Раді Вас бачити!

Святослав ніжно провів долонею по її обличчю, відкидаючи назад довге волосся, й мовчки кивнув, ніби поділяючи кожне її почуття.

Дівчина трохи піднялась та розвела ноги. Вона занурювалась повільно та обережно, уважно спостерігаючи за його реакцією. Коли він відчув, як  наповнює її, з його вуст вирвався глибокий стогін. Він закрив очі, не стримуючи його. 

Вона посміхалась. Тепер він уже не поводився тихо, не стримуючи стогонів свого задоволення.

— Тихіше, — прошепотіла вона. — Ти розбудиш весь замок.

Святослав відкрив очі й засміявся від її сарказму, але стримувати своїх гучних стогонів не збирався.

Коли вона відчула його руки на своїх стегнах, вона перехопила їх і, закинувши йому за голову та тихо прошепотіла:

— Е-ні… — засміялась вона. — Зараз поки що не допомагай мені. Я хочу сама взяти тебе так, як хочу я.

Він не смів їй суперечити. Його зводило з розуму, коли вона брала контроль і ініціативу у свої руки. Дівчина продовжувала тримати його руки над головою, їхні пальці сплелись. Нахилившись трохи вперед, вона задавала ритм.

Її тіло плавно рухалось зверху, вони не відривали один від одного погляду. Вона дивилась на нього хижо, насолоджуючись задоволенням, яке дарували одне одному.

Кожен сплеск їхніх тіл зливався з потріскуванням вогню, створюючи в кімнаті пульсуючий ритм пристрасті, що не залишав жодного куточка тиші.

Відчуття її близькості та владного впливу над ним починало зводити його з розуму. Раптом він відчув легкість, яка розлилась по всьому тілу. Кожен її рух, настільки плавний і майстерний, розпалював у ньому тепло й пульсацію, змушуючи забувати про все навколо.

Він не витримав. Різко вирвав руки з її хватки, міцно схопив її за голову і, не відводячи погляду від карих очей, хрипло промовив:

— Так, крихітко… продовжуй. Доведи мене до межі. Я вже й так втратив себе з тобою. Доведи мене до кінцевого безумства.

Вона усміхнулась йому, облокотившись на його груди, і почала рухатись швидше. Дівчина відчувала нову хвилю блаженства, що прокочувалась через тіло, змушуючи її стогнати від насолоди. Коли її стогони стали голоснішими, він схопив її у пристрасному поцілунку, зливаючись із нею в єдиному пориві.

Вікторія почала стогнати в його поцілунку. Але раптом вирвалась з нього, закинула голову назад і закрила очі. Продовжуючи триматись за його плечі, вона затремтіла, не контролюючи своє тіло, охоплене приємними конвульсіями.

Поступово вона почала розслаблятись, повільно уповільнюючи свої плавні рухи. Раптом Святослав різко схопив її за стегна. Вона різко відкрила очі й зустріла його погляд.

— Я хочу ще раз довести тебе до вершини, — посміхнувся він. — Покричиш для мене ще трішки?

Вікторія розгублено подивилась на нього, відчуваючи, як його хватка на її стегнах стала міцнішою.

Ще мить — і він почав рухатись в ній швидше, все швидше. Вікторія знову голосно зітхнула, відчуваючи новий прилив збудження, що пройшов хвилями через усе тіло. Вона накрила його руки своїми і закрила очі, намагаючись стримати порив, щоб не кричати так голосно.

Напруга в його тілі збиралась в кожному м’язі, від плечей до стегон, а розум одночасно відчував захоплення і нетерпіння. Йому хотілося більше, сильніше, але тіло ще не було готове до піка.

Його рухи стали різкими й хижими, майже жорсткими. Коли вона знову здригнулась на ньому, він уже не витримав нового стогону, що вирвався з його грудей. Їхні тіла з’єднувались в хижому танці, сповненому насолоди й довіри один до одного.

— Святе… Святе… — стогнала вона. — Ще… ще… прошу тебе… не зупиняйся…

Її накрила нова хвиля задоволення, що прокотилась тілом, залишаючи тепло і тремтіння.

