Раді Вас бачити!

За нормальних обставин, тато запросто міг супроводжувати мене назад до Польщі, щоб представляти мої інтереси при обговоренні спадку. Його кваліфікація була засвідчена міжнародними нормами, але я чомусь не хотіла вплутувати його в цю справу.

Навіть не тому, що він був би упередженим, а такого допускати не можна. Просто не хотіла і все. Мабуть, багато хто мене зрозуміє. Це питання теж зависло в повітрі, та на сьогодні в моєму житті була запланована набагато важливіша подія.

Ден повіз нас з Тедом до Фастова. Маленька сива жінка вийшла з затишного дому й кинулась обіймати мого коханого та промовляти:

– Синочку! Живий! Я весь час молилася...

А потім з дверей вибігла дівчинка і я її відразу згадала. Тільки тепер вона була повненька й зовсім не «зелена» як тоді, коли вперше прийшла до офісу мого хрещеного зі своєю горе-матір’ю.

– Тату! Таточку! Я сумувала... Де ти був так довго? – заверещала маленька, а Ден високо підійняв її над головою та засяяв щастям.

– Донечко моя! І я страшенно скучив. Ти так виросла за цей час, – він притискав своє дитя до грудей, а я шукала у своєму серці ревнощів чи спротиву побаченому та зовсім не знаходила.

Ні, це чиста правда! Навпаки, я була в захваті від того, як мій коханий чоловік любить свою дитину й була абсолютно впевнена, що наших діточок він любитиме не менше.

А ще я дуже хотіла, щоб ця кароока дівчинка, хоч колись, назвала мене «мамою». Не судіть мене суворо! Це не егоїзм. Я не знаю, як таке назвати, але чомусь дуже хочу...

Наш охоронець стояв собі усамітнено й точно розумів, що тут мені нічогісінько не загрожує, фізично. Але з-під лоба він уважно слідкував за тим, що відбувається в моїй душі. Мабуть, до кінця життя Тед так і залишиться моїм самим головним психотерапевтом!

Наразі Ден тримав Катрусю на одній руці та став серйознішим. Він подивився мені в очі, наче запитував: чи я готова? А потім взяв за руку й підвів до своєї мами:

– Матусю! Я хочу познайомити тебе з жінкою, яка проведе зі мною решту життя. В горі та в радості, в багатстві та в бідності, поки смерть не розлучить нас. Це моя Сніжана, мамо... Сніжиночко, а це моя рідненька матуся.

Старенька подивилась на мене спочатку сумно, бо в її очах ще стояли сльози радості, а потім посміхнулась щиро, як рідко хто посміхався мені до цього й сказала:

– Що ж, тоді я можу спокійно померти... Ні, не зараз звичайно! А коли підніму ваших діточок. Просто я бачу, що мій син знайшов свою єдину на землі й дуже тому рада. Вітаю, донечко, в нашій сім’ї. А Ви, молодий чоловіче, не стійте там наче чужий. Я знаю, що Ви врятували мого сина й невістку від смерті. Тому це і Ваш рідний дім.

Тепер Тед знову став якимось млявим, як тоді, коли я сповістила його, що буде хрещеним нашого первістка. Він знизав плечима та підійшов ближче. Потім ніжно обійняв маму Дена і я вперше почула, що його голос може тремтіти. Так він не говорив навіть тоді, коли розповідав про свою героїчну жінку:

– Дякую, шановна пані! Ви дуже нагадали мені мою маму. Я навіть злякався, а це зробити доволі важко. Такі схожі! Денисе Задорожний, ти надто щаслива людина і я щиро заздрю тобі. Он які прекрасні жінки будуть оточувати тебе у житті! То познайом мене і з донечкою, будь ласка.

– Котику, Катю! Дай ручку дяді Теду. Він буде нашим частим гостем, бо дуже важливий для нас усіх.

