Раді Вас бачити!

Святослав спустився на перший поверх і вже прямував до виходу, коли головні двері відчинились, і до будинку зайшов господар.

Віктор був радісний, з легкою усмішкою на вустах, але щойно вони зіштовхнулись поглядами зі Святославом — вираз його обличчя різко змінився. Усмішка зникла, риси загострились.

Він насупився, проте не сказав ані слова. Лише мовчки ступив убік, звільняючи шлях до виходу.

Святослав опустив погляд на великий пакет, який Віктор тримав у руках. Видно, покупка була чималою — пакет ледь не розходився по швах від ваги вмісту.

— Якщо серед тих смаколиків для Вікторії немає міцного алкоголю, — з іронічною усмішкою мовив Святослав, — то твій похід у супермаркет був марним.

Віктор розгублено подивився на нього.

— Що вже трапилось?

Святослав не відповів. Він лише прискорив крок та попрямував до виходу.

— Якщо ти її образив, — суворо промовив Віктор. У його погляді спалахнула лють. — Клянусь небом, я…

— Ти знаєш, я життя віддам за твою сестру, — твердо й обурено відповів Святослав. — Тож вгамуй свій пил.

Вираз обличчя Віктора знову змінився — в очах з’явився блиск, і його осяяла тепла посмішка.

— Здається, я здогадуюсь, у чому справа, — радісно мовив він. — Моя сестричка вигнала тебе.

Святослав ледве стримався, аби не відповісти грубістю. Подолавши злість, він мовчки вийшов з будинку й наостанок гучно грюкнув дверима.

А Віктор, задоволений, поніс важкий пакет із продуктами до холодильника.

***

Віктор тихо зазирнув до кімнати, сподіваючись, що Вікторія вже спить. Та він побачив її, сидячу на ліжку. Вона дивилась перед собою й зовсім не рухалась. Очі були почервонілі від сліз, а обличчя — розпухле й втомлене.

Він одразу помітив, що її волосся стало коротшим. Опустивши погляд, він побачив на підлозі темні пасма. Його очі наповнились сумом, коли він знову подивився на неї.

Хлопець обережно підійшов до сестри й ніжно погладив її по голові. Та вона не відреагувала. Її погляд залишався прикутим до однієї точки. Йому було нестерпно бачити її такою.

— Щойно я зустрів Святослава, — тихо прошепотів він.

Вікторія мовчала. Її погляд залишався спрямованим у простір, відомий лише їй.

— Я його, звичайно, не дуже шаную, — продовжив він, — бо він вампір, а мені, як вовку, не притаманне добре відноситься до вампірів. Але я бачив тугу в його очах…

Вікторія повільно підняла на нього заплакані очі.

— Він так тебе кохає. По-справжньому, — промовив хлопець із гіркотою. — Сильно і палко. А ти його відштовхуєш.

Дівчина засміялась. Її сміх здавався йому істеричним і моторошним, що Віктору стало від цього ніяково.

Вона різко відкинула ковдру, встала з ліжка й підійшла до дзеркала. Сонце ще не зійшло, тож свого відображення вона не могла побачити, але все одно продовжувала дивитися в порожнє скло, не відриваючи погляду.

Вікторія провела рукою по волоссю й помітно занервувала. Воно спадало нижче лопаток. За кілька годин воно виросло з неймовірною швидкістю, що  ще більше її дратувало.

— Святослав  — мій головний страх, — тихо прошепотіла вона. 

Віктор не відводив очей від сестри. Він уважно спостерігав за нею, хвилюючись за її душевний стан.

— Не тільки Святослав, а й усі інші вампіри, — продовжувала Вікторія. —  Тому що я боюсь залишитись такою, як зараз. Повністю втратити душу і жадати пити людську кров, щоб вижити. Я боюсь стати такою, як вони… монстром. А коли це станеться…

Віктор більше не міг цього слухати. Він різко наблизився, схопив її за плечі й розвернув до себе. Перед ним було заплакане обличчя, а в почервонілих очах спалахував дивний, тривожний вогонь.

— Ти ніколи не станеш такою, як вони! — закричав він. — Навесні, коли прийде тепло, твоя троянда стане білою. Ти отримаєш Прощення й знову станеш людиною. Ти мене чуєш?!

Вікторія гірко всміхнулась.

— Ні, Темислав мав рацію. Я ніколи не стану людиною, — тихо сказала вона. — А коли я вб’ю людину, ти разом зі своїми вовчатами вб’єш мене. Так сказано в Пророцтві.

— Віко, отямся, ти божеволієш! — Він затряс її за плечі. — Цього ніколи не станеться. Пророцтво не керує нами. Я ніколи не вб’ю тебе. Я обіцяю. Я клянуся тобі — цього не буде.

Вікторія різко вирвалася з його рук та зробила крок назад.

— Не клянися більше, — сказала вона. — Ти краще за мене знаєш, що не зможеш стримати цієї обіцянки.

Хлопець завмер. Він дивився на неї й не міг вимовити ні слова. 

Сонце вже підіймалось за обрій і почало освітлювати землю. Вікторія почала змінюватись. Від неї більше не йшов дурманний аромат, тепер вона пахла людським тілом. Очі, що були червоні, поступово набули темно-карого кольору. На блідому обличчі з’являвся рум’янець. Чорне волосся стало темно-русявим, а довгі чорні кігті зникли, поступившись звичайним, людським нігтям. В її образі з’явилася легкість і тепла природність, яка відразу заспокоювала.

Вона знову перевела погляд на дзеркало. Сумно вдивлялась у власне відображення й важко зітхнула. Раптово її голос прозвучав задумливо:

— Напевно, це моя доля — бути вампіром. А я боюсь прийняти її. Мабуть, саме в цьому й полягає моя слабкість.

Дякую, дорогий читачу, за те, що залишаєшся поруч та читаєш мій твір)))

Це надзвичайно багато для мене означає)))