Раді Вас бачити!

Вікторія лежала на животі, обличчям до подушки, міцно обіймаючи її. Вона довго не рухалась, її погляд застиг в одній точці перед собою, а губи постійно тремтіли, ніби стримували слова, яких не можна було вимовити.

Святослав лежав поруч, притискаючи до себе її холодне тіло і ніжно гладячи її по спині. Йому було боляче спостерігати її страждання — це була страшна, моторошна картина. І водночас він відчував дивне полегшення: не тому, що вона була в його обіймах, а тому, що вона все ще залишалась вампіром, хоча й наполовину.

Він ніколи не сказав би їй цього прямо, але в глибині душі він мріяв, щоб вона залишилась вампіром. Він хотів бачити її завжди молодою та красивою, щоб вони могли провести разом вічність. 

Та як тільки вона знову стане людиною, йому доведеться відпустити її. Адже у них не було майбутнього разом. Як він міг бути з людиною? Він не міг подарувати їй справжнє життя, не міг подарувати навіть дрібних радостей — прогулянок під яскравим сонцем, мандрівок усім світом, про які вона мріяла. Він був істотою, що оживає, коли на землю опускається ніч і підступна темрява. Вони належали б до різних світів.

Йому доведеться розлучитись з нею. Ця думка зводила його з розуму. А Вікторія була з тих дівчат, які надовго не залишаються вільними. На її серце знайдеться чимало претендентів, і уявлення про те, що він може бачити її в чужих обіймах, було нестерпним. Так, це егоїстично, але він був чесним із самим собою.

Так, він не міг подарувати їй тепло свого тіла чи земні, людські цінності. Вона ніколи не змогла б мати від нього дитину. Але натомість він міг дати їй інше — не людське щастя, а своє вічне кохання, вірність і захист. Він ніколи не зрадить її. Поки він існуватиме, він завжди буде поруч із нею.  Якщо вона згрішить, він візьме на себе всі її провини. А якщо знадобиться — віддасть своє життя заради неї. Він готовий на все, лише б вона була щаслива.

Вікторія відчула, як він міцніше обійняв її. Він почав ніжно цілувати — спочатку шию, а потім його поцілунки повільно спускались нижче. Він зсунув бретельки її майки, і тепер його губи торкались її спини. Поцілунки були ніжні й дбайливі, але вона нічого не відчувала. Лише порожнечу всередині себе.

А Святослав продовжував її цілувати. Його поцілунки поступово ставали не такими ніжними, вони ставали все пристраснішими й вимогливішими. Він хотів, щоб вона була ще ближче до нього. Мало було того, що вона спиралась спиною об його груди — йому хотілось її так сильно, що він починав втрачати контроль над собою. Його поцілунки вже торкались її спини не лише з пристрастю, а й із шаленою, невгамовною жагою.

Але раптом вона відсунулась від нього. Він завмер, усвідомивши свою помилку. Зараз їй не до його бажання, як би сильно він її не прагнув. Подумки він посварив себе, але одразу взяв себе в руки. Знову ніжно притиснув її до себе й обійняв, намагаючись подарувати холодне тепло і захист.

Він уперше бачив її такою байдужою. Він не звик бачити її такою — тихою, відстороненою, ніби загубленою у власному болі. Зазвичай вона дивилась на нього з вогнем в очах — і той вогонь зводив його з розуму. Тепер же вона була зламана горем, і, дивлячись на неї таку, Святослав відчував, як життя тьмяніє й у ньому самому.

— Скоро світає, — тихо прошепотів він.

Вікторія мовчала. Вона й далі дивилась в одну точку перед собою, ніби світ навколо перестав для неї існувати.

— Я міг би залишитись з тобою. Ми могли б провести день так, як ти захочеш. Як би ти хотіла його провести? — турботливо запитав Святослав.

— У мене сьогодні в університеті важливі лекції, — тихо відповіла вона.

— Ти збираєшся піти в університет? — у його голосі прозвучало обурення.

— Я й так кілька днів пропустила. Тому сьогодні мушу піти, — Вікторія на мить замовкла. — До того ж навчання допоможе мені відволіктись від власних думок і проблем.

