Раді Вас бачити!

Раніше мені здавалося, що після автопригоди тіло вже повністю відновилось, але зараз, коли я лежала на покаліченому тоді боку – кістка знову боліла. Металева підлога авто, в якому мене везли тряслась та докучала болем, а зліплені стрічкою руки зовсім не допомагали балансувати.

«Швидко Бог покарав мене за гріх! Не пройшло й години з того часу, як я утопала в обіймах Коханого, а тепер мене викрали й скоріше за все вб’ють. Правда, навіщось одягли мішок на голову й заклеїли рота скотчем, та навіть не розмовляють і тому я поняття не маю: куди мене везуть?

Що, Снєжа, не бачити тобі маленьких діточок від чарівного Дена? Як швидко ти скучив за мною, Алексе! Навіть на небі не можеш бути довго без мене» – думала я цією страшною дорогою в невідомість.

А юний і вірний водій Зденек спочатку довго телефонував мені, а потім розхвилювався та набрав господаря. І коли пан Вітольд дізнався, що хлопець знову не догледів найбільший скарб в його житті – розгнівався так, що його крик чули, мабуть, у сусідньому селі.

Він обіцяв сам прикінчити бідного хлопця, а потім відразу ж зв’язався зі знайомими в спецслужбах та попросив прочесати торговий центр Аркадію з підвалів до покрівлі, пообіцявши купити їм нові спецавтомобілі, тільки б знайшли кохану дружину живою та неушкодженою.

Зараз, завжди гордий та впевнений у собі, пан Вітольд попрямував до сімейної каплиці, що відокремлено стояла в кінці саду. Він кинувся перед аналоєм на коліна та склав руки в молитві.

Зазвичай католики моляться, цивілізовано сидячи на зручних лавочках, але зараз бідоласі було не до зручностей. Перед його закоханими очима стояло моє чарівне усміхнене личко й він готовий був з десять разів віддати своє життя, от тільки поки не знав кому?

У відчаї Вітольд бив поклони перед розп’яттям Хреста-спасителя й продовжував читати молитви, яких знав багато. Задзвонив телефон. Пан перехрестився, поклонився розп’яттю та пішов діяти сам.

Бог, звичайно допоможе, бо бачить все, але ж і йому зараз необхідно зібратись та попрацювати над тим, щоб його «кохана квіточка» була поруч.

Телефонували специ. На жаль, вони сповістили, що ніяких слідів злочину чи навіть простих правопорушень сьогодні в торгівельному центрі не було, а пані Стеловська наче в воду канула. Кілька разів вона потрапляла в поле зору камер торгівельного центру, але просто йшла через двері та й усе. Від подібної звістки Вітольд був на межі!

На виході з сімейного склепу під ноги господарю кинулась пані Зося. Вона вчепилась за хазяїна й молила його не вбивати її маленького синочка за те, що знову не вберіг пані Снєжку.

Бідна жінка благала про милість і не відпускала та тягнулась за ногою Вітольда ще кілька метрів. Але щирий та веселий з недавніх пір господар, згадав похмурі часи й був невблаганним. Він гримнув на кухарку та відкинув її, а сам вже спустився в підземний гараж та сів до важкого броньованого фургона.

Там на нього чекали з десяток міцних чоловіків з його служби охорони. Вони прихопили сучасну зброю, на яку мали відповідні дозволи й виглядало це так, наче у Варшаві зараз почнеться якась спецоперація.

Доглянутий та благородний пан Вітольд був стріляним вороном і зараз з глибини його розм'яклої душі виринули ті риси, з якими він починав бізнес на зламі епох.

Після виходу радянських військ, в хаосі дев’яностих, в Польщі теж були доволі похмурі часи й треба було мати волю та сміливість, щоб створити імперію нерухомості та стати відмінним громадянином і платником податків.

Але цієї миті його очі палали таким безжальним гнівом, що якби мої кривдники якимось дивом потрапили до рук, то при свідках чи без них, вони б розпрощалися з життям без молитви.

А тим часом мої викрадачі вже давно висадили Беату у селі та й поїхали далі до названої матері спільника. Битий життям та зеками на зоні брат Беати розумів, що везти викрадену пані до себе в хату – це явне самогубство й тому трійця вимушена була залишити мене у погребі майже сторонньої жінки.

Їм здавалося, що там мене ніхто й ніколи не знайде. Вони посадили мене, як собачку, на ланцюг посеред сіна. Мішок з голови мені стягнула та жінка, що принесла хліба й води. Вона відліпила з мого рота клейку стрічку та зняла скотч з рук.

– Поїжте, пані, бо Вам тут ще довго сидіти, – сказала старенька повна жінка, чимось схожа на нашу Зосю. Від неї теж пахло їжею й добром.

