Раді Вас бачити!

Замок Першопредків

Кінець листопада порадував першим снігом. Як тільки ніч опустилась на землю, маленькі сніжинки почали витанцьовувати повільний вальс, ніжно торкаючись землі.

Хелена сиділа на старих, потертих сходах у занедбаній вітальні. Вона притискала до себе коліна й міцно обіймала їх. Її сумні блакитні очі дивились у вікно, спостерігаючи, як лапатий сніг вкривав землю.

Дівчина ледве стримувала сльози. Як їй хотілось зараз опинитись біля Віктора, торкнутись його руки, щоб він уклав її у свої обійми. Вона так хотіла притиснутись до нього й ніколи не відпускати. Як же вона сумувала за ним. Вона закрила обличчя руками, щоб не дати сльозам вирватись назовні.

Раптом до зали увірвались вампіри. Агонія з гучним сміхом наблизилась до Хелени та ніжно торкнулась її плеча.

— Пташечко, не сумуй, — продовжувала вона сміятись. — Скоро все закінчиться. Залишилось потерпіти зовсім трішки.

Хелена продовжувала сидіти на місці, мовчки спостерігаючи за вампірами. Мирон сів перед каміном і почав розпалювати багаття. Агонія та Еленсія підійшли до вікна й жваво щось обговорювали, а Ратмир став у центрі зали та з радісною посмішкою звернувся до Хелени:

— Ми очікуємо гостя, — м’яко промовив він. — І якщо я правильно зрозумів, ти дуже добре його знаєш.

Хелена округлила очі та перевела погляд до дверей, за якими вже чулись кроки, що наближались до замку.

Двері розчинилися, і всі погляди миттєво спрямувались на того, хто з’явився за ними. А Хелена, побачивши, хто увійшов, не стримувала емоцій. Вона ледве не викрикнула, замерла та округлила очі.

— Кров — наша сила, — голосно привітався Святослав.

— Кров — наша боротьба, — підтримали його присутні.

— Святе, як я рада тебе бачити, — радісно озвалася Еленсія, підходячи ближче до нього.
— Я теж дуже радий тебе бачити, кицю.

Еленсія вся розквітла від посмішки та не зводила з нього погляду. Хелена ж відкрила рота від шоку і боялась промовити хоч слово.

— Святославе, ти став ще гарнішим відтоді, як ми бачились востаннє, — вигукнула Агонія. — А коли ми бачились востаннє? — вона демонстративно піднесла палець до підборіддя і зробила вигляд, що рахує.

— Та вже понад дев'ятсот років минуло, — посміхнувся хлопець.

— Ну, так, — махнула рукою Агонія. — Десь так.

Агонія розправила плечі, трохи випинаючи вперед свої пишні груди, і звабливо посміхнулась йому. Хлопець, не втрачаючи нагоди, підморгнув їй, від чого Агонія почала посміхатись ще ширше. Еленсія ж лише роздратовано мовчки закотила очі.

— Незважаючи на всі пройдені роки, ти так й залишишся гарним молодим чоловіком, — не замовкала Агонія. — Скільки тобі було років, коли наша Еленсія подарувала тобі вічне життя?

— Двадцять шість, — тихо та задумливо проговорив він.

— Двадцять шість, — повторила Агонія. — Уявляєш, мені теж було двадцять шість, коли Ратмир зробив мене вічно молодою.

— Так годі, — скомандував Ратмир. — Ви вдосталь наговоритись та обміняєтесь компліментами, коли ми владнаємо всі наші справи.

Агонія та Еленсія посміхнулись і перевели погляд на Хелену, яка сиділа, мов біла статуя, і не відводила очей від вампірів.

Святослав подивився на Хелену й лагідно їй посміхнувся, від чого вона ще більше відкрила рота та закліпала очима.

— Святе, Еленсія вела тебе в наші справи? — голосно спитав Мирон, не відводячи погляду від полум’я, продовжуючи сидіти перед каміном.

— Приблизно, — тихо промовив Святослав.

— Розумієш, у нас постійно змінювались плани, — почала тараторити Агонія. — Спочатку ми хотіли переманити на свою сторону Вікторію, потім планували шантажувати Покликаних нашою рудою відьмочкою.

Усі знову перевели погляд на Хелену, яка продовжувала сидіти на сходах і спантеличено моргати.

— Тепер у наших планах убити Вікторію, бо вона заважає всім нашим задумам, — продовжила Агонія.

— Але хто міг подумати, що це мале дівчисько так міцно тримає оборону, — задумливо промовив Ратмир. — Всі вампіри на стороні Покликаної. Переманити їх на наш бік не вийшло. Лише одиниці погодились з нами співпрацювати, і ті — під великим сумнівом.

— Але тепер у нас є ти, ти ж допоможеш нам, — лагідно промовила Еленсія до Святослава. — Які добрі новини ти нам приніс?

Білі очі Еленсії спалахнули, від чого Святослав уважно подивився на неї та наче заворожений, почав монотонно тихо говорити:

— Покликана ще зовсім молода. Вона ще студентка і, окрім навчання, бере участь в активному житті університету. — Він ненадовго замовк, а потім повільніше продовжив: Вікторії доручили організовувати зимовий бал. І в неї виникла ідея провести його у форматі бального маскараду.

— Я обожнюю бали-маскаради, — вигукнула Агонія. — А там буде багато людей?

— Так, — тихо промовив Святослав, втрачаючи трохи силу гіпнозу.

— Неймовірно… скільки ж там буде незайманих дівчаток, — замріяно та задумливо промовила Агонія.

— Тобі тільки одне на думці, — засміявся Мирон, знову відводячи погляд до вогню.

— Покликана організовує бал-маскарад не просто так, — задумалась Еленсія.

— Вона хоче погратись з нами, — засміявся Ратмир. — Мені подобається її виклик.

— До того ж у нас є набагато більше козирів, ніж у Покликаних, — посміхнулась Еленсія.

Усі знову перевели погляд на Хелену та загадково посміхнулись, оглядаючи її.

Хелена ж опустила руки на сходи й почала від люті шкребти нігтями поверхню, на якій сиділа.

— Святе, милий, — знову ніжно почала промовляти Еленсія. — Тримай нас, будь ласка, в курсі всіх задумів Вікторії. Без тебе нам не впоратись. Покликані значно сильніші, ніж ми думали.

Святослав перевів на неї погляд і ніжно їй посміхнувся.

— Кров — наша сила, — промовила вона йому.

— Кров — наша боротьба, — тихо відповів він їй.

Коли Святослав направився до дверей, усі вампіри почали поволі розходитись, кожен по своїй справі. Лише Хелена наче оніміла, забула здатність рухатись та не відводила погляду від гостя.

У цю мить Святослав підійшов до вікна, затримався там на мить, а потім повільно відкрив двері та тихо зник у сніговій заметілі.