Святослав добре розумів: Вікторія делікатно дає йому зрозуміти, що зараз їй потрібен особистий простір — час, аби наодинці прожити свій біль і злість. Тож він не став із нею сперечатись, поважаючи її рішення й той важкий внутрішній стан, у якому вона перебувала.

Він обережно перевернув її на спину й зазирнув у небесно-блакитні очі. Вона ледь стримувала нову хвилю сліз, і це знову розривало йому душу. Святослав ніжно всміхнувся їй, бережно взяв її обличчя в долоні й торкнувся її губ своїми.

Поцілунок був тихим і дбайливим. Здавалось, Вікторія й сама забула, коли востаннє він торкався її так — без поспіху, без напору. Зазвичай у його поцілунках жила пристрасть і палке бажання, а тепер у них була лише ніжність і турбота. Її руки самі потягнулись до його широких плечей і м’яко обійняли його, ніби шукаючи в цих обіймах спокою.

Коли їхні губи розійшлись, він знову подивився їй у вічі. Тепер вони були темно-карими — її справжній колір, який він обожнював понад усе. Йому коштувало неймовірних зусиль стриматись й не потягнутись до неї знову, не подарувати поцілунок, у якому вже народилось б інше, палкіше бажання.

Та раптом її сумного обличчя торкнулась легка усмішка, а в очах спалахнув знайомий вогник. Він відчув, як її руки ковзнули під його футболку й ніжно торкнулись холодної спини, залишаючи по собі тремкий слід.

— Дякую, що ти поруч, — знову усміхнулась вона йому.

Від цих слів йому стало по-справжньому тепло. Він відчув, як вона міцніше притиснулась до нього, і світ на мить наповнився гармонією. Тепер він міг піти, залишити її, не хвилюючись так гостро. Вона обов’язково знайде в собі сили. Вона — воїн, і немає в цьому світі нічого, з чим би вона не змогла впоратись. Їй лише потрібен час, щоб відновитись. А потім вона підніметься і гордо піде далі.

— Я так кохаю тебе, — тихо промовив він. — Кохаю до нестями.

Вона знову усміхнулась йому. Святослав відчув, як її руки ковзнули до його преса й повільно подались нижче. Але дозволити цьому він не міг. Він знав: зараз вона тягнеться до нього не з бажання, а з потреби сховатись від болю. А на це він не мав права.

Хлопець обережно затримав її руки й суворо подивився їй у вічі.

— Мені вже час, скоро зійде сонце.

Коли Святослав підвівся з ліжка, Вікторія сіла й збентежено подивилась на нього.

— Роздражнив мене й просто йдеш? — сердито кинула вона.

Святослав лише всміхнувся й повільно відвернувся. Та раптом він зупинився. Його погляд ковзнув у далекий кут кімнати, і в наступну мить він уже був там — швидкий, мов тінь. Він вихопив кинджал зі срібним лезом, вправно закинув його за пояс, і в кімнаті знову запанувала напружена тиша.

— Ти його забираєш? — сумно промовила Вікторія. — Ти ж подарував його мені.

Святослав різко обернувся й сердито подивився на неї.

— Уяви, що я на твоєму місці. Ти залишила б мені його, якби я був у такому стані?

Вікторія нічого не відповіла, лише мовчки похитала головою.

— Я поверну його тобі, обіцяю, — м’якше додав він. — Але поки що такі речі мають бути від тебе якомога далі.

Святослав повільно рушив до дверей, та її несподіване питання змусило його зупинитись.

— А як ти потрапив у будинок? Я ж перевірила й закрила всі вікна.

— Ти забула заглянути в кімнату свого братика, — посміхнувся він. — А він у тебе гарячий парубок і любить, щоб вікна були відкриті навіть у холодну пору року.

Дівчина закусила губу, а її очі спалахнули помаранчевим від люті.

— До зустрічі, крихітко, — мовив він. — Ти ж знаєш, я завжди за тобою стежу. Від мене тобі не вдасться сховатись.