Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Святослав розкрив перед Вікторією двері зали засідань і пропустив її вперед. Дівчина зайшла в кімнату з похмурим виразом обличчя. Вона окинула всіх присутніх суворим поглядом і насупилась ще більше.

Росана і Зореслава стояли перед дзеркалом. Було незрозуміло, що вони хотіли побачити в його відображенні, крім інтер’єру.

Максим стояв біля великого каміна, вдивляючись у вогонь.

Лука сидів за столом і мило спілкувався з Янголіною. Коли Вікторія помітила білого птаха, її настрій зіпсувався ще більше.

Вікторія обійшла Янголіну, не зводячи з неї свого крижаного погляду. Святослав посунув для неї стілець, запрошуючи Покликану сісти на чолі столу. Янголіна, добре відчуваючи пристальний погляд на собі, лише підняла на неї свої небесно-блакитні очі та посміхнулась.

— Твої друзі не були проти, щоб я була присутня під час переговорів з послами, — ніжно промовила Янголіна.

— Так, не проти, — голосно відповів Лука. — Найкраща подруга нашої Покликаної — наша подруга також.

Вікторія зиркнула на Луку, промовчала, але стиснула щелепу так, що він аж зніяковів.

— Що не так? Що я вже пропустив? — закліпав очима Лука.

Вікторія приземлилась на стілець із таким гуркотом, що дівчата, які стояли біля дзеркала, обернулись на джерело шуму.

Святослав хотів підсунути стілець, щоб їй було зручніше, але вона мовчки відштовхнула його руку і знову кинула на Луку свій злий погляд.

— Я щось не так зробив? Чи що? — тихо прошепотів Лука до Янголіни.

— Не зважай, — посміхнулась вона.

— У нашої крихітки просто сьогодні поганий настрій, — зауважив Святослав з усмішкою.

— Та вже ті посли, де їх чорти носять! — закричала Вікторія і бахнула кулаком по столу так, що підсвічники на ньому підстрибнули.

Лука, скориставшись нагодою, щоб сьогодні не стати грушею для биття від Покликаної, швидко підвівся зі столу й вийшов у коридор — поквапити вампірів.

Зореслава та Росана мовчки підійшли до столу й сіли якомога далі від Покликаної, аби самим не потрапити під її гарячу руку.

Святослав же так і залишився стояти біля Вікторії, лагідно погладжуючи її волосся.

Максим сів біля дівчат і сумно подивився на Вікторію. Від неї йшов особливий аромат — вона пахла інакше. Він підняв погляд на задоволеного Святослава, який лагідно дивився на Покликану і не відводив від неї очей. Святослав її обрав та “помітив”. Вікторія несла його запах, його кров. Тепер тільки сліпий, глухий і дурний не зрозуміє, що Покликану обрали, і ніхто більше не насмілиться на неї поглянути.

Максим опустив погляд і посміхнувся. Цікаво, про що думав Святослав. Вона майже людина, він — вампір. Яке майбутнє може бути у них разом? Якщо тільки вона не залишиться вампіром на все життя. Але, знаючи бажання Вікторії, це було б проти її волі. Що з цього вийде — Максиму було непросто зрозуміти. Цікавість почала його мучити.

Вікторія зловила на собі сумний погляд Максима і розгублено відвела очі. Вона закусила губу та нервово почала стукати своїми довгими чорними кігтями по столі.

— Ну й де вони? Скільки ще чекати, щоб мати честь їх побачити? Це взагалі буде в цьому році? — знову голосно кричала Покликана на весь поверх.

Нарешті почулись кроки, що впевнено наближались до зали. Раптом біло-золоте сяйво, яке випромінювала Янголіна, різко згасло. Дівчина більше не світилась — у просторі лишився лише м’який аромат літніх квітів. Вікторія з округленими від подиву очима перевела на Янголіну погляд і завмерла.

— Все вірно. Твої здогадки не були марними, — прошепотіла їй Янголіна. — Він зараз у цьому замку. Будь уважна й тримай вухо на острі.

У ту ж мить Вікторія окинула присутніх злобним поглядом. Її очі спалахнули червоним блиском. Вона була готова сипати іскрами, ледве стримуючи себе.

