Раді Вас бачити!

Більше ніколи в моєму житті не буде такої неймовірно чарівної ночі. Будуть інші, може кращі, але ця була перша! Господь почув і виконав мою мольбу про єдиного у світі.

І хоч колись я не знала: як це, але дуже чекала й Він прийшов. Може не так складно, як у казках, але коли одного разу я побачила ті божественні очі – вони більше не покинули мене. Й до скону не покинуть!

Зовсім зморені, але нескінченно щасливі, на світанку ми відключились на пару годинок. Прокинулись життєрадісні та сплетені в обіймах так, наче провели шлюбну ніч й попереду нас чекає медовий місяць та ціле щасливе життя.

Ден безперестанку сипав дотепними жартами відносно мого носика, ніжок та носив на руках по кухні, коли я намагалась готувати сніданок. А я верещала й розсипала блаженний сміх.

Його добу неголене личко зводило мене з розуму більше, ніж гладеньке. За столом ми годували одне одного з рук. Я сиділа на колінах, в Його обіймах, і це просто заворожувало.

На жаль і такий сніданок вже ніколи не повториться в нашому житті. Звичайно, кожна мить неповторна, але залишимо прогнози на майбутнє. А поки нехай собі щастя зашкалює, бо ми ще не знаємо, що чекає нас за порогом мого дому.

З учорашнього дня ми з Деном вимкнули телефони й тепер я побачила кілька пропущених дзвінків від Алекса. А ще хрещений звечора шукав Дена, а вранці гучно нагримав на нього та невідкладно відправив на Борщагівку, де «горіли» строки здачі об’єкта.

Мій коханий весело підморгнув, тихенько поцілував в щічку та й помчав працювати. А я марно натискала виклик Алекса, бо він весь час знаходився поза зоною досяжності.

Від божевільної ночі кохання я засинала на ходу. Але згадуючи деякі моменти, мої очі миттю спалахували та готові були виконати що завгодно. З паперами знову приперлася працелюбна Мілка:

– Ого! Бачу, ви не сумували сьогодні вночі! – розсміялась пишногруда красуня, а я невинно повела плечем та здивовано запитала:

– Про що це ти, Мілочко? Я не розумію.

– Ага, не розуміє вона! Дитино, та в мене коханців було більше, ніж волосся на голові. І ти думаєш, що я не можу розпізнати з першого погляду: хто, де і скільки? Зараз зіштовхнулась у дверях з красунчиком Деном та побачила той самий вираз обличчя, що сяє на тобі. Та й сорочка у нього вчорашня. Порада на майбутнє: заведи у себе в гардеробі йому кілька, на заміну, а то ж не тільки в мене очі є. А Денчик-красава! Добився таки свого...

Отаке почула я не від жінки-психолога, а від звичайної працівниці розрахункового відділу й зрозуміла, що вона не тим заробляє собі на хліб. А через те, що виправдовуватися не було ніякого сенсу, я просто пожартувала:

– Дякую за пораду, Міло. Ми обов’язково поповнимо гардероб!

Та в районі обіду сталося наджахливе. Мені зателефонували з поліції й викликали на упізнання тіла. Я ледве не збожеволіла, бо відразу подумала про Дена...

– Коваль Олександр Михайлович Вам хто? – спитали мене з трубки.

– Мій хлопець, а що? – від щастя, що переповнювало мене, я поки не доперла слова «упізнання».

– Я розумію, що це важко чути, але ж включіть мізки й почуйте мене: Вам треба упізнати тіло. Я скинув адресу.

Я сиділа, вчепившись руками в стіл та намагалась не збожеволіти. Тобто поки я ховала на пальці його каблучку і всю ніч займалась шаленим коханням з Деном, мій Алекс загинув? Як? Чому? Від чого? Наразі мені здалося, що настала ніч, бо все стемніло й кудись зникло...

...Прокинулась я на канапі в кімнаті відпочинку шефа. Мілка стирчала наді мною й тикала під носиком хусточкою з аміаком. А хрещений, що рідко бував на місці, зараз злякано дивився на мене та викликав швидку.

– Ти що вже й вагітна? – тихенько прошепотіла мені на вухо Мілка. – Ну ви даєте, спринтери...

– Ні! У мене хлопець загинув. Дзвонили з поліції про упізнання... Від цього я, мабуть, і відключилась, – сказала я і все згадала.

– Ну, наша поліція нас береже! Хто про таке телефоном сповіщає? – розбушувалась бухгалтерка, а шеф з розумінням дорослої людини закивав головою:

– Робота у них така, Людмило Олександрівно. Ніколи цим людям слова підбирати. У них за добу різних випадків багато, ось і не опускаються до манер. Як ти, Сніжинко? Зараз будуть медики, я викликав «Бориса».

