Раді Вас бачити!

Ввечері, коли ми їхали додому, мати зненацька запитала:

– Тарасику, а навіщо нашій принцесі ті будівельники здались?

– Ого! Здається, я про себе чогось не знаю, – відірвалась від айфона я та повернулась до цього світу.

– Ой, доню! Та це наш батько вирішив тебе на панщину віддати. Не всі ще, бачите, гроші на світі заробив. І дитину до роботи тягне, – якось розмито та загадково відповіла мама.

Я перевела допитливий погляд на тата й він пояснив зрозуміліше:

– Дядя Гоша запрошує тебе до себе на роботу.

– Куди, на будівництво? Тату я ж не люблю сильних чоловіків з відбійниками у руках, – пожартувала я, але він доповнив:

– У нього помічниця пішла в декретну відпустку. Тому це ненадовго, десь на рік. Якщо забажаєш, звичайно. Ти ж була у хрещеного на роботі. Хіба не сподобалось? Познайомишся з трудовим ритмом, набудеш якогось досвіду спілкування з колективом, а там дивись – ми тобі дочірню фірму відкриємо. Якщо якийсь будівельний принц раніше не візьме тебе заміж...

Так я й опинилась на двадцять четвертому поверсі в помічницях власного хрещеного та й почала вивчати «спілкування» і «колектив».

Звичайно, дана посада не була вершиною моїх сподівань, але щоб спробувати хоч чимось зайнятись та задовольнити татові старання, а ще просто вибратись з дому – я погодилась.

Колектив нашої фірми складався переважно з жінок найрізноманітнішого віку, поглядів та вподобань. Відповідальні посади, звичайно, займали статечні дами, які весь час щось підраховували й доповідали моєму інтелігентному шефу.

А більш шустрі та молоді дівчата намагались, під приводом невідкладних справ, злиняти в салон на корекцію манікюру або пробігтись по ближніх магазинах за обновками.

Хлопці в нашому колективі теж були, але специфіка будівельних компаній – це велика мобільність поміж об’єктів. Тому в офісі, з чоловіків, частіше за всіх бував хіба що головний юрисконсульт Арнольд Борисович, та й він здебільшого, пропадав з паперами в місті.

Деякі цікаві дівчата відразу почали приходити знайомитись. Згодом вони зрозуміли, що я гарно одягаюсь, тому заглядали наче ненароком, та намагались запам’ятати або перемалювати мій стиль. Виглядало це трішки смішно, але ж я дівчинка вихована, тому допомагала їм.

Частіше за всіх приходила така собі Мілка. Самотня жінка років тридцяти, з пишними формами. Правда, сама себе вона називала «гарною дівчинкою». От тільки була настільки неперевершеною пліткаркою, що мудріші жінки при ній міцно тримали язика за зубами.

Перші робочі тижні промайнули для мене рівномірно та гладко. Але сьогодні, здається, життя вирішило здивувати мене чимось новим. Ближче до обіду, коли шефа в офісі не було, до мене завітала доволі дивна жінка.

Взагалі-то охорона внизу рідко пропускала до Дорошенка невідомо кого, але це замотане в теплу хустку літом створіння, якось прорвалось.

– Це Ви тут головна? – без привітання, роздратовано спитала мене незнайомка.

Я ввічливо, як того вимагала моя пристойна зарплатня, посміхнулась відвідувачці й стандартно відповіла:

– Вітаю! Ні, головний у нас Дорошенко Георгій Олексійович. Я - його офіс-менеджер. Вибачте, а Ви з якого приводу цікавитесь?

– З приводу дурня Задорожного! Кілька днів не можу добитись до нього дзвінками. Він що собі думає: аліменти віддав та й усе? А оцю дитину я чим повинна годувати? – чомусь перечила сама собі жіночка.

Хіба отримавши аліменти, немає чим погодувати малечу? А ще незрозуміло: чому вона вирішила все це розповісти мені?

