Раді Вас бачити!

На вулиці було вже темно, коли Денис Задорожний повертався додому. Він завжди поспішав, щоб встигнути почитати на ніч казку Катрусі. А коли це робив, серце обливалось кров’ю, бо не міг забути, як ми з ним мріяли робити це разом.

Навіть для такого доброго створіння як Ден, моя згода стати мамою для його доньки, була дивиною. Але ж наше величне кохання не знало кордонів і я щиро пообіцяла те, чого він хотів. Що тут такого незвичайного?

Та сьогодні він запізнився й тихенько, щоб не розбудити доньку, відкрив замок своїм ключем і пішов на кухню, щось перехопити. Він попив молочка та ось відчув, що позаду стоїть мама.

– Привіт! Як справи у моїх дорогих жінок? – лагідно поцілував матусю в лоб.

– Та наче добре, синку, а в тебе? – спитала мати просто так, адже наскрізь бачила свого сина і точно знала, через які муки проходить її дитя. – Катруся трішки чухає ручку, наче щось вкусило. Я дивилась, але нічого не бачу...

– Добре, я ранком сам подивлюсь. А температури немає? – лагідно спитав уже досвідчений тато.

– Ні-ні! Я мірила. Все добре. Який же ти став у мене дорослий, синочку. Все знаєш, про всіх піклуєшся. Я піду, ти їж.

Ось така розмова відбулася ближче до ночі в невеличкому рідному домі Дениса Задорожного у Фастові, де він уже кілька місяців жив з донькою та мамою. Адже його, не дай Боже нікому такого горя, дружина стала пити частіше та все підряд. Тому Ден, боячись за дівчинку, відвіз її до матері.

Звичайно, ми планували все змінити на краще, але жартівниця-доля вирішила розірвати наше щастя на шматки та й підкинути мене старому дідові у Варшаву. А Денису залишила клопоти про дитину та нескінченні страждання через втрату тієї, котру безмежно кохає.

Ден поїв маминих пиріжків, допив молоко й на душі трохи відлягло. В цьому домі йому завжди було затишно. Тут пахло медом та сухими квітами, а значить дитинством.

Скільки мрій було в нього на доросле життя! Він добре навчався в школі й легко вступив на архітектурний факультет.

Та ось одного разу на танцях зустрів веселу, просту дівчину. Вони почали зустрічатись і він, по недосвідченості, зробив її вагітною. Скоро вони одружились. Денис взяв квартиру в кредит, завжди допомагав з новонародженою донечкою і спочатку дуже любив свою родину.

Але молода мама почала попивати навіть під час годування й Ден зрозумів, що сама вона не зупиниться. Почав возити по клініках, намагався перевиховувати. Жити ставало все тяжче, бо гроші заробляв лише він, а витрати були неймовірні. Кредит, памперси, їжа та бездумні покупки дружини. Сварились вони з Христиною день і ніч, аж поки вона сама не зажадала розлучення.

А трохи згодом на одному з об’єктів, де шеф доручив проконтролювати злам старого дому. Там Ден випадково побачив дівчину, як йому здалося, неймовірної краси. Вона запала йому в душу миттю й навіки, хоча він розумів: наскільки вони різні.

Секретарка генерального виявилась його похресницею, тому прірва між їх світами здавалась Дену непереборною. Але він відчував, що дуже подобається синьоокій красуні. І одного разу вона запросила його додому.

Її батьки були на дачі й між ними сталося диво. Неймовірне, неземне, нездоланне... З того дня вони тягнулись одне до одного, наче дві краплинки однієї води та скоро вже не могли дихати нарізно.

Дівчина виявилась не тільки гарною, а мала щиру душу та добре серце. Він навіть ще не дарував їй обручку, та вони вже знали, що завжди будуть разом. А коли вона погодилась прийняти його доньку, Дену здалося, що світ помилував його і подарував найкраще.

Але потім кохана сповістила, що має рятувати батьків, а для цього повинна вийти заміж за старого багатого діда в Польщі. Розгублений і ображений, він намагався зупинити її й не вірив у таке страхіття.

Та вона, крім великого серця і красивого тіла, мала ще й нездоланне сумління. Тому виконала обіцянку й зникла з його життя.

Ден намагався її забути, але це неможливо! Немає у світі такої амнезії, щоб забути те, що між ними було. Їх кохання жило й досі, тому він шукатиме її серед світів, аж доки не поверне собі.

Замріяний чоловік подивився на годинника й зрозумів, що скоро ранок. Він влігся та заснув. Рано-вранці наносив води та прийняв душ, в саду під вишнею. Тепер стало трохи легше. Потім одягнув свіжо випрасовану сорочку та й поїхав на роботу.

Сьогодні Денис був на одному з відкладених об’єктів, де працювала бригада старих знайомих. Виконроб привітався з начальством і пожартував:

– Що Денисе Миколайовичу, не спиться ночами? Книжки читаєш чи дівчата не дають?