Отримавши її дозвіл, він почав рухатись ще глибше, ще жорсткіше, вже не контролюючи себе й не розуміючи, де закінчується реальність. Він стис її стегна з такою силою, ніби втратив останній контроль над собою. Ще мить — і він відчув, як у ньому зірвалась насолода, даруючи їй і йому неймовірне задоволення.

— Віка… Віка… — простогнав він, віддаючись моменту.

Він повільно відкрив очі й подивився на неї. Вона продовжувала важко дихати. Її тіло почало хитатись, і, гублячи опору, вона впала в його обійми. Він бережно обійняв її, усміхаючись. А вона ще довго важко дихала, притискаючись до нього.

Хлопець слухав, як ритм її серця поступово сповільнюєтьсь, як дихання поволі нормалізується. Вона продовжувала лежати на ньому, міцно обіймаючи його.

Святослав залишав на її спині сліди своїх візерунків та посміхався. У такі миті він відчував себе найщасливішим чоловіком на світі: у його обіймах лежала його кохана, і він щойно зробив її щасливою знову. А вона хотіла лише його, бути лише з ним. Чого ще можна бажати, як не вічного життя поряд із нею?

Вікторія продовжувала лежати на ньому. Як же їй було добре поруч із ним! Навіть просто лежати в його обіймах, в цій повній тиші, здавалось неймовірним щастям. Їй було так добре з ним — так тихо, так спокійно. У такі миті вона мріяла лише про одне: щоб ця мить тривала вічно.

Хлопець перевів погляд на камін. Полум’я почало згасати, і кімната поступово ставала прохолоднішою. Її тіло відходило від насолоди, і вона помітно здригалась, відчуваючи легкий холод.

Раптом Вікторія відчула, як він сперся на лікті і трохи відсунувши її від себе, хотів піднятись.

— Куди це ти зібрався? — незадоволено промовила вона.

Коли він помітив, як вона образливо надула губки, посміхнувся:

— Потрібно додати в камін багаття, щоб ти зігрілась.

— Ні… — обурено замахала вона головою. — Не відпущу!

Дівчина знову притисла його до підлоги й міцно обняла.

— Не залишай мене, — тихо прошепотіла вона. — Залишся зі мною.

Коли вона знову притулилась до нього, Святослав відчув, як її тіло помітно здригнуло від холоду його власного тіла.

— Віка, я ж тебе так не зігрію, — турботливо промовив він. — Я холодний, як лід.

Вона міцніше обняла його за плечі, щільно обвівши своїми ногами його стегна, не дозволяючи йому підвестись.
Святослав продовжував посміхатись.

— Крихітко, ну що ти, як маленька дівчинка, — турботливо промовив він. — Якщо захворієш… Зима ж скоро, а ти… голенька, ніби щойно народилась.

— Не захворію. Сонце скоро сяде, — спокійно промовила вона. — Я хочу полежати у твоїх обіймах. Коли ще випаде така нагода побути разом наодинці.

Святослав відкинувся спиною на підлогу і почав ніжно перебирати її волосся, яке густими хвилями спадало на плечі та спину, приховуючи оголене тіло.

Вони лежали так ще кілька хвилин, поки осіннє сонце не почало прощатись з землею. З останніми його променями, що зникали за обрієм, змінювалась і вона.

Її русяве волосся стало чорним, шкіра набрала білосніжного відтінку, а нігті перетворились на довгі чорні кігті. Він більше не відчував її серцебиття, а тепло її дихання, яке раніше торкалось його холодної шкіри, зникло.

— Знаєш що? — порушила вона тишу.

— Що? — зацікавлено спитав він.

Вона трохи підвелась й знову заглянула йому в блакитні очі.

— Я хочу тебе ще. Давай зробимо це ще раз?

Святослав засміявся.

— Яка ти сьогодні шалена, — сказав він. — Не знав, що ти можеш бути такою… ненаситною.

Коли він помітив нову хвилю пристрасті в її очах, сам уже не міг себе контролювати. Він бережно перекинув її на спину та навис над нею.