– Навіщо, хрещений? Чим вони мені допоможуть? – лила сльози я й відчувала дику слабкість у всьому тілі, а ще страшенний біль на душі. Той, з яким медикам точно не справитись.

– Як це «навіщо»? Нехай подивляться, чи щось вколють тобі. Тепер твої батьки мене точно зі світу зживуть! Нащо я тільки взяв на себе таку відповідальність? – бігав по кімнаті відпочинку дядя Гоша і зараз зовсім не був схожий на керівника серйозної компанії.

– Хрещений, прошу тебе! Мені й так непереливки. В чому ж твоя вина, що мого... О, Господи! – в мене почалась істерика, але дуже вчасно приїхала бригада «Бориса».

Вони вкололи мені якусь гидоту, від котрої стало байдуже до всього на світі. Лише одне не піддавалось заспокійливим засобам: я страшенно хотіла бачити Дена...

Мабуть, шустра Мілка вже зателефонувала йому, бо не встигли ми зібратись у поліцію, як Денис забіг до приймальні та, не звертаючи ніякої уваги на трьох-чотирьох сторонніх свідків, кинувся переді мною на коліна.

– Що з тобою? Що сталося? – пестив він долонями моє мокре лице.

Людмила Олександрівна та, що зранку робила нам компліменти, тільки здивовано кивала головою й чомусь промовляла:

– А я ще лаяла себе за різноплановість стосунків...

– Денисе Миколайовичу, тримайте себе в руках, будь ласка. Чого Ви тут взагалі? Я куди Вас відправив? – намагався розібратись у керованій ним Санта-Барбарі мій хрещений.

– Георгію Олексійовичу, я все зроблю, тільки зараз мені треба бути тут. Я поїду зі Сніжаною Тарасівною. А про об’єкт все Вам доповім пізніше. Так і не інакше, – відрізав хрещеному мій Ден.

– Добре. Але без фанатизму! – знизав плечима Дорошенко, тяжко зітхнув та й пішов за свій стіл.

– Ну, закрутилась у вас інтрига! Я так розумію, що теж можу бути вільною? – з натяком сказала Мілка й повела медиків на вихід.

Ден витирав мої сльозинки й шепотів:

– Не переймайся, маленька, ти невинна. Тільки я не можу втямити: куди він за вчора встиг вляпатись? Що такий бешкетник був?

– Ні, Дене, він був дуже хороший. Я взагалі не розумію: що могло статися, – хлюпала я носом.

Ми з Деном поїхали до поліції. У своєму горі я не відразу зрозуміла, що це відділення нашого району і вбили Алекса біля самісінького дому.

Молодий слідак був гарячим і слів особливо не підбирав. Поки я була шокована, він намагався випитати: де я була вчора, з ким і скільки.

Але Ден упевнено тримав мене за руку та відповів, що він мій зведений брат і вчора я весь день провела з ним та родичами. Потім він кинув ще кілька розумних юридичних фраз та запитав у поліціянта:

– А можна, коротко, що все-таки сталося?

– Не можна. Йде слідство. Можу лише сказати, що загиблий Коваль був учасником колективної бійки. Начебто захищав якусь жінку, та вона з місця зникла. Свідчення путані. А, скажіть: ваш знайомий любив ходити з ножем?

– Ніколи в житті! – впевнено відповіла я. І це була правда. Навіть якби було інакше – я все одно захистила б Алекса, бо він на те заслуговував.

– Значить ніж був у іншого. Хтось професійно ширнув. Будемо шукати сидільців. Жаль, що він не викликав допомогу, а витрачав дорогоцінний час ось на це, – слідчий відкрив фото у себе в телефоні та я виразно побачила на знайомому паркані криві червоні літери: «Кохаю...»

Далі я б відключилась знову, але ми вже зайшли в страшне місце. Паталогоанатом автоматично дав мені пляшечку з нашатирем і спокійно сказав:

– Все в порядку. Готові?

Ден поняття не мав, як виглядав мій Алекс, але кивнув головою й дядько в темному довгому халаті відкрив нам страшну картину. На металевому столі, білий і неживий, лежав мій перший хлопець, який до вчора був життєрадісним і щасливим...

– Де підписати, це він, – почула я слова Дена, а далі знову нічого не пам’ятаю.

Коли ми опинилися на лавці під відділенням поліції, з дверей вийшла тьотя Оля – мама Алекса. Очі нещасної жінки, що тільки-но втратила єдиного сина, були порожніми й злими. Проходячи повз нас, вона глянула на мене колючим поглядом і прошипіла:

– Що, задоволена шльондро розбещена? Він же тебе більше, ніж мене любив. Я спеціально покликала, щоб ти побачила справу рук своїх. Ненавиджу. Будь ти проклята!

І пішла собі. А я сиділа поруч зі своїм коханим чоловіком і тихенько плакала. Як же нещадно Доля тримає баланс! В один день я стала найщасливішою й найнещаснішою на землі.