Саме тоді до зали увійшли Стефан і Михайло. Побачивши своїх побратимів, вони голосно промовили:
— Кров — наша сила!

Посли сказали це майже водночас. Усі незадоволено перевели на них погляди та мовчали.

— Кров — наша боротьба, — відповіла їм лише одна Вікторія.

Стефан одразу помітив, що поруч із Вікторією сиділа незнайома для нього дівчина. Швидко крокуючи до столу, він не зводив із неї погляду.

У цю мить Михайло збирався сісти поруч із Покликаною, та Стефан схопив його за руку й миттю зайняв місце біля Вікторії. Не для того, щоб бути поряд із нею, а щоб опинитись навпроти незнайомки. Михайло лише закотив очі, ти мовчки сів поруч зі ним.

А Стефан уже й забув, чого прийшов у замок Червоного Крила. Він не відводив погляду від дівчини, яка сиділа навпроти. Він одразу збагнув, що це Білий Птах із Пророцтва — той, хто завжди допомагає Покликаним. Та на власні очі він ніколи не бачив цього білого голуба.

Він навіть й подумати не міг, що Білим Птахом виявиться юна дівчина неймовірної краси. За все своє довге життя він ще ніколи не бачив такого дивовижного створіння. Коли вона подарувала йому посмішку, від якої її блакитні очі заграли ще яскравіше, хлопець не стримався й широко посміхнувся.

Від дівчини йшов неймовірний аромат. Вона пахла літніми квітами, хоча земля вже чекала на зиму. Її присутність наповнювала Стефана теплом і спокоєм, який він давно не відчував. Він вивчав її поглядом. На ній була скромна біла сукня, що підкреслювала стрункість її тіла, при цьому виглядаючи ніжною та тендітною. Вона нагадувала йому янгола — така чиста й чуттєва. Ця дівчина була дивом на яву.

В цю мить вона заправила свої світлі локони за вухо й сором’язливо опустила погляд. Стефан продовжував дивитися на неї, немов зачарований. Він помітив, як дівчина склала руки на столі перед собою, і ледве стримувався, щоб не накрити їх своїми. Як йому хотілось доторкнутися до неї, відчути ніжність її шкіри.

У це момент Янголіна глибоко зітхнула, і її груди повільно піднялись та опустились. Стефан ледве стримував себе. Він був готовий обійняти це янголятко та відчути смак її губ. Як сильно вона його манила — це було нестерпно.

Лука не втримав сміху, коли побачив дитячу поведінку Стефана. Ще ніхто ніколи не бачив, щоб він так милувався кимось.

 — Ти дивись, як губу розкатав, — прошепотів Лука Зореславі та Росані.
— Прості істоти його не цікавлять, йому янголів подавай, — тихо відповіла Росана.

Коли Стефан несвідомо облизав губи, не відводячи погляду від Янголіни, Зореслава не втримала легкий смішок. Ну а Максим і Лука вже відверто голосно сміялись.

Стефан наче прокинувся від солодкого сну. Він обвів поглядом усіх присутніх та розгублено подивився навколо, ніби щойно згадав, де знаходиться і з якою метою сюди прийшов.

Потім він перевів погляд на Покликану. Вікторія ледве стримувала посмішку та уважно спостерігала за ним. Нарешті ненав’язливе покашлювання Святослава, яке, мабуть, натякало, що Стефану варто зібратись, допомогло йому взяти себе в руки.

Лише Михайло не міг зрозуміти, куди постійно таращиться Стефан та чому так дивно себе поводить. Та й чому всі присутні ледве стримують сміх, щоб не розсміятись на весь голос? Він починав нервувати, що його справжні наміри розкриє Покликана. Це було величезною помилкою — прийти сюди на розвідку від Першопредків. Якщо Вікторія зараз його розкусить, вона власноруч відірве йому голову. І ніхто не зможе йому допомогти.

— Вікторія, ти маєш дивовижний вигляд, — нарешті оговтався Стефан та почав розмову.

— Знаю! — грубо гаркнула Вікторія.

