Раді Вас бачити!

На наступний ранок Вікторія знову снідала з Віктором і Янголіною. Вона незадоволено крутила виделкою щось у своїй тарілці, з похмурим виразом обличчя.

— Сьогодні у мене багато справ на роботі, тому я буду допізна, — почав Віктор.

Але вона удавала вигляд, що не слухає його, навіть не підіймаючи погляду.

— Тоді поїдеш в університет сама на своїй машині, — продовжив він.

Від цих слів Вікторія завмерла. Вона підняла на нього свої карі очі та посміхнулась.
— Але це не означає, що твій домашній арешт закінчився, — суворо проговорив Віктор. — Янголіна сьогодні буде за тобою підглядати, поки я буду зайнятий.

Раптовий радісний настрій Вікторії знову зник. Посмішка зникла, а очі, які щойно так радісно горіли, знову потухли. Вона опустила погляд і знову крутила виделкою у тарілці, навіть не збираючись їсти. Вона мовчала і навіть не думала сперечатись, бо знала: сперечатись з ними двома — марна справа.

Віктор перевів розгублений погляд на Янголіну. Вона сиділа навпроти нього спокійно, без зайвої метушні. Мовчки посміхаючись, вона випромінювала таке сяйво, що золоті відблиски переливались по всьому простору, а повітря наповнював приємний аромат літніх квітів. Хлопець важко зітхнув і знову перевів сумний погляд на сестру, яка продовжувала ігнорувати їх обох.

Під час навчання Вікторія постійно заглядала у вікно, де картина щоразу залишалась незмінною. Білий голуб сидів на дереві навпроти вікна аудиторії, де йшла лекція, і уважно спостерігав за дівчиною.

Білий птах наче рентгеном сканував її душу, не зводячи погляду, що змушувало Вікторію ще більше нервувати. Якщо від Віктора ще можна було б втекти хитрістю, то від Янголіни, як від совісті, нікуди не сховатись.

Коли закінчилися пари, Вікторія з похмурим настроєм уже хотіла крокувати до виходу, як її перестрів куратор.

— Так, Вікторіє Шевченко, — суворо почала викладачка у своїй звичній строгій манері. — До тебе є відповідальна справа.

Дівчина одразу перевела погляд від куратора на Матвія, який стояв поруч.

— Спортивному клубу потрібно перевезти волейбольні м’ячі з головного корпусу на інший факультет, — продовжувала куратор. — Оскільки ти на своїй машині, до тебе велике прохання допомогти Матвію. Тобі зараз буде зручно? — додала вона вже більш м’яко.

Вона знову перевела погляд на хлопця. Він дивився на неї та посміхався так, наче першачок отримав гарну оцінку.

Вікторії це було справжньою радістю. Головне — не поспішати додому.
— Так, я з задоволенням допоможу, — посміхнулась вона.

Від її слів Матвій розцвів ще яскравіше. А куратор, голосно і суворо, промовила:
— Вікторія Шевченко, твоя рятівниця. — Звернулась вона до Матвія. — Але інвентар тягни сам, не змушуй дівчинку носити важкі речі, — суворо розпорядилась вона.

Коли хлопець завантажив сітку з м’ячами у багажник машини, він сів на пасажирське крісло, широко розправивши плечі. Гордовито подивився на Вікторію, але, помітивши її суворий погляд, його посмішка миттєво зникла.

— Ми нікуди не поїдемо, поки ти не застібнеш пасок безпеки, — спокойно промовила вона.

Він оглянув її. Дівчина вже була застебнена, і, тарабанивши пальцями по кермі, чекала на нього, дивлячись прямо в очі.

— Який ти відповідальний водій, — посміхнувся він.

Він застібнув пасок і перевів на неї задоволений погляд.

— Чудово, тепер можна їхати, — натискаючи на гальма, промовила вона.

Матвій всю дорогу завзято щось їй розповідав, але Вікторія, здавалось, майже не реагувала. Вона уважно стежила за дорогою та за білим голубом, який, хоч й на відстані, але летів за їхньою машиною.

Коли вони під’їхали до місця призначення, Вікторія ледве встигла вимкнути двигун, як хлопець розстебнув свій пасок і, не вагаючись, нахилився до неї з поцілунком.

Вікторія завмерла від несподіванки. Все сталось так раптово, що спочатку вона  розгубилась. Поцілунок був настільки несподіваним, що вона не знала, як реагувати. Але коли його руки нахабно торкнулися її тіла, дівчина оговталась від шоку і зібралась з думками.

Вона відштовхувала його, але він міцніше схопив її за плечі, не залишаючи їй жодного простору. Раптово його губи прорвали її опір — нахабний, грубий поцілунок, що розривав звичне відчуття безпеки.

Серце Вікторії забилось від шоку: вона не звикла до такої відвертої зухвалості. Святослав ніколи не торкався до неї без її згоди, завжди шануючи її межі, завжди поважаючи її. 

А цей покидьок… він поводився з нею, як тварина, як хижак, що не знає слова «ні». Кожен його дотик був грубим, нахабним, і холодний страх здавлював її.

