Раді Вас бачити!

П’ятниця, 01 грудня 2017 року

Фоє університету було переповнене людьми. Усі зійшлись на зимовий бал-маскарад у чарівних костюмах. Простір наповнювали гучні розмови та веселий сміх, що лунав з усіх кутків.

Вікторія ретельно продумала все до найдрібніших деталей. Уже кілька тижнів висіло оголошення про зимовий бал у тематиці “Маскарад минулих століть” — без строгого дрес-коду. Дівчата мали прийти в елегантних сукнях, хлопці — у класичних костюмах, а головною умовою залишалась тематична маска, що підкреслювала образ кожного.

Зала сяяла атмосферою свята: яскраві сукні дівчат мерехтіли у приглушеному освітленні, переливаючись усіма відтінками дорогоцінних каменів. Елегантні кавалери, як справжні джентльмени, обережно кланялись й запрошували їх на танець. Кожен рух був наповнений грацією: повітря відлунювало тихим шелестом тканини, а серця прискорено бились у ритмі танцювальних рухів.

Музика цього вечора звучала виключно тією епохи — ніжні вальси, повільні менуети й мелодії, що ніби зійшли зі сторінок старовинних нотних зошитів. Вони м’яко огортали залу, змушуючи гостей рухатись повільніше, шляхетніше, ніби кожен на мить став частиною минулих століть.

Зала була прикрашена так, що з перших кроків занурювала гостей у зимову атмосферу. Білі та сріблясті тканини нагадували заметені снігом пейзажі, кришталеві прикраси мерехтіли, немов іній на морозі, а штучний сніг м’яко вкривав декорації. Холодні відтінки блакитного й перлинного поєднувались з приглушеним світлом, створюючи відчуття тихої зимової ночі.

Окрему увагу Вікторія приділила тематичній фотозоні, яка була доповнена зимовими атрибутами, що одразу нагадували: це саме зимовий бал. Сріблясті гірлянди імітували іній, штучний сніг м’яко виблискував під світлом ламп, а кришталеві прикраси нагадували замерзлі краплі льоду. Холодні відтінки білого й блакитного поєднувались з теплим світлом свічок, створюючи відчуття затишної зимової казки.

Біля фотозони майже постійно стояла черга. Гості терпляче чекали, обмінювались усмішками, поправляли маски й деталі образів, не приховуючи захоплення. Спостерігаючи за цим, Вікторія подумала, що наступного разу варто обов’язково розширити локацію — ідея настільки сподобалась людям, що одного простору явно було замало.

Смаколики також підтримували зимову тематику вечора. На столах красувались десерти, виконані у зимовому стилі: тістечка, припорошені «снігом» із цукрової пудри, кекси з кришталевими прикрасами, печиво у формі сніжинок та келихи з гарячими напоями, від яких здіймалась легка пара. Усе це не лише тішило око, а й створювало затишне відчуття тепла серед зимової казки.

Вікторія була оточена своїми одногрупницями, які не могли нахвалити її сьогоднішній образ. Захоплені вигуки сипались з усіх боків, а вона лише стримано усміхалась.

На ній була чорна сукня, тканина якої м’яко спадала донизу, огортаючи її силует. По всій поверхні мерехтіли дрібні блискітки. Легкі напівпрозорі вставки нагадували тонкі крила, що розгорталися при кожному русі, додаючи образу загадковості.

Її темне волосся було зібране у вишукану зачіску: м’які локони спадали на плечі, а частина пасм була акуратно піднята й закріплена позаду, відкриваючи шию та лінію плечей. У волоссі ледь помітно виблискували тонкі сріблясті шпильки у формі маленьких крилець, що перегукувалися з образом кажана.

Образ завершувала її маска, виконана у формі чорного кажана — витончена, з гострими лініями та темним оксамитовим блиском. Вона підкреслювала глибину її погляду, роблячи його ще більш таємничим. 