Дівчинка застидалася, але послухалась і ручку подала. Тепер мій Ден став ще серйознішим, бо залишив наше з донькою знайомство «на десерт». Він попестив її по голівці й урочисто сказав:

– Катрусю-доню! Бабуня вже казала тобі, що мама поїхала далеко звідси та побачиш ти її дуже нескоро. А з нами завжди буде ось ця тьотя. У неї дуже красиве ім’я – Сніжана. А ще для твого тата вона найдорожча у житті, так само як ти. Дуже тебе прошу: будь з нею привітною...

Дитина уважно подивилася мені в очі чарівними карими оченятами тата й сказала таке, чого навіть Тед не чекав:

– Тату, а вона замінить мені маму?

Я боялась, що при цих словах Ден випадково випустить її з рук. Адже від слів дитини у нас усіх відібрало мову. А Денис тяжко зітхнув, проковтнув повітря в горлі та тихо сказав:

– Сніжиночко, відповідай! Катруся поставила тобі запитання...

– Богом клянуся: я буду дуже старатись! – затремтіла я всім тілом і, мабуть, повинна була попестити дитя чи поцілувати, як це роблять щирі жіночки. Та я ніколи в житті не була улесливою.

Я неймовірно хотіла стати для цього дитяти матір’ю, але позувати точно не могла. Тепер мені знову на очі навернулись сльози та мудра матуся мого коханого перервала наші душевні стинання й скомандувала:

– Так, досить! Бо зараз жінки почнуть плакати, а нащо воно нам треба? Познайомились – тепер всі за стіл! Прошу до господи. Ми з Катрусею весь ранок готувались. Онучко, злазь з тата, він вже нікуди не подінеться. А родина зібралася докупи!

Вона забрала дівчинку й повела до хати. А Тед здивовано кивнув головою і хитро посміхнувся:

– Ого! Сніжано, тут тобі буде весело. Це твій Денчик наче бальзам на рани, а свекруха – генерал.

– Нічого, Теде. Я з цим справлюсь, – веселилась я і саме тут відчувала себе вдома, серед рідних мені людей.

І тут застілля нашому польському гостю теж дуже сподобалось. Від щирості та навстіж відкритих душ українських людей, а ще від свекрушиних пирогів з вишнями та сиром, він був здається, в повному захваті.

Але забринів його чарівний телефон й мені миттю стало тривожно. Тед ввічливо перепросив та пішов на вулицю. Звідти наш янгол-охоронець повернувся доволі серйозним.

– Теде, що там? – не могла я втамувати хвилювання й цікавості.

– Треба готуватись в дорогу, пані Сніжано. Чудо-спадкоємець вже прибув до Варшави й усе готове до слухання заповіту. Чекають лише на Вас.

– Господи! І чому не можна просто жити й радіти? А можна відмовитись, Теде? Хай Янек забирає все. Я ж тільки почала повертатись до світлого життя...

– Сніжано! Я поїду з тобою, – заметушився Ден.

– І я поїду з вами! – скрикнула Катруся та вчепилася в батька. А я почула оте «з вами» та відразу зрозуміла, що в мене тепер є справжня родина й сили для боротьби.

Тільки-но донька мого Дена, підсвідомо, об’єднала нас усіх. А це означало дуже просту річ: я поїду до Варшави та буду виборювати маєток того нелюда собі.

Ні, особисто мені звідти ні одна троянда не потрібна. Але я вже точно вирішила, що на просторих газонах для гольфу, в майбутньому, будуть бігати маленькі ніжки діточок, що не знають рідних батьків.

Так! Тед пообіцяв мені знайти через свого шанованого боса гарних адвокатів, які «відіб’ють» у дурнуватого нероби Янека маєток, щоб передати його в муніципальну власність під дитячий будинок.

А ще я буду вимагати залишити основний персонал на роботі в маєтку. Адже й управитель, і кухарка та й водії там точно знадобляться. Ось ту «імперію зла» з продажу нерухомості, без будь-якого спротиву, я віддам Янеку.

Все одно, не пройде й місяця, як безмозкий п’яниця залишить місту Варшаві всю її нерухомість, а сам в кращому разі повернеться до Лос-Анджелеса, щоб відразу все програти. Хоча це вже як йому заманеться!