

— Ти замерзла… Ти так тремтиш, — промовив він, відкинувши назад її волосся з обличчя і глянувши у бліде, виснажене обличчя. — Тобі потрібно зігрітись і поїсти. Чого б ти хотіла?

— Ні… я не голодна… нічого не потрібно, — тихо замотала головою Вікторія.

— Ще як потрібно! — лагідно, але з ноткою суворості промовив Віктор. — Тобі обов’язково потрібно поїсти. Курячий бульйон піде тобі на користь. А поки я заварю тобі чаю з м’ятою, щоб ти трохи зігрілась.

Вікторія відчула, як тепло його рук і голосу поступово проникає у тіло, відганяючи холод і страх. Він був поруч, але це не давало їй відчуття, що все ще можна виправити.

Віктор взяв теплу ковдру, що лежала на дивані, і обережно закутав у неї сестру. Він лагідно потер її плечі та злегка посміхнувся. Потім ніжно поцілував її в лоб і провів долонями по щоках.

— Ти зігрівайся… я зараз, — тихо промовив він.

Віктор підвівся, але не встиг зробити й кількох кроків, як рішучий голос сестри змусив його завмерти.

— Через твоє необдумане рішення тепер всі під загрозою, — суворо промовила вона. — Хоть ти міг би на світанку вийти з храму Білого Братства людиною. А через тебе ми обидва залишились Покликаними… і всі досі в небезпеці.

— Мені байдуже на всіх, — відповів він твердо, кожне слово звучало рішуче й упевнено. — Головне, щоб ти жила.

— Я знаю, чому ти віддав мені своє Прощення… — тихо промовила Вікторія.

Віктор повільно повернувся до неї, готуючись уважно слухати, а в очах читалась глибока напруга.

— Тебе досі мучило те, що на початку нашого Становлення я розділила з тобою зілля… те, що передала нам Віолонія через Янголіну, — промовила Вікторія, не дивлячись на нього. Її голос тремтів, хоч вона намагалась триматись рівно. — І якщо ти думаєш, що, віддавши мені своє Прощення, ти повернув мені свій борг — ти помиляєшся.

Вона дивилась у порожнечу перед собою, а по її щоках повільно стікали сльози — тихі, теплі, невпинні.

— Твоє Прощення мене не врятує… — ледве чутно додала вона. — Ти це сам прекрасно розумієш.

Віктор мовчав. Просто стояв і дивився на неї — спокійно, уважно, з тією непохитною теплотою, яку вона знала з дитинства.

— Навіть якби ти… багато разів зрадив мене, — прошепотіла Вікторія ще тихіше, — я б кожного разу пробачала тобі. Знову і знову. Бо ти мій брат.

Вона нарешті підняла на нього свої заплакані очі — великі, вологі, сповнені болю й любові водночас.

— Твоя жертва була марною… — її голос зламався. — Не потрібно було цього робити.

Віктор нічого не відповів. Лише тихо відвернувся й підійшов до стільниці. Рухи його були зосереджені, майже надто спокійні — ніби він боявся, що навіть один зайвий подих може зламати крихку тишу між ними. Він мовчки взяв заварник, поставив воду, дістав м’яту.

Що він міг їх відповісти?

Слова, які крутились в голові, видавались або занадто слабкими, або надто жорстокими. А вона… вона була абсолютно права. Можливо, його вчинок — цей «героїчний» жест, віддати їй своє Прощення — і справді був спробою змити те, що він носив у собі з початку їхнього Становлення. Спробою закрити стару рану, яка йому досі пекла. Але це йому було потрібно так само як повітря. Бо інакше те відчуття провини точило б його до кінця життя, не даючи спокою ні вдень, ні вночі.

Він тихо налив окріп, і пара повільно здійнялась над чашкою, зникаючи у холодному повітрі кімнати. Він не озирався — бо знав: якщо зустріне її погляд, мовчання стане ще важчим.

Хлопець спостерігав як у прозорому чайнику повільно плавають листочки м'яти. Він заворожено дивився на це просте явище і думав про те, як легко люди відволікаються на дрібниці, а справжні проблеми залишаються непомітними. Можливо, саме в цій простоті ховалась якась мудрість — спокій, якого так бракувало у його житті. Кожен листочок, що повільно кружляв у воді, здавався маленьким відображенням його думок: неспішним, самотнім і водночас гармонійним.

Він замислився, що як інколи добре просто спостерігати та дозволяти речам бути такими, як вони є, а не змінювати світ навколо. Такої розкоші він собі дозволити не міг. Він — один із Покликаних. А це означало одне: його доля — вічна боротьба, доки живе Пророцтво. І хоч як би він прагнув звичайного спокою, повернення до людського тепла — для нього цей шлях був закритий.

