Раді Вас бачити!

Перед університетом стояли Ратмир та Мирон. Вони задоволено споглядали на людей, які вийшли на подвір’я перекурити.

Їх очі розбігалиси: скільки ж було молодих людей! І всі в одному місці, всі такі гарненькі, кожен із різною групою крові — на будь-який смак. Першопредки раділи, немов потрапили в справжній садок мрій, насолоджуючись кожною миттю.

Щойно вийшла чергова пара. Хлопець, по-джентельменськи, зняв піджак і накинув його на плечі своєї дівчини, з якої не зводив погляду.

— Дякую, — посміхнулась вона.

Хлопець запалив свою цигарку та допоміг підкурити своїй дамі. Дівчина затягнулась й почала кашляти, від чого він засміявся.

— Може, краще не варто палити, якщо не вмієш?

— Я вмію! — образливо вигукнула вона.

— Воно й видно, — продовжував сміятись хлопець.

В цю хвилину Ратмир уже підійшов до молодих людей і ввічливо промовив:

— Добрий вечір, не підкажете, котра година?

Але вони зовсім не звертали на них уваги. У цей момент хлопець забрав у дівчини сигарету та викинув її геть. Сигарета впала під ноги Мирону, який вже підходив до них з іншого боку й здивовано поглянув на них.

— Такій гарній дівчині не варто палити, — голосно сказав хлопець.

— Ти забороняєш? — засміялась вона.

— Так, забороняю, — посміхнувся він.

Ратмир та Мирон переглянулись між собою. Вони не розуміли, чому ці двоє так майстерно роблять вигляд, що не помічають їх.

Нарешті у розмову вступив Мирон:

— А чи не зарано ти щось забороняєш цій красуні?

Але закохана пара зовсім не чула їх. У цей момент хлопець різко схопив дівчину й увірвався у неї поцілунком. Вона, напевно, давно на це чекала, тому одразу обняла його за плечі та відповідала гучними стогонами.

Коли він розірвав поцілунок, він шепотів їй щось на вухо. Дівчина голосно сміялась від його слів.

Мирон уже не витримав — він хотів схопити дівчину, але його рука пройшла крізь її тіло, наче він був привидом. Мирон завмер від побаченого та почав кліпати своїми білими очима.

Ратмир теж вирішив спробувати. Цього разу він намагався схопити хлопця за руку, але вже не здивувався, коли його рука теж пройшла наскрізь.

— Ходімо назад, ти вся тремтиш, — голосно сказав хлопець і хотів повести її назад до святкування.

Але дівчина схопила його за руку та потягла до авто, яке щойно зупинилось.

Ратмир і Мирон розгублено дивились, як парочка щойно сіла в таксі та машина одразу швидко рушила в протилежний бік вулиці.

Вампіри спочатку дивились один на одного й не могли зрозуміти, що відбулось.

— Це все Вікторія! Вона щось наворожила! — нарешті зрозумів Ратмир та голосно закричав.

— От стерва! — вигукнув йому у відповідь Мирон. — Я їй горлянку перегризу!

— Цікаво, як у тебе це вийде? — почувся голос позаду.

Вони повернулись та побачили перед собою Віктора, який повільно підходив до них.

Очі Ратмира та Мирона розширились ще більше, коли вони побачили, як за спини Віктора повільно почали виходити сірі вовки, що не зводили з них погляду. Вони повільно наближались, розриваючи тишу своїм гарчанням.

Вампіри підняли погляди до неба, споглядаючи, як повня ніжним світлом заливає землю. І в ту саму мить на землю почав тихо падати сніг, мерехтячи у місячному сяйві, немов дрібні кристали.

— Я не люблю довго балакати, тому скажу єдине: завжди хотів відчути, які серця Першопредків на смак, — засміявся Віктор.

Це було останнє, що вампіри почули від вожака зграї. На їхніх очах Віктор почав змінюватись: його тіло розпливалось й ставало більшим, м’язи напружувались, а волосся темнішало до глибокого чорного кольору. Очі блищали як місячні ліхтарі, а зуби подовжились в гострі ікла. Через мить на місці Віктора стояв величний чорний вовк — потужний, граційний і водночас неймовірно небезпечний, готовий до будь-якого руху.

Вампіри миттєво перетворились на чорних кажанів і з шаленою швидкістю злетіли в небо. Їхні потужні крила розрізали повітря, несучи їх над полем. Та з темряви налетіли інші кажани — їх було неймовірно багато. Почалась кривава сутичка: крила, кігті та ікла лунали й світились у місячному світлі, хаотично атакуючи одне одного.

Чорні кажани Вікторії наступали з усіх боків, роздираючи тіла супротивників. Навіть те, що Ратмир і Мирон були Першопредками, не допомогло їм. Краплі крові падали на білий сніг, змінюючи його на червоне килимове полотно.

Нарешті, після безжальної атаки, Мирон і Ратмир, вже в людській подобі, впали на кривавий сніг, повністю залитим їх кров’ю, а чорні кажани  здіймались над ними, як темні духи перемоги.

Мирон і Ратмир не могли підвестись. Їх тіла пекли від болю, все довкола здавалось розмитим, наче в тумані. Над ними продовжували кружляти чорні кажани, розриваючи тишу пронизливими криками.

Раптом Першопредки почули тихі кроки. Вони підвели очі й побачили Святослава, який задоволено споглядав на них згори.

— Ну ти й тварюка… — простогнав Ратмир, звертаючись до Святослава.

— А що ти думав? Сподівався, що я так швидко й легко зраджу жінку, якій поклявся, заради потвор, які зробили з мене живого мерця? Якщо ти справді в це повірив, то мені шкода тебе, — засміявся Святослав.

— Якби не ми, ти б ніколи не зустрів свою Покликану. У вас велика різниця у віці. Ви б ніколи не перетнулись, — ледве промовив Мирон.

— Так, із цим не посперечаєшся, — похитав головою Святослав. — Але Вікторія пообіцяла вовкам серця Першопредків, тож нічим не можу вам зарадити.

Поранені хлопці перевели погляди на сірих вовків, що стрімко мчали крізь засніжене поле. Їхні силуети розтинали місячне світло. Вовки різко зупинились, очі спалахнули холодним блиском, зграя мовчки розступилась, пропускаючи вперед свого вожака.

Чорний вовк ступив уперед — великий, могутній, з шерстю, що вбирала в себе світло повні. Його гарчання прокотилось полем, як вирок.

Ще мить — і чорний вовк рвонув уперед, з люттю вгризаючись у тіла Першопредків. Його ікла безжально розривали плоть. Крики Ратмира й Мирона розкотились полем, але швидко потонули у його гарчанні.

Вже за кілька секунд сірі вовки накинулись на здобич усією зграєю…

В одну мить на снігу лежали два нерухомі тіла, а хижаки роздирали їх, ділячи між собою. Білий сніг остаточно став червоним.

Святослав стояв осторонь із холодною посмішкою, спостерігаючи за розправою. 

А над полем кружляли чорні кажани, їхні крики розтинали ніч, ніби проголошували кінець влади Першопредків.