Раді Вас бачити!

Напередодні приїзду Дена я «тяжко захворіла». Звичайно, це була наша з охоронцем вигадка для самодура-Вітольда, щоб вибратися з маєтку. Сімейний лікар, пан Шидловський, згадав усі відомі йому діагнози та не міг зрозуміти: чим мені допомогти? А я весь час скаржилася на страшний біль у м’язах, як після викрадення та стогнала, наче помираю.

Вирішено було, що Тед завезе мене до медичного центру в Варшаву. Там я пробуду кілька днів, щоб пройти повне обстеження. Насправді ми з Деном розраховували зникнути з поля зору паскудного пана та опинитися в Києві.

Вітольд купився на мою гру, тим більше що факт знервованості панував у всьому маєтку. Він пам’ятав, що такі симптоми в мене вже були й дозволив охоронцю транспортувати дружину до Варшави.

Чарівний Тед вже замовив нам з Деном номер в одному непримітному готелі та казав, що давно не був настільки захоплений своєю роботою. Адже він допомагав закоханим, а ще подібні дії вносили ковток свіжого повітря в його власне життя на землі.

Професіонал уважно перевірив номер і залишив мене в ньому, а сам ввічливо пішов чергувати до пункту нагляду. Скоро з’явився мій Ден й ми знову не пам’ятали себе від щастя! 

Яке ж це неймовірне відчуття, знову опинитись в полоні аромату його ніжних обіймів... А ще з величезною радістю сказати: «Дякую, Варшаво, і прощавай!»

Звісно Тед залишиться працювати на рідній землі та спробує, як обіцяв, знешкодити пана Вітольда. А ми з коханим постараємося якнайшвидше забути про ці страшні часи.

Здавалося, що Ден просто шокований щастям. Адже сьогодні він не потайки зустрічався з чужою дружиною, а приїхав повернути своє. Погодьтеся, це вже зовсім інша відповідальність і насолода.

Наразі коханий обережно перевіряв моє тіло вустами, а я раділа наче дитина, що вирвалася з лап звіра та весь час жартувала:

– Ну, як забереш собі, чи залишимо для пана?

– Та обломиться йому. Досить користуватися чужим. Не віддам більше нікому! Ти мені долею призначена і будеш моєю завжди, – рішуче відповів мені Задорожний і роздягав, не питаючи згоди.

Я просто чую, як кричить звідусіль геть доречне запитання: якого біса ви віддаєтесь своїм бажанням тоді, коли треба тікати, не озираючись?

Все правильно! От тільки у нас немає власного літака, а до вечірнього поїзда ще доволі багато часу. То чому б не провести його в гарному ліжку, божевільно кохаючись? Ми обоє дуже сумували та донедавна боялися навіть думати про таке...

А в закуточку, на поверсі, відбувалися деякі події. Незнайомий здоровань покликав дівчину, що збиралася почистити килими:

– Слышь, коза, сюда иди!

– Ви мене? – здивувалася та.

– Вот напасть с этими иностранными курицами! Тебя, разумеется. Гаворю: падайти!

Дівчина знизала плечима та підійшла ближче:

– Чево ты хочешь, пацан?

– Землячка! Вот павезло. Только, т-с-с! Видишь поц вдали сидит? На тебе соточку, начинай пахать, а когда возле него будешь – застопори свою балалайку да помощи у нево папраси. Усекла?

– Да усекла я, усекла. А патом чаво делать? – поцікавилась «землячка» й запхала сто доларів собі у корсет.

– Просто згинь, – пояснив невідомий.

Охоронець нашого з Деном щастя спокійно сидів під великим синтетичним деревом та вдавав, що цікавиться журналами. Насправді він весь час спостерігав за переміщенням людей.

Ось пройшлася огрядна пані з дитям. Потім пара похилого віку спустилася ліфтом. А ще дівчина-прибиральниця почала працювати на поверсі. Шум машини трохи заважав, але нічого. На мить вона перестала тягати свою машинку й присіла поруч.

– От же клята техніка! Знову заїло, – ображено сказала вона й жалібно попросила: – Перепрошую, пане! Можете натиснути ось тут, бо я вже всі руки віддавила?

Щирий душею Тед, після спілкування з нами, чомусь втратив свою професійну підозрілість. Він схилився до побутового обладнання, але допомогти не встиг.