Стефан підняв погляд на Святослава, розуміючи, що сидить не просто поряд із Покликаною, а з жінкою, яку він вибрав для себе.

— З чим прийшли? — знову, недоброзичливо в голосі, проговорила Покликана.

— Ми прийшли до тебе за проханням усіх вампірів, які зараз дуже стурбовані, — спокійно почав Стефан. — Річ у тому, що Першопредки повернулись після стількох віків. 

— Страшно собі уявити, — ледве стримуючи спокій, промовила вона.

— Чорні кажани мають великі сумніви, чи слід далі з тобою співпрацювати, — голосно проговорив Михайло.

З цими словами у залі одразу повисла напруга.

— Гей ти, зовсім страх розгубив! — голосно крикнув Максим, дивлячись на Михайла своїми розгніваними червоними очима.

— Ти забув, хто перед тобою? — закричала Росана, впивши у стіл свої довгі чорні кігті.

Зореслава ледве стримувала злість, але холодна рука Луки на її плечі стримувала необдумані дії.

Святослав мовчки дивився на послів, але по його вигляду було зрозуміло: ще одне необережне слово — і він накинеться на них.

А Стефан вдарив Михайла ногою під столом так, що всі присутні це помітили.

— Міша хотів сказати, що чорні кажани зараз дуже тривожні, бо не знають, як далі розвиватимуться події, — підбираючи кожне слово, проговорив Стефан.

Михайло вперся у стілець, на якому сидів, і подумав, як би добре зараз було провалитись крізь землю. Який він дурень, що взагалі сюди прийшов.

Вікторія зберігала спокій. Вона лише переводила погляд з Михайла на Стефана та задоволено посміхалась.

— Дай вгадаю, — Вікторія відкинулась на спинку стільця, поклала ногу на ногу та склала руки на грудях. — Вампіри поділились на два табори. Одні хочуть перейти до Першопредків, бо ті знову з’явились на наших землях. А інші не знають, на яку сторону стати і кого підтримувати.

Від такої прямоти від Покликаної всі заклякли. Присутні мовчки переводили погляд один на одного.

Янголіна в цю хвилину поправляла своє густе довге волосся, наче все, що відбувалось, її не стосувалось. А Вікторія продовжувала зберігати спокій та задоволено посміхатись.

— Вікторія, зрозумій нас правильно, — Стефан у цю хвилину лише гадав, куди поділась його впевненість. — Весною ти станеш людиною, і тому… — він замовк, не знаючи, які слова підібрати.

— Якщо чесно, ніхто з вампірів не хоче, щоб ти отримала Прощення і стала людиною, — перебив його Михайло.

Стефан повільно перевів на нього погляд та широко розкрив очі.

— Ти що мелеш, бовдур? — прошепотів Стефан.

— А що? — огризнувся Михайло. — Я сказав правду. Ніхто навіть у цій залі не хоче, щоб Покликана стала людиною. Адже тоді Пророцтво не здійсниться, і вампіри так й не повернуть свої права на володіння.

Всі присутні опустили очі та навіть не сміли підняти на Вікторію свої винуваті погляди.

Вона ж лише посміхалась, всіма силами стараючись не показувати, як його слова насправді її ранять.

— Ця правда відома навіть новонародженому. Думаєш, ти щойно сказав мені неймовірну новину? — голосно промовила Вікторія. — Ближче до діла: чого ви припхались та чого хочете?

— Насправді… е… — Стефан навіть не знав, що йому сказати. Він зовсім не так уявляв ці переговори.

— Ти ж розумієш, що втрачаєш свої лідерські позиції. Перевага зараз не на твоїй стороні, — знову втрутився Михайло.

Стефан уже й не слухав дурниць, які говорив Михайло. Він лише думав, яким він був дурнем, що погодився йти на перемови з ним разом.

— Всі, хто так думають, глибоко помиляються, — посміхнулась Вікторія.

Вона поклала руки на стіл та сперлась на них. В цю мить її очі різко змінили відтінок: з червоного вони стали природно карими.

— Можливо, всі, хто хоче перейти на бік Першопредків, самі риють собі яму, — загадково промовила вона.