Місячна мавка, що наклала закляття, володіла силою, яку важко осягнути. А разом із нею і Пророцтво набуло такої потужності, про яку більшість навіть не здогадувалась. Змінити його було майже неможливо — надто багато сил, світлих і темних, були вплетені в його основу.

Але вбити сестру він не міг. Так само як і вона ніколи не наважилась б підняти руку на нього. 

І все ж істина залишалась незмінною: одному з Покликаних судилось загинути. Це правда, від якої не втекти, як би вони не боролись, не чіплялись за надію чи не волали до милості небес.

Раптом його думки перервав глухий гуркіт розбитого скла. Він здригнувся, обернувся і побачив Вікторію. Вона ледве трималась на ногах, спираючись на стіл, а біля неї на підлозі лежала розбита ваза. Її босі ноги були вкриті кров’ю — очевидно, вона наступила на осколки. Червона рідина розлилась по килиму, блищала на склі та на її ногах. Але попри це, вона залишалась тихою й спокійною, наче нічого й не сталось.

 Віктор миттю підбіг до сестри, схопив її за плечі, підтримуючи тремтяче тіло.
— Що сталось, рідненька? — стурбовано промовив він.

— Я хотіла встати й попити води, але в мене паморочилось в голові… — тихо відповіла вона.

— Навіщо ти вставала? — суворо, але ніжно запитав він. — Тобі треба було лише попросити, і я б усе приніс сам.

Віктор опустив погляд на її босі ноги. Кров невблаганно текла, сповзаючи по стопах. Він не вагаючись підхопив її на руки й поніс до дивану. Дбайливо посадивши, він строго промовив:

— Я миттю за аптечкою. Не вставай. Ти зрозуміла мене?

Вікторія опустила погляд і мовчки закивала, відчуваючи його турботу й сувору рішучість одночасно.

Вже через кілька хвилин Віктор сидів біля сестри й обережно обробляв рану. Вікторія залишалась спокійною, на відміну від брата. Здавалось, вона нічого не помічала, просто дивилась перед собою. Він діяв дуже обережно, не поспішаючи.

— Зараз не рухайся, буде пекти, — тихо та спокійно сказав він.

Він почав обробляти рану антисептиком. Але Вікторія навіть не здригнулась, лише тихо й спокійно сиділа. Коли Віктор наклав на ногу чисту марлю й зафіксував її бинтом, він підняв на неї стурбований погляд.

— Постарайся не знімати пов’язку. Поріз глибший, ніж здається.

— Та годі тобі так переживати, — Вікторія нарешті перевела на нього свій погляд. — Не забувай, я досі залишаюсь вампіром. Коли сяде сонце, рана загоїться і не залишиться від неї ані сліду, — байдуже промовила вона.

Віктор наче не слухав її слів. Він продовжував ретельно перевіряти пов’язку, ніби від цього залежало її життя. Нарешті Вікторії ця гіперопіка набридла. Вона відсунула від нього поранену ногу та закуталась в ковдру. Вона насупилась й нахмурила брови.

— Ти ще довго будеш дутися? — спитав Віктор.

Вікторія мовчала. Вона ще більше закуталась в ковдру та відвернулася від нього. Віктор лише посміхнувся. Ніжно притягнувши її до себе, він обійняв сестру. На його здивування, вона не виривалась з його обіймів. Навпаки, прижалась спиною до його грудей. Він відчував, як її тіло поступово розслабляється. Дбайливо обвів руки навколо її талії й зарився обличчям у її темно-русяве волосся, вдихаючи його ніжний квітковий аромат.

Нарешті вона поклала свої руки поверх його. Вони були теплі, а дотик — неймовірно ніжний. Вікторії було добре в обіймах брата: спокійно й тихо.

Раптом вона різко обернулась до нього обличчям і міцно обняла за плечі. Віктор лише посміхнувся. Дбайливо провів руками по її спині, ще сильніше притискаючи до себе. Він відчував тихий, приємний стукіт її серця. І думка про те, що віддав би життя, аби постійно чути його ритм, а не лише тоді, коли сяє сонце.

Хлопець посміхнувся. Він так цінував ці миті з сестрою — вони нагадували йому їхнє дитинство, ті щасливі дні, коли батьки ще були поруч. Батьки завжди вчили його піклуватись про молодшу сестру, наче передбачали, що на дітей чекає непростий шлях. Коли ж їх не стало, маленький Віктор дав собі обіцянку: завжди захищати сестричку. Вона насправді така беззахисна, хоча для всіх намагається здаватись сильною.