Здоровань вдарив його пістолетом по голові так, що Тед похитнувся і втратив свідомість. А двоє бугаїв застебнули йому за спиною руки у звичайні наручники й поволокли до службового виходу.

До нас з Деном увірвались ще четверо відморозків, а за ними гордо зайшов пан Вітольд Стеловський – мій законний чоловік. Я скрикнула й зрозуміла, що побачила нашу з Деном смерть...

– Ах ти ж тварюка! Я тобі душу віддавав, все до ніг кинув, а ти мене то з охоронцем, то з якимось жиголо зраджуєш! Вантажте їх у фургон, – наказав він потворам.

Я миттю припустила, що коли він вважає Дена місцевим альфонсом – ще не все втрачено. Можливо у нас є шанс вижити? І це були зовсім не служаки з його охоронної фірми. Тобто, щоб мене знайти він взяв випадкових людей. Чому? Ці думки билися в моїй нещасній голові, коли одягалася.

Мій коханий архітектор приготувався до протистояння, але я молила його поглядом просто мовчати й поки виконувати накази Вітольда.

На вулиці нас запхали у припаркований під самі двері фургон та заліпили роти скотчем. Всі виродки мали при собі зброю, тому нас навіть не зв'язували. А Тед вже лежав у фургоні на підлозі та з його потилиці сочилася кров...

Везли нас десь з пів години. Вітольд сидів за перепоною на передньому сидінні й виглядав просто жахливо. Я бачила вже багато виразів його обличчя, але такого ще ніколи.

Коли захоплених вивантажили на якомусь занедбаному об'єкті за містом - по виразу обличчя Теда я зрозуміла, що пора молитися.

Здається, як професіонал, він оцінив це місце та приблизну кількість трупів, що поховані навкруги. Але поки нас заволокли у підвал. Хлопців підвісили до брудних труб, а мене «люб’язно» прив’язали до стільця.

«Шалено закоханий у свою квіточку», тобто в мене, пан Вітольд Стеловський присів навпочіпки та спалюючи мене своїм звірячим поглядом, спитав:

– Просити прощення перед смертю будеш, курво?

Спочатку я молилася, щоб хлопці не сперечалися зі зграєю гидких потвор та думала, щось зміниться. Але тепер прийшло розуміння, що шансів у нас жодних, тому нахабно посміхнулася й дуже впевнено відповіла:

– Прощення просять у Бога, у людей, а не в нелюдів. За що я в тебе повинна просити прощення: за те, що шантажем виміняв собі іграшку? За те, що ґвалтував ночами, накачував препаратами? Ти ж тільки намагаєшся виглядати паном, а насправді дикун, яких мало. Тебе всі ненавидять та бояться. Ти нице нещасне створіння, у якого немає ні серця, ні душі... Я тебе ненавиджу й зневажаю. З того світу приходитиму проклинати!

І плюнула йому в обличчя. Потім примружилась, бо знала що вдарить, а він посміхнувся ще паскудніше, протер лице своєю фірмовою хустинкою й сказав:

– До скону буду захоплюватися твоєю сміливістю, жінко. Будь воля Господа – ми могли б правити світом, але сьогодні ти здохнеш. Ґвалтуйте її, доки не загнеться. Довго, щоб мучилась. І цих теж помаринуйте. А на світанку закопайте всіх...

– Так, пане, – радісно закивали його найманці.

Тоді я бачила свого ката, чи вірніше закордонного «чоловіченька», востаннє.

А його «помічники», задоволені тим, що тепер залишились головними – перед початком наших страждань вирішили перекурити й один з них сказав:

– Классная телочка! Пашли разыграем в бутылочку: кто будет первым.

– Но-но, первый всегда я. Тухлый, ты что забыл?

– Че-е это? Я тоже хачу быть первым! – зараз він отримав від старшого запотиличника та відразу згодився:

– Все, Серый, все! Я ж панимаю… Твоя власть!

– Была бы моя, я бы ее продал подороже. Ты ее кожу видал? Только Вит приказал, чтобы здохла. Жаль! Такие бабки пропадут. Пашли, не будем тянуть резину. Нам еще патом фургон надо будет после кровищи отмыть…