– Де я? Ви хто? І що Вам від мене потрібно? – закидала я питаннями нещасну, а вона тільки перехрестилась та відповіла:

– Не дай Боже мені від Вас чогось хотіти. То моє дурне дитя ніяк не зрозуміє, що життя – це тяжка праця й біль, от і намагається отримати все й відразу. Але ж цього, скоріше за все, не буде і я втрачу його раніше, ніж воно змириться з неминучістю.

Я нічого не зрозуміла з її сповіді, але попила води та знову взялась за допит, хоч це я сиділа на ланцюгу в чужому підвалі.

– Добра жінко, прошу Вас, скажіть: що насправді відбувається?

– Та не бійтеся, пані. Все буде добре. Хлопці візьмуть за Вас грошей і відпустять. А вже що буде з ними, то тільки Богу відомо. Я знаю: хто Ви та й пана Вітольда знаю давно. Не простить він моєму хлопчику Вашого викрадення...

Тепер мені стало трохи ліпше. Виявляється, мене викрали заради викупу люди, що знають Вітольда. А мій дідуган точно віддасть за улюблену іграшку що завгодно.

Господи! І чому на світі стільки дурних та лінивих? Що їм не працюється на теренах прекрасного Євросоюзу? Тут давно вже діють нормальні закони та можна добре заробляти. Але ж їм чомусь не дають спокою швидкі гроші та чужі статки. Тепер мені залишалося лише чекати.

Самі викрадачі завезли обідраний фургон до лісового озера й зіпхнули його до води. Потім жадібний синок тієї жінки, з розумним виразом обличчя, дістав з мого телефону сімки й теж викинув у воду.

– Гарний апарат! – радісно сказав він.

– Ти б здихався його, Вальдку, поки не зробилося біди, – порадив зек. Але хлопчина вчепився в айфона останньої моделі, як у власну душу та нізащо не хотів випускати його з рук.

Звідки хлопцям було знати, що пан Вітольд уже попросив відповідні компетентні служби розібратися: де знаходиться нині гаджет його дружини? А ті люди добре знали свою справу, тому швидко все що треба знайшли.

Викрадачам залишалося зателефонувати багатому дідові та викласти свої вимоги. Там же в лісосмузі, зі звичайної старенької мобілки, вони набрали записаний Беатою на папірці номер пана Вітольда. Зробили, як їм здавалося, суворий голос та й «замовили» сто тисяч доларів дрібними купюрами за життя кістлявої шльондри.

Це була їх помилка! Таких слів про мене, у своєму нинішньому стані, Вітольд не пробачив би нікому. Він пообіцяв виконати все, що завгодно та вже мчав зі своїми охоронцями по сліду викрадачів.

Сучасні технології зіграли з дурними хлопцями злий жарт. Вони не знали, що новенький айфон легко відстежується, без карток чи у вимкненому стані. Ну, а пан Вітольд не став чекати групу захоплення з Варшави та й під’їхав зі своїми хлопцями, з боку лісосмуги.

Добре вишколені в різних гарячих точках світу бійці, що зараз отримували прекрасні гонорари на службі у пана Стеловського розосередились навколо хати так, що навіть більш підготовлені люди зроду б не змогли помітити їх серед чагарників. А два самовпевнені викрадачі, що вже готувалися стати багатими – купили по пиву і йшли веселі до хати.

Ось брат Беати все ж помітив дивну тінь та встиг скрикнути:

– Вальдку, засада!

Тоді названий син нещасної жінки дістав з-за пояса старий револьвер та й почав палити у всі боки. Він не встиг стати багатим, бо пряма куля рознесла його дурну голову, а бідолашна мати скрикнула та впала без свідомости під вікном у хаті...

Інший, більш розумний, що вже сидів у тюрмі, миттю склав руки за головою та впав на коліна. Хлопці схопили його за ганчір’я й трішки нам’яли боки:

– Є ще хтось, тварюко! Кажи! – наказав старший групи охоронців.

– Ні! Все, я сам. Не треба бити. Немає більше нікого. Вона в підвалі: жива й здорова, – белькотів він. А Вітольд підійшов та сильно вдарив викрадача по голові, мабуть, за ті погані слова про мене. Той впав без свідомості.

Потім «мій герой» миттю спустився до погреба та обіймав мене так, наче я була при смерті. Він обціловував все, що потрапляло його губам і навіть не знав, що за сьогодні він робить це геть не перший...

Пан Вітольд виніс дружину з підвалу на руках та обережно посадив до авто. Якраз приїхали специ. Вони почали писати папери та збирати докази й пакувати тіло підозрюваного.

Скоріше заради заведеного порядку, старший слідчий почав ставити питання хлопцям з законної охоронної структури, що працювала на пана Вітольда. Але ті в один голос давали свідчення, що злочинець першим дістав зброю і їм нічого не залишалось, як виконати процедуру самооборони. Ось такий неголлівудський бойовик розгорнувся з утаємниченого побачення двох до нестями закоханих киян.