Вікторія міцно обіймала брата за плечі. Вона прихилила обличчя до його грудей і слухала ритмічний стукіт його серця. Його серце билось тихо, але впевнено. Як же вона раділа за нього — за те, що його серце постійно б’ється, не зупиняється навіть уночі. Це справжнє щастя — відчувати пульс, знати, що тіло тепле, бачити своє відображення у дзеркалі, і не бути змушеним пити чужу кров, щоб вижити.

Дівчина тихо прошепотіла:
— Мені страшно… — крізь сльози промовила вона. — Я дуже сильно боюсь.

Віктор ніжно взяв її обличчя в долоні й подивився на неї з усією ніжністю в очах:
— Тобі не слід боятись, — лагідно промовив він. — Ми сильніші за Пророцтво, і ми зможемо його подолати.

Вікторія похитала головою:
— Ні… — сумно промовила вона. — Місячна мавка була дуже зла, коли наводила чари.

— Не забувай, хто ми. Ми нащадки самої Святозари, а значить, ми зможемо подолати будь-які труднощі, — промовив хлопець.

Вікторія лише опустила очі, намагаючись стримати сльози. Віктор знову обійняв її міцно:
— Не плач, моя дівчинко, — ніжно прошепотів він. — Я завжди буду з тобою. Обіцяю, що ніколи не покину.

Вона мовчала. Не наважилась нагадати йому, що колись він уже обіцяв захищати її, але тоді обіцянку виконати не вдалось. Лише підняла очі, які блищали від майбутніх сліз, і лагідно посміхнулась йому.

Раптом пролунав телефонний дзвінок. Віктор хотів підвестись, щоб відповісти, але Вікторія зупинила його. Вона міцно схопила його за руку і тихо промовила:
— Залишся зі мною, — благальним голосом прошепотіла вона. — Хай всі йдуть лісом.

Хлопець ніжно їй посміхнувся і залишився на місці. Вікторія поклала голову йому на коліна і зручно вмостилась на дивані, відчуваючи тепло та безпеку поруч із ним.

— Так спати хочеться, — зітхнула вона.

Віктор посміхнувся:
— Так, звичайно, тобі потрібно поспати. У тебе була дуже важка ніч, — дбайливо промовив він.

Вікторія закрила очі й миттєво заснула. Він слухав її тихе, рівне дихання і дивився на неї, ніби на найдорожче у світі. Вона була найголовнішою людиною в його житті, і втратити її означало б для нього невимовне горе. Він ніжно переплітав пальці у її волоссі та тихо посміхався, милуючись нею у спокої цієї миті.

Раптом вона здригнулась й крізь сон тихо застогнала. Вікторія відкрила очі й на мить завмерла, а коли почула його тихий голос, повільно розслабилась.

— Ш-ш-ш, тихо… — прошепотів він, заспокоюючи її. — Все добре, я поряд, тихенько, моя дівчинко.

Він ніжно погладив її, і дівчина, відчувши тепло його рук та приємний голос, заспокоїлась й знову закрила очі. Віктор обережно взяв її руку у свою долоню й поцілував у лоб. Вона посміхнулась, міцно обійняла його руку своїми маленькими ручками та знову поринула у глибокий, спокійний сон.

Лише стукіт старовинного годинника порушував тишу. Від цієї заспокійливої атмосфери Віктор сам почав повільно закривати очі та тихо поринув у сон.

Сонце поступово сідало, і кімната занурювалася в темряву. Вечірній вітер піднявся, і можна було чути, як він шурхотів сухим листям, кидаючи його об вікна.

Пролунав дзвінок у двері. Від різкого звуку Вікторія здригнулась і прокинулась. Вона відкрила очі, а її гострі довгі вуха насторожено прислухались до тиші. Раптом вона скрикнула від страху.

Віктор одразу прокинувся і сонно подивився на неї, не розуміючи, що трапилось.

— Це перевертні… — проговорила вона зі страхом у голосі.

— Тихо… — негайно почав заспокоювати її брат.

— Вони прийшли за мною… Вони вже знають, що моя троянда не стала білою! — запанікувала вона.

Вікторія забилась в кут дивану, притиснувши зігнуті в колінах ноги до себе та почала тремтіти. Вона нахилила голову, і її чорне довге волосся впало перед обличчям, приховуючи бліді риси, налякані страхом.

— Тихо! — суворо закричав Віктор. — Заспокойся.

Він міцно схопив її за плечі й подивився у її налякані червоні очі.

— Вони прийшли до мене, не до тебе, — владно проговорив він. — Тобі нічого не загрожує. Чуєш мене?

Вікторія нервово закивала.

— Вони не посміють скривдити тебе, — додав він вже суворо. — Я їм не дозволю.