Всі вампіри уважно дивились на Вікторію в очікуванні її наступних слів.

— Не на ту конячку ви можете поставити, — задумливо проговорила Покликана. — Хоча, звісно, це особова справа кожного.

— Ти станеш людиною навесні й більше не будеш Покликаною. Який сенс підтримувати тебе надалі? — уже нервово промовив Михайло.

— Я й не прошу мене підтримувати. Я ніколи не закликала кажанів ставати на мій бік. Це ви завжди приходили до мене по підтримку. Хіба не так? — голос Вікторії став медовим і розлився по залі приємною відлунням.

— І згадайте: чи було хоч раз, щоб я вас підвела? — посміхнулась Покликана.

У відповідь лунала тиша. А Вікторія й далі посміхалась.

— Передайте вампірам: я досі на вашому боці, — голосно промовила вона.

— І якщо я дізнаюсь, що хтось перейде на бік Першопредків, наслідкам він не зрадіє.

— Я досі не розумію, чому варто вірити саме тобі. Ти нас так й не переконала. Що передати вампірам, які чекають не порожніх слів і не марних обіцянок? — Михайло продовжував заглиблювати себе у прірву.

— Мені насправді байдуже, вірите ви мені чи ні, — спокійно промовила Вікторія. — Я у виграші в будь-якому разі. Якщо я стану людиною, перевертням доведеться мене захищати, адже їхній обов’язок — оберігати всіх людей на своїй землі. А якщо я залишусь вампіром — у мене буде ще більше переваг.

— Яких саме? — розгублено запитав Михайло.

— А хто знає? — очі Вікторії знову спалахнули червоним. — А, можливо, саме я — Обрана серед Покликаних.

Після її слів тиша стала такою густою, що здавалось — сам простір завмер в очікуванні.

— Ти зараз блефуєш, — невпевнено, але голосно промовив Михайло. — Ніхто не знає, хто Обраний.

— Ти в цьому впевнений? — засміялась Вікторія. — Я Покликана, а отже знаю більше, ніж ви всі.

— Ти просто намагаєшся обвести нас навколо пальця. Усі знають, як сміливо ти вмієш хитрувати й вводити в оману, — не здавався Михайло.

— Вже зовсім скоро Пророцтво здійсниться та всі на власні очі побачать, хто є Обраним. Але якщо зробити неправильний вибір — шляху назад не буде, — Вікторія широко всміхнулась, демонструючи гострі ікла.

Всі не зводили з нею погляду. Навіть Святослав, який стояв поруч, дивився на неї, немов зачарований. 

Раптом посмішка Вікторії згасла. Вираз її обличчя став злобним, а очі засяяли блакитним холодним блиском.

— Передайте кажанам, що я досі з вами та маю ті ж цілі. Якщо хтось захоче перейти на бік Першопредків — я не стримую. А що саме очікує їх найближчим часом, знають лише вищі сили. І Першопредкам я не заздрю, — її голос звучав впевнено й гучно.

Вікторія уважно подивилась на послів та тихо посміхнулась.
— Є питання?

Стефан повільно підвівся.
— Все доволі зрозуміло, — промовив він. — Дуже приємно мати з тобою справу, Вікторіє.

Покликана мовчала, відвела погляд та уважно подивилась на Михайла. Той, без зайвих слів, підвівся та швидко попрямував до дверей, навіть не попрощавшись із присутніми.

Вікторія провела його поглядом, стримуючи свою злість.

— Я передам вампірам кожне твоє слово з такою ж інтонацією, — посміхнувся Стефан.

— Я не сумніваюсь, — огризнулась Вікторія, не дивлячись на нього.

Стефан ще раз поглянув на Янголіну та підморгнув їй.
— До побачення, красуня. Приємно було познайомитись з такою лялечкою.

Янголіна підняла на нього свої блакитні очі й посміхнулась у відповідь. Вона знала його долю наперед, тому її тішила його тимчасова впевненість. 

Стефан перевів погляд на Вікторію та посміхнувся.

— Кров — наша сила, — тихо промовив він.

— Кров — наша боротьба, — голосно відповіла Вікторія.