– Дівчата, Семеновичу. Їх у мене аж дві: одній три, іншій шістдесят три, але вони найкращі, – відповів на жарт Денис.

– І все одно оті чорні кола біля очей треба кудись дівати, начальнику.

– Дякую, я врахую твої побажання, – сумно відповів Ден і раптом його наче осяяло. – Семеновичу, а в тебе часом немає контакту Віри Павлівни, з планового? Вона ж твоя кума, здається.

– Денисе, ну де ти таке бачив: щоб у кума не було номера куми? Звичайно є. А тобі навіщо? – чомусь примружився будівельник.

– Та думав спитати: як справи у її дочки. Вони ж, здається, в Польщі лікувались? А потім далі поїхали кудись.

– Було таке, – ще хитріше подивився на архітектора дядько. – А ще було, я пам’ятаю, що наша Сніжана Тарасівна, через свого багатого чоловіка їм дуже допомогла. От вже золота дівчина! Поїхала собі по світах, нащо б ми їх грішні здалися? А її попросили – миттю відгукнулась. Що не дає спокою, Денисе, душевна рана?

Ден наразі навіть дихати перестав. От звідкіля у цього старого чоловіка такий ясний розум, щоб ставити запитання, на які він сам собі боїться відповідати? Задорожний хотів віджартуватись, але не зміг. На кону стояла його доля.

– Не дає, Семеновичу. Ні вдень, ні вночі, – зізнався він.

– Тоді пиши. Думаю, у куми є контакт твоєї Сніжани...

На це Ден нічого не відповів виконробу, а лише уважно перевірив цифри та й побіг до авто. Миттю набрав номер жінки, представився та почув у відповідь:

– Вітаю, Денисе Миколайовичу! Що змусило Вас згадати про мене? Я ж давно у відпустці.

– Як донька, Віро Павлівно?

– Дякувати Богу й добрим людям уже встає. Скоро приїдемо додому! – захлиналась від щастя жінка.

– А я якраз телефоную Вам саме з подібного питання. Чув, що Ви знайшли мецената, а в мене друг дуже хворий. Може і йому допоможуть добрі люди? – злукавив Денис, говорячи про себе, як про «хворого друга».

– Правильно, в нашій ситуації треба хапатись за будь-яку соломинку. Так Ви ж, мабуть, знаєте, що нам Сніжана Тарасівна допомогла. Її чоловік... От знайшла, пишіть.

Тепер Ден сидів у своїй Шкоді та тримав у записнику мій особистий номер. Руки його тремтіли й він навіть попестив папір та миттю переніс контакт до телефона. Сьогодні щастя було на його боці, бо правдою чи неправдою, а він все одно здобув зв’язок зі мною!

Спочатку бідолашний готував якусь промову, а потім махнув рукою, зібрався з духом та просто натиснув виклик:

– Вітаю, Сніжиночко! Будь ласка, не кидай слухавку.

– Дене? Як ти мене знайшов? Я ж просила маму...

– Це не вона. Я через Віру Павлівну тебе знайшов. Не можу я більше терпіти цю тишу. Вона вбиває. Поговори зі мною, прошу, – благав найрідніший у світі, а в мене тремтіли ноги і я пішла кудись далі до троянд та сказала:

– Добре. Я дуже рада тебе чути. Так дивно, наче ціле життя пройшло.

– Чому ти заблокувала зв’язок? Хіба ця пустка краща? – прошепотів він, а я стояла у панському саду, слухала його голос і не знала: чи жива взагалі?

– Дене, навіщо ти телефонуєш? Як ти не розумієш: НАС не стало, а жити треба.

– Чому ж не стало? Я й зараз відчуваю, що МИ є і точно будемо, якщо обом так погано. Ти ж обіцяла ненадовго, я й відпустив. Повертайся вже до мене. Я без тебе тихо помираю, – він сидів у своєму старенькому автомобілі поруч з гамірним будівництвом, але чув лише шалений стукіт свого збентеженого серця та витирав на щоках сльози.

– Звідки ти знаєш, що я й досі кохаю тебе єдиного в світі? – випалила я те, що понад усе хотіла.

– Знаю, тому що кохаю тебе більше за життя і ніколи не перестану. Сніжиночко, я хочу бачити тебе. Все відразу хочу. Боже, я не знав зранку, що буде такий неймовірно щасливий день!

– Дене, приїдь до мене. Що хочеш роби, але тепер приїдь. Обіцяєш? – взялась я рукою за якийсь кущ, бо відчувала, що ноги зовсім не тримають і вкололась.

– Обіцяю! Тільки більше не зникай. Ще раз я цього не витримаю, – шепотів він і мені було байдуже, що з пальця тече кров. Я посміхалась і зараз боялася відразу за все, тому попередила:

– Але домовимося, що перед тим як набирати, присилай мені три зірочки. Я буду знати, що то ти.

– Три? А хіба на п’ять я вже не тягну? – пожартував Коханий і моя душа відчула себе живою.