Раді Вас бачити!

Поховали Алекса в могилі батька, з підзахороненням. Це звучить дико, але якщо подумати – тепер удвох їм буде не так сумно.

Спочатку тьотя Оля була категорично проти моєї присутності на похороні, але коли ми прийшли всією родиною, вона погодилася.

Дивно, та в цьому страшному випадку мої батьки повелися більш ніж достойно. Вони підтримували мене, а тато запропонував Ользі Карпівні фінансову допомогу.

Через мій стан Ден теж намагався прийти, але я розуміла, що це блюзнірство й заборонила новому коханцю з’являтись на похороні свого попередника.

Поминки влаштували в ресторані наших знайомих, де був ювілей тата й він заплатив всю суму. Я була неймовірно вдячна батькові, що хоча б мертвого Алекса він поважав більше, ніж живого.

На дев’ять днів людей прийшло вже зовсім мало та до церкви я пішла з Деном