— Яка цікава ідея! Костюм кажана тобі дуже личить! — вигукувала староста до Вікторії.

Вікторія стримувала посмішку, намагаючись не сміятись занадто голосно. Вона не прикидалась, не вигадувала образу — просто постала у своїй справжній суті. Сонце вже сіло, тому саме зараз вона є справжньою.

— А які неймовірні лінзи! — вигукнула інша дівчина, оглядаючи червоні очі Вікторії. — Я ще ніколи не бачила такого чудового кольору.

Вікторія вже помітно починала нервувати: ці компліменти їй набридли, але вона мило посміхалась у відповідь, взаємно зауваживши, що й дівчата теж дуже гарні.

Покликана дуже часто поглядала в бік входу й лукаво посміхалась. Над дверима в залу гостей зустрічала величезна арка, що реагувала на рух. Коли хтось проходив під нею, з арки сипався уявний сніг. Цей мерехтливий пил переливався та падав на людей, викликаючи щирий сміх, наче на них сипався справжній сніг.

Це була головна ідея Вікторії. Адже разом із блискавками на людей сипалось зілля, ретельно підготовлене нею. І вона подумки молилась, щоб усе вийшло так, як задумала.

У цю мить з балкона величаво посідали декани факультетів разом із ректором.

— Увага, шановні студенти! — промовила декан історичного факультету.

Всі присутні миттєво замовкли, переводячи погляди вгору. Панувала абсолютна тиша, лише приглушене світло свічок та мерехтіння гірлянд підкреслювали урочистість моменту.

— Відкриття зимового балу оголошується відкритим! — продовжила жінка, енергійно плескаючи в долоні.

Зала вибухнула захопленими вигуками та оплесками, а музика відразу заповнила простір.

— Цього року нашому історичному факультету випала велика честь організувати бал «Зустріч зими», — продовжувала декан. — Але, оскільки наша студентка Шевченко Вікторія створила сьогодні для нас такий чарівний вечір, я переконана, що наступного року цей обов’язок, знову,  ляже на плечі нашого факультету завдяки її натхненню.

Приміщення огорнули веселий сміх і щирі оплески.

— Подякуємо Вікторії за таку працю та за ту казку, яку вона подарувала нам сьогодні! — продовжила декан.

— Молодець, Віка! Розумниця! — вигукували одногрупниці, оточивши Вікторію та плескаючи їй у долоні.

Зала наповнилась дружнім шумом і захопленими усмішками, а сама Вікторія лише скромно кивнула, відчуваючи хвилювання, яке старанно приховувала.

Слово взяв ректор університету, який гучно та урочисто почав:

— Дякуємо нашим студентам, які мають світле майбутнє та перед якими відкрито стільки дверей за їхні успіхи у навчанні. Сьогодні, у цій казковій атмосфері, ми зустрічаємо зиму зі сміхом і радістю. Нам не страшні люті морози та вітри…

Але Вікторія далі вже не слухала промову ректора та інших деканів. Вона не зводила погляду з арки, через яку заходили нові гості, і на яких тихо сипався її зачарований сніг.

  ***

В цю мить Еленсія поправила свою темно-фіолетову сукню. Її вбрання було вишите золотими нитками, які чарівно переливались у напівтемному освітленні вулиці. Маска, прикрашена чорними й фіолетовими каменями, приховувала її обличчя, залишаючи лише погляд — холодний і уважний, наче вона вже плела нову пастку.

Вампірка перевела погляд на Хелену, яка обійняла себе за плечі й уважно спостерігала, як люди входять до університету, весело розсипаючи сміх.

Дівчина зробила крок уперед, але Еленсія одразу схопила її за руку.

— Ти хочеш увійти через головний вхід? — тихо прошепотіла вампірка. — Бачиш, на четвертому поверсі відчинені вікна? — вона ледь помітно кивнула в їх бік. — Ми тут небажані гості. Тому залетимо через чорний вхід… Розправляй свої червоні крила, моя солоденька.