Раді Вас бачити!

Наступного дня доповідати про дивну жінку, що назвалась колишньою дружиною співробітника, було зовсім не на часі. Ми готувались до приїзду делегації з Данії, щоб підписати великий контракт про співпрацю.

А тут ще приперлась інша делегація – так званих «захисників історії міста». Хоч простіше сказати: кілька дідусів та бабусь, навіть на чолі з представником районної держадміністрації, припхались захищати старий барак.

Можливо, він нагадував цим людям про щось романтичне зі старих часів. Ось тільки батьки цікавих діточок, що весь час лазили по тому смітнику, письмово звернулись до пана Дорошенка з вимогою про знесення будівлі.

Хрещений терпляче намагався довести пенсіонерам, що споруда зовсім не має фундаменту та в будь-який час може наробити лиха, але розлючена компанія вперто не хотіла здаватись. Георгій Олексійович – людина старанна й звик вичерпно доводити свою правоту. Саме тому він очолив всю ватагу та й повів на місце, адже це горе знаходилось зовсім поруч з нашим офісом.

Ніби на зло, іноземна делегація з’явилась трохи раніше. Спочатку я набирала Дорошенка, щоб відірвати його від того зібрання та повернути до серйозних справ, але номер наче заклинило на фразі «поза зоною досяжності».

Мені нічого не залишалось, як супроводити гостей до конференцзали, запропонувати кави та залишити ненадовго з перекладачкою. Щоб не втрачати дорогоцінні хвилинки – я кинулась до ліфта. Внизу схопила нашого другого водія й помчала на сусідню вулицю.

Старий барак раніше був обнесений традиційним зеленим парканом, але діти чи «захисники» його вже зламали. Я почала обережно перебиратись, на шпильках, ближче до будівлі.

Навколо стояла абсолютна тиша й усе було вкрите товстим шаром пилюки. Раптом я почула дивний наростаючий шурхіт, а потім побачила перед собою величезну трубу, схожу на гігантську руку «залізної людини»...

Вона загрозливо пролетіла в мене над головою. Спочатку я намагалась притулитись до стіни, але коли гуркіт повторився, забула про свою гарну сукню й просто впала на смітник. Адже той смертоносний механізм знову й знову намагався мене вбити.

– Матір Божа! Там ще хтось залишився. Зупинись негайно! Як же вони дістали ті історики. Але ж Георгій Олексійович їх всіх викурив з двору. Тоді хто там може бути? Замри, я збігаю подивлюся, – скомандував екскаваторнику Денис Задорожний, що сидів поруч з виконавцем зносу споруди.

Чоловік спритно, наче робив це кожного дня, спустився з тієї величезної залізяки й кинувся у двір, де я шукала шефа та ледве не знайшла власну смерть. Задорожний підбіг до мене, вхопив за руки й скрикнув:

– Дівчинко, ти зовсім дурна? Що ти тут робиш? Ще мить і я б уже точно сидів. Тільки не в демоляторі, а в тюрмі. Жити набридло?

– Ні! – глянула я в його збуджені оксамитово-карі очі, що спопеляли мене з-під густих красивих вій.

Не дивлячись на жах та тремтіння у всьому тілі, вперше в житті я відчула солодке запаморочення, якого ще ніколи не знала.

– Я шукала тут пана Дорошенка. Він терміново потрібен нагорі. Там його чекає делегація з Данії, а телефон мовчить. Ось я й вирішила його швиденько знайти.

Тепер до Дениса дійшло: хто перед ним. Він тяжко зітхнув і від шоку, на хвильку, сховав від мене свій неймовірно прекрасний погляд, а потім відпустив мої руки та відповів:

– Зрозуміло. То це Ви нова помічниця шефа? Господи, я ж Вас мало не вбив... Вибачте, що накричав, просто я ще й досі в повному шоці.

Сказав він дуже влучно, бо я теж була саме в такому стані!

– Але ж не вбив, – посміхнулась я та вже відчувала всередині щось настільки дивне, що зовсім не могла ні лаятись, ні ображатись.

Просто продовжувала струшувати пилюку з сукні й слухала стукіт свого збудженого серця:

– Це я повинна перепросити, що завадила Вашій роботі й налякала. Мене звати Сніжана, а хто Ви?

Він ще й досі розгублено зітхав, але ті божественні очі вже засяяли чарівними вогнями й він представився:

– Я Денис Задорожний, але можна просто Ден.

Тепер мої ноги затремтіли ще більше. Тобто це він чоловік тієї ненормальної жінки та батько «зеленої» дитинки? Господи! Навіщо ти це зробив? Хіба не міг такий красивий чоловік бути без подібного життєвого причепу?

Адже він сподобався мені в одну мить і я ще поки не розуміла, що дивлячись в його очі – геть забула і про той страшний екскаватор, і про все своє попереднє життя на землі. Просто стояла перед ним, вся в пилюці й танула від блаженства. І тремтіла я вже зовсім не від страху, а від того, що на мене дивиться Він.

– Як Ви сказали називається та штука, що ледве мене не вбила? – не знайшла я ніякою кращої теми для першого знайомства.

– Цей екскаватор зветься – демолятором. Але ж саме я ледве не вбив Вас. Ще раз вибачте, будь ласка, та скоріше ходімо звідси. Бос вже точно шукає повсюди свою чарівну пропажу... Я б Вас провів, але тепер мені треба бути присутнім при зносі до кінця. Знаєте, я зараз наче друге народження пережив, – зізнався він і я чомусь подумала, що його «народження» не пов’язане зі зносом барака. Денис неймовірно точно описував те, що відчувала я, стоячи поряд з ним.

– Дякую. Мене там, на вулиці, чекає водій. Треба швиденько привести себе до ладу. Може дійсно Георгію Олексійовичу нагорі потрібна, а я тут в пилюці валяюсь, – вже обмінювалися ми жартами та здавалося, що знайомі цілу вічність й розставатися дуже не хочеться.

– Це добре, що на машині. А можна пізніше я зайду до Вас з вибаченнями? – відчувалось, що й він не бажає мене відпускати.

– Можна з вибаченнями, можна й без них. У всьому цьому бедламі я забула сказати звичну для знайомства фразу: мені дуже приємно з Вами познайомитися, Дене!

– І мені теж... – опустив він свій гіпнотично-красивий погляд, а гарні щічки вкрив легкий рум’янець, але так він був ще привабливішим.

– Приходьте, я буду чекати, – саме вилізло з мене зізнання, бо я вже зовсім не контролювала слів.

Тоді він примружив чарівні карі очі, а на прекрасних губах з’явилась неповторна усмішка:

– Обов’язково прийду, Сніжано! Як же красиво Вас назвали... До зустрічі!

Дорошенко, дійсно, вже шукав мене по всій окрузі. Сьогодні щось відбувалося у всесвіті, бо ми всі крутились одне навколо одного та ніяк не могли зайнятися справами!

Виявляється, мій хрещений так замучився зранку з тими «захисниками історичних бараків», що геть забув про розрядженого айфона. А я марно намагалась йому зателефонувати й тому поперлася вниз, на майданчик, де мене мало не вбив величезний трактор.

Але я не жалкую, бо якби не потрапила туди, то не зустріла б чоловіка, котрого підсвідомо миттю нарекла своєю Долею.