Щойно він відчув, як її холодні руки повільно сповзають з його плечей вниз, він знову напружився. Вона, продовжуючи дивитись на нього хитрими очима, опустила руки до його преса, а потім ще нижче, повільно досліджуючи його мужність.

Святослав завмер від її дотику.

— Якою ти хочеш, щоб я була зараз? — посміхнулась вона. — Ніжною чи розбещеною?

Але відповіді від нього вона так і не почула. Раптом у коридорі почулись гучні кроки. Ще кілька секунд — і у двері постукали.

— Віка, ти тут? — пролунав голос Росани.

На обличчі Вікторії посмішка одразу згасла, змінившись помітним розчаруванням.

— Що трапилось? — голосно спитав Святозар.

— Щойно прилетіли посли від вампірів, і вони терміново хочуть поговорити з Покликаною, — спокійно відповіла Росана.

— Через пару хвилин ми спустимось, — сказав хлопець.

Росана нічого не відповіла. Лише було чути, як її кроки швидко віддаляються від бібліотеки.

Святослав ніжно торкнувся губ Вікторії та тихо прошепотів:

— Доведеться зробити паузу.

Хлопець підвівся і повільно почав одягатись. Коли він вже натягнув на себе футболку, помітив, що Вікторія досі сиділа на шкурі білого ведмедя. Вона не рухалась, лише мовчки дивилась на майже згасле багаття, помітно засмутившись. 

Якою ж прекрасною вона була зараз. Вікторія обвила себе руками та нахилила голову, її довге чорне волосся прикривало оголене тіло, залишаючи Святославу простір для нових фантазій про неї.

— Віка, ти чого не одягаєшся? — розгублено спитав він. — Нам потрібно йти на перемовини.

Вона різко підняла на нього свої червоні очі та роздратовано промовила:

— Я не хочу йти на перемовини. Я хочу знову займатись цим разом із тобою.

— Та що ти сьогодні, як маленька дитина? — засміявся він.

Вікторія нічого не відповіла. Лише образливо відвернулась до каміна, підтягла коліна й обхопила їх руками. Знову нахилила голову, і її волосся повністю прикрило обличчя.

Святослав присів поряд із нею і лагідно відкинув її волосся назад, зазирнувши в її сумні карі очі.

— Крихітко, ти Покликана. Не забувай про це, — тихо почав він. — У тебе є справи, які потрібно завершити не тільки заради себе, а й заради всіх, хто вірить у тебе.

Дівчина мовчала, стримуючи сльози, які зрадницьки виступили на очах.

— Я знаю, ти дуже втомилась від подій, які з тобою стались за останні роки, — лагідно промовив він. — Але тобі потрібно ще трішки потерпіти.

Вона продовжувала мовчати.

— А коли ти отримаєш Прощення й знову станеш людиною, ми з тобою вирушимо у кругосвітню подорож — ту саму, про яку ти так мріяла.

Вікторія різко підвела на нього свої карі очі й посміхнулась.
— Ну ти й маніпулятор.
— Що є, то є, — засміявся він.

Хлопець повільно підвівся, засунув руки в кишені джинсів і голосно мовив:
— Покликана, вставай. Одягайся. Спускайся до тих послів і злий на них всю свою злість. Покажи їм, як не слід приходити без запрошення — особливо в ту мить, коли ти планувала кохатись кілька годин підряд, не думаючи ні про що інше.

Вікторія голосно засміялась, підвелась і, не поспішаючи, рушила до своєї дорожньої сумки в кутку кімнати. Діставши практичний одяг — зовсім не той, у якому прийшла до нього, — Вікторія почала одягатись.

Святослав усміхнувся.

— Хочеш, я допоможу тобі одягнутись?

Вона різко обернулась до нього.
— Я хочу, щоб ти мене роздягав, а не одягав. Хіба це не очевидно?

Він демонстративно підняв руки.

— Обіцяю, після перемовин я виправлю свою поведінку.

— Після перемовин тобі краще боятись мене, — кинула вона. — Я влаштую тобі справжній розбір польотів.

— Обіцяєш? — усміхнувся він.

— Ну ти жук ще той, — засміялась Вікторія, натягуючи свій улюблений чорний светр.