— Ні! — закричала вона. — Не потрібно!

Він відчепився від неї на мить і уважно заглянув у її налякані очі. Та це не стримало його. Її наївний погляд, крихка безпорадність лише розпалили в ньому ще більшу пристрасть, ще сильніше бажання. Кожен її рух, кожен подих лише підживлювали його жагу, роблячи його нестримним і небезпечним.

— Та годі тобі ламатись, — хрипло проричав він. — Ти ж сама цього хочеш.

— Ні… я… — дівчина не встигла договорити.

Він знову нахабно увірвався в її губи. Поцілунки ставали все наполегливішими, безжальнішими. Вікторія чинила опір, намагаючись вирватись з його обіймів, але він міцно схопив її за зап’ястя.

— Мені боляче! Відпусти! — кричала вона, її голос рвався від страху й відчаю.

Кожна секунда здавалась нескінченною, а його нав’язлива пристрасть розривала простір між ними, роблячи її беззахисність ще відчутнішою.

Він не зважав на її благання. Міцно схопивши її за шию, він штовхнув її, від чого вона врізалась у спинку сидіння. Іншою рукою він почав розстібати ґудзики на її блузці. По щоках Вікторії потекли сльози. 

Матвій був сильніший за неї, і сила його наміру тиснула безжально. Що робило ситуацію ще страшнішою — зараз був день. Якби це була ніч, вона могла б боротись до кінця, не церемонячись. Та світло і її людські очі робили її безпорадною — і вона знала, що зараз захистити себе вона не могла.

Але коли його грубі руки проникли під її блузку і торкнулися тіла, її наче пробило струмом. Вона відчула на собі його огидні дотики, які міцно стискали її груди. Всередині розлилась відраза — він був для неї несамовито огидним. Терпіти це вона не могла. Вона не могла дозволити йому торкнутись її ще сильніше, не могла дозволити, щоб він взяв її силою.

Її серце билось шалено, кров гуділа в скронях. Злість накрила її, як хвиля, і вона відчула, що більше не дозволить цьому негіднику завдати їй болю або поневолити її тіло проти її волі.

Раптом Матвій завмер. Холодний, гострий предмет торкнувся його паху, і пекучий біль стрілою пронизав усе тіло. Він опустив погляд — і побачив, як Вікторія притискає до нього довгий кинджал. Матвій різко підвів очі й зустрівся з її поглядом: у ньому палала лють і рішучість, від якої в нього перехопило подих.

— Ти що твориш, сучко? — сердито прокричав він. — З глузду з’їхала? Прибери від мене цю… цяцьку!

— Ця цяцька зараз тобі щось відріже, якщо ти негайно не прибереш від мене свої брудні руки, — Вікторія вимовила це з такою люттю, що він мимоволі здригнувся.

Матвій послухався й повільно відсторонився від неї.

— А тепер забирайся з моєї машини.

Її очі палали гнівом — холодним і небезпечним.

Матвій оглянув її. Вона важко дихала — груди здіймались, видаючи кожен нерівний подих. Верхні ґудзики на блузці були відірвані, відкриваючи шию та спокусливу лінію декольте. Волосся розпатлане, ніби після боротьби.

І навіть попри те, що її очі були почервонілі від сліз, вона все одно здавалась йому неймовірно привабливою — такою бажаною, що це зводило його з розуму.

Від неї пахло весняними квітами, дивно й недоречно, зважаючи на те, що земля вже чекала на перший сніг.

Як він її хотів… Як він міг покинути її? Він прагнув взяти її прямо тут і зараз, не зважаючи на те, що вона не бажала цього. Йому хотілось заволодіти її тілом і змусити її захотіти його так само жадано, як він хотів її. Але ця строптивиця не просто не давала себе спокусити — вона ще й могла зараз натовкти йому пику, якщо він не зупиниться. А це зводило його до межі ще сильніше.

— Ти ж сама мене завжди хотіла… — пробубонів він. — І коли ми нарешті залишились наодинці, незрозуміло чого виклеюєшся.

Її очі стали ще злішими, а дихання — важчим від гніву.

— Пішов геть! — закричала вона. — Геть, я сказала!

Вікторія закричала так голосно, що Матвій аж затремтів від страху. Він, мов куля, вилетів із машини та розгублено стояв, немов загублена дитина. 

Машина рвучко поїхала вперед, але вже за кілька секунд зупинилась. Матвій почав посміхатись. Йому здалось, що вона спеціально його дражнить… і тепер він нарешті отримає свій «ласий шматочок».

Але яким було його розчарування, коли Вікторія відчинила багажник машини та викинула волейбольні м’ячі на землю, немов непотріб. Вона повернулась до нього, показала середній палець і з люттю в очах подивилась, немов він був огидною комахою.

Коли вона сіла назад у машину і різко натиснула на гальма, хлопець стояв і дивився їй услід. Перевівши погляд на перехожих, які осудливо спостерігали за ним, він раптом відчув себе не справжнім чоловіком, яким колись так впевнено вважав себе, а останнім покидьком.