Раді Вас бачити!

Матвій того вечора повертався додому з тренажерного залу. Наближалась зима, тому темніло рано, і все місто вже поринуло в сувору темряву.

Він йшов повільно, намагаючись не робити зайвого шуму. Позаду чути були шорохи — легкі, майже несміливі, але постійні. Кожного разу, коли він обертався, темрява стояла мовчазна і непроникна, ні тіні, ні руху. Серце калатало швидше, а холод пробирав по спині: здавалось, хтось слідкує за ним, але хто — залишалось загадкою.

Коли черговий раз позаду нього почулись кроки, Матвій зупинився, серце застукотіло шалено. Різко обернувся — і знову перед ним стояла лише темрява. Він глибоко видихнув, намагаючись заспокоїтись, розвернувся… і одразу онімів від жаху.

Перед ним стояв молодий чоловік. Його обличчя було бліде, майже прозоре, а очі — яскраво-червоні, що світились у темряві, немов вогники пекла. Гострі ікла блищали, а з рота виходив тихий, ледве помітний шепіт. Повітря ніби стало густим, важким, і навіть дихати було страшно. 

Матвій відчув, як холод пробрався під шкіру, а серце здавалось, ось-ось вискочить із грудей. Тінь чоловіка повільно крокувала вперед, і з кожним кроком жах стискав його сильніше, як залізний обруч.

Хлопець не ворушився. Його тіло ніби відмовилось слухатись — серце калатало шалено, а ноги стояли на місці, мов вкопані. Дихати було важко, повітря здавалось густим і холодним. 

Кожен крок незнайомця відлунював у голові, і здавалось, що темрява ожила — тиснула, стискала, хотіла поглинути його. Матвій не міг ні кроку ступити, ні зрушити руками. Він був приречений на зустріч із тим, хто прийшов з ночі.

Коли на обличчя незнайомця впало трохи світла з тьмяного старого ліхтаря, Матвій упізнав його. Це був хлопець Вікторії, якого він бачив в університеті під час захисту проєктів.

Намить Матвію стало спокійніше. Він набрався хоробрості та впевнено промовив:
— Що, твоя красуня вже встигла тобі пожалітись?

Але Святослав мовчав, лише загадково посміхаючись, а його блакитні очі  відблискували в темряві.

— Все, що вона тобі наговорила, — це брехня, — підвищив голос Матвій. — Вона сама хотіла сексу зі мною, тільки не зрозуміло, чому відмовилась в останній момент.

В цю мить Святослав зробив крок назад, і його постать розчинилась в темряві. Матвій завмер. Він уже не був таким впевненим, а ще більший жах накрив його. Було так страшно, що він навіть не знав, що робити. 

Намагаючись зробити один непевний крок, він відчув, як міцні руки несподівано схопили його.

Святослав з’явився, наче виник із повітря, його червоні очі блищали в темряві, а постать випромінювала холодну, небезпечну енергію. Матвій, розгублений і паралізований страхом, навіть не смів опиратись.

Раптовий різкий рух вампіра — і Матвія ніби вдарила невидима, надприродна сила. Він пролетів кілька метрів і з глухим гуркотом вдарився об стіну. 

Повітря вибилось з легень, а в голові стояв шум, серце билось шалено. Його тіло тремтіло, а світ обертався, наче земля під ним розсипалась. Матвій відчув гострий біль у спині, холодний піт стікав по лобі, а серце розривалось від страху і безсилля.

Він впав на землю, не в змозі навіть підвестись. Тіло відмовлялось слухатись, перед очима пливла темрява. Раптом Матвій відчув, як холодна, надлюдська сильна рука схопила його й різко підняла в повітря.  Святослав знову вдарив його об стіну. 

Скільки разів його знову й знову били об стіну, Матвій уже не рахував. Кожен удар зливався з наступним, біль накочував хвилями, стираючи думки. Коли його тіло остаточно ослабло й перестало опиратись, Святослав різко схопив його за куртку й підтягнув до себе. Він нахилився зовсім близько й прошипів йому просто в обличчя, дихаючи холодом і смертю.

— Таких, як ти, я за версту відчуваю, — голос Святослава був крижаним. — Ти дуже любиш брати гарненьких дівчат проти їхньої волі.

Після цих слів Матвію здалось, що все навколо завмерло.

— І скількох дівчат ти вже зґвалтував? — холодно спитав Святослав.

Матвій мовчав, намагаючись впоратись з тремтінням.

— Ти напевно вже все й з рахунку збився, — посміхнувся Святослав. — Приваблюєш наївних дівчат своєю зовнішністю і насолоджуєшся тим, що продовжуєш їх шантажувати й лякати.

Матвій мовчав, спостерігаючи, як його власна кров переливається під тьмяним світлом на землі.

— Хто знає, скільки б це ще тривало і скільки б часу все тобі сходило з рук, — задумливо промовив Святослав. — Але ти допустив велику помилку. Ти насмілився полізти до дівчини, яку тобі заборонено навіть у снах бачити.

Святослав випромінював задоволення, спостерігаючи, як Матвій кривиться від болю.

— За свою дівчину я тепер з тебе всю душу витрушу.

— Прошу, не потрібно, — слабо проговорив Матвій. — Мені дуже шкода… Я дуже шкодую, що зробив їй боляче…

— Ні, хлопче, — похитав головою Святослав. — Це мені тебе шкода, адже ти помиратимеш дуже повільно та у страшних муках.

Матвій більше не міг говорити. Він лише мовчки чекав на найстрашніший для себе вирок.

Він підняв очі на Святослава й побачив, як той дістав із кишені ніж. Матвій не сумнівавсь: лезо було гостре, і зовсім скоро він відчує це на собі…