Раді Вас бачити!

Ніч я провела без сну, та як належить нареченій, тихо плакала. А ще тремтячими руками заблокувала контакт Дена, бо відчувала, що телефонуватиме він часто. Але ж його голос буде для мене, наче повільна смерть.

На ранок я мала такий жахливий вигляд, що на роботу вже не пішла. Батько зателефонував хрещеному та змалював ситуацію.

Правда він не сказав, що якийсь варшавський дід шантажує його конторою й бажає виторгувати собі мене. Дядя Гоша почув лише, що один багатий польський залицяльник хоче зі мною заручин та весілля.

Не з чуток знаючи про мої стосунки з його підлеглим архітектором, Дорошенко був вкрай здивований почутим. Крім того, він завжди вважав, що буде присутнім на весіллі своєї похресниці й наразі трішки образився на моїх батьків, але нічого не сказав.

Він дав Таїсії Павлівні наказ звільнити мене за власним бажанням, заочно. Ось так закінчилась моя коротка кар’єра в будівельному бізнесі хрещеного.

У суботу вранці тато привіз нас в аеропорт Жуляни (нині аеропорт «Київ»). Мама збиралася взяти з собою речей на сто років, але я влаштувала таку істерику, що попхалися ми на літак з кількома маленькими валізами.

Зі смертю Алекса вдома в мене з’явилися дивні привілеї. Якщо я на чомусь наполягала – це виконувалося майже миттю. Виходить, загинув мій хлопець не марно. Прости мене, Господи!

Як виявилося, літачок пана вже був тут і стояв на віддаленій смузі. До нас підійшов пілот, десь ровесник Дена. Одягнений в гарну, майже звичайну льотну форму, тільки з нашивками приватної компанії.

На борту, було затишно, навіть якось по-домашньому. Дівчина-стюардеса (для нас трьох) привітно посміхалася та знала українську на зубок. Скоріше за все то була наша землячка, що тепер працювала на Вітольда.

Я мріяла в польоті відірватися від страшних думок про розлуку та помилуватися хмарками й це мені зробити вдалося. Дівчина запропонувала нам коктейлі, але я відмовилась, бо в голові за останні дні, вже був присутній неперевершений коктейль.

Мама попросила мартіні з льодом; а мій татусь, що вже неодноразово мандрував приватними літаками - замовив собі «Секс на пляжі». Так ми й провели в повітрі десь годину. Ну, з підйомом і посадкою, максимум – півтори.

Я чекала на посадку в Варшавському аеропорту, але літачок покрутився та й приземлився посеред зеленого поля на території якоїсь вілли. Схоже це й був замок того Вітольда. Вдалині, серед ідеально стрижених газонів стояв величезний будинок, хрін знає: в стилі бароко чи ампір?

Не встигли ми подякувати команді за чудовий політ, як на машинці для гольфу, щоб зустріти дорогих гостей, примчав сам господар. Місцевий магнат у сфері нерухомості – пан Вітольд Стеловський, зіскочив на траву наче юнак та розкинув щирі обійми:

– Пане Тарасе, шановний, вітаю! Дами, цілую ручки, – широко посміхався в ідеально рівні зуби дід. Він делікатно доторкнувся до наших з мамою рук і знову засяяв: – Щиро вітаю на польській землі!

Здається він говорив українською не гірше, ніж польською. Трохи акценту залишалось, але це навіть віддавало шармом. Вітольд розпорядився щодо нашого багажу, зробив коротку екскурсію садибою та запросив на обід.

Таке застілля я бачила лише в старих фільмах про королів. Величезний стіл, сервірований наче для якогось прийому, з купою квітів по центру.

Височенні стільці з різьбою на спинках були такі важкі, що дідька лисого сам піднімеш. Але для цього позаду стояла прислуга та допомагала всістися на ті царські трони.

І взагалі все це виглядало якось не по-справжньому. Мабуть, щоб добити нас усіх подавали королівських омарів і колекційне вино. Хоча те пійло було надзвичайно приємне!