– Ви сідайте, будь ласка. Перепрошую, я людина тут зовсім новенька. А хто такий Задорожний і чому Ви шукаєте його у приймальні пана Дорошенка?

Жінка невдоволено сіла на запропонований стілець й тільки тепер я побачила дівчинку, що ховалась у матері за спиною. Скоріше за все дитина чимось хворіла, бо вся була обмальована зеленкою.

Я миттю відкрила кадрову базу та вже побачила особисту справу Задорожного Дениса Миколайовича, двадцяти семи років від народження, що згідно зі штатним розкладом, працював у нас інженером-архітектором. Мабуть, Таїсія Павлівна дуже поспішала при оформленні його файлу, бо фото співробітника там не було.

– Але ж Ви говорите, що аліменти він перерахував. Тоді які можуть бути претензії до нашого працівника? – повернулась я до розмови з відвідувачкою, а заодно вирішила захистити колегу, але краще б я цього не робила.

– Що? Та ви тут всі заодно! – зірвалась з місця жінка. – Де цей ваш Дорошенко? Я йому все розповім!

Вона кинулась до кабінету хрещеного та думала, що я буду з нею сперечатись. Але я спокійно сиділа на місці й привітно посміхалась малечі. Адже мене навчали управляти персоналом, а не божевільними. Нехай побігає трохи!

Саме через відсутність спротиву – жінка раптом зупинилася біля дверей і здивовано спитала:

– Що, можна зайти?

– Звісно, будь ласка. Георгія Олексійовича в офісі немає і я навіть не знаю: коли він повернеться. Але Ви можете це перевірити, – відповіла я й недовірлива особа обережно зазирнула в кабінет шефа та повернулась до дівчинки.

– Тоді я хочу написати заяву...

– Знову перепрошую, заяву про що? – тепер точно не розуміла я її.

– Моя мама на батька завжди писала у сільраді заяви і я напишу...

– А! Це, будь ласка, – ледве стримувала я сміх та подала жінці ручку й листок паперу. А сама сиділа в кріслі й намагалась уявити того Задорожного. Мене вже розбирала страшенна цікавість: як виглядає наш співробітник, котрий додумався створити сім’ю з цією пані?

Хлопців-інженерів я ще майже не знала, й по ходу знайомства з дамочкою захоплювалася сміливістю того, хто взявся за розум та здихався проживання з нею під одним дахом.

Наразі двері мого офісу широко відчинилися й на порозі, з купою паперів, постала все та ж Мілка.

– Сніжано, забери у мене оці теки, будь ласка... Падають-падають, тримай! Дякую. Принцесо, а коли Дорошенко повернеться, не знаєш? – вона звалила все те добро до мене на стіл, оцінила присутніх і скривилася так, наче лимон пожувала:

– А що ти знову Таїсію Павлівну підміняєш? Може, нехай би вона сама кадри підбирала?

– Та ні! Ця жінка не на роботу влаштовується. Вона Дениса Задорожного шукає. То її колишній чоловік.

– Колишній-колишній... – бурчала жіночка і вже дописувала першу сторінку. – Колишніх не буває, якщо дитину зробив.

Ми з Мілкою обмінялися кмітливими поглядами й бухгалтерка, відчуваючи залізну логіку відвідувачки, підтримала її:

– Біда з цими несерйозними чоловіками! Але ж Денчик вже днів зо п’ять як у відрядженні. Хіба Ви не знали?

– А, заникався клятий! Ну, добре тоді я вже піду. Дякую, що приймали, а це непотрібне, – жінка зім’яла власний трактат, схопила дівчинку за руку та зникла за дверима.

Спочатку ми з Мілкою дали волю щирому сміху, а потім вона сумно похитала головою й прорекла:

– Ти Дена нашого бачила? А, хоча він весь час на об’єктах зависає. Бог свідок, я б стільки не випила...

– Це ти про що, Міло? – поцікавилась я наївно.

– Сама бачиш: про що. Так кажуть про чоловіків, які на страхітливих і дурних випадково оженились. Бо лише смертельно п’яним він з такою одружитися міг.