Звісно обід пройшов, як кажуть у теплій і дружній атмосфері. Потім нам дали трохи перепочити, а далі закрутилась ота казка польської гостинності, що вже й не зупинити її.

Погода ранньої альпійської осені була чарівною. Перші золотаві дерева заворожували погляд, а день був таким тихим, що здавалося Вітольд зателефонував особисто Богові й замовив найкращу погоду.

Щоб усе добре роздивитись він возив нас великим сучасним кабріолетом по Варшаві, зупиняючись в самих відомих, як кажуть польською «знакомітих» місцях.

Ми вже побували в неймовірно красивому – королівському парку Лозєнки та відвідали палац. В озерній гладі віддзеркалювалося небо, а на спеціальних платформах посеред води грали музики.

Понад усе мене приголомшив піаніст, що сидів весь в білому, за білим роялем, під вербами й талановито грав Шопена. На якийсь час я навіть забула про смуток і горе та про свій переїзд на чужину.

Непомітно настав вечір і пан привіз нас до мультимедійного парку фонтанів. Там, як і в Києві чи Вінниці, після настання сутінків починалось феєричне дійство води. Може коли цього не бачив, воно й викликає ейфорію, але мені чомусь стало сумно. Зате мама, як музикант, захоплювалася всім і тягала за собою тата.

– ...Ну, як панянка Снєжка не проти спостерігати цю красу вічно? – почула я зовсім поруч голос Вітольда й злякалася, аж затремтіла.

– Проше? – вже встигла я навчитися питати: «Якого дідька тобі, діду, від мене треба?»

Та він зовсім не знітився й продовжував роздягати поглядом:

– Ти неймовірно прекрасна і я буду милуватися тобою до кінця життя...

– Вибачте, пане Вітольде, я дуже вдячна Вам за увагу, але Бог свідок: не розумію про що Ви...

– Розуміє, пані, розуміє, – традиційно ставив наголос поляк на другому складі слова та жадібно зім’яв рукою мій бік. По мені пройшов електричний струм відрази і я автоматично відскочила та він лише посміхнувся й привітно простягнув до мене руку:

– Пішли, моє кохання! Знайдемо в цій купі люду твоїх батьків.

Ввечері, Вітольд вишикував перед нами всю прислугу й почав розповідати, про нову пані та їх обов’язки переді мною.

Людей у нього в слугах було багато. Я нарахувала двадцять вісім осіб, але він сказав, що це ще не всі. З рештою інструктажі будуть проводитися окремо. Видно було, що прислуга звикла до вибриків цього самодура й мирно вислухала лекцію, дивлячись у підлогу. Потім він їх відпустив.

Дід відвів нам з батьками окремі спальні, але я попросилась ночувати з мамою й він зрозумів, що так я створюю для себе додаткову безпеку. Я пояснила, що буду дуже сумувати за нею й тому хочу провести разом більше часу.

А Вітольд з батьком пішли ще пограти в гольф. Хоч я не знала, що мій татко має навички в таких розвагах. Як на мене, то краще б вони вже підписали папери про татову власність, а завтра в магістраті - про мій перехід у його власність. Але хитрий дід побажав, щоб усе було якраз навпаки.

Вранці Вітольд посадив нас з батьком до свого модерного електрокара та й повіз туди, де я офіційно стала пані Стеловською. Це виглядало навіть смішно!

Адже папери треба подавати й чекати на погодження цілий місяць, а нас прийняли, як добрих знайомих та узгодили все й відразу. Здавалося, що якби сюди привезли мавпочку з цирку, то їй теж дозволили б стати законною дружиною цього усміхненого пана, без жодних слів.

Чи може Вітольд Стеловський був у них постійним клієнтом та оформлював шлюби доволі часто й тому мав відповідні преференції?

Особисто мені той цирк даром не здався і я страшенно хотіла лише одного: потрапити швидше в душ, щоб змити з себе невидиму гидоту.

Така звичка з’явилася у мене зовсім нещодавно, але переслідувала постійно й нав'язливо. Хіба що вже треба звернутись до психіатра? Але які мої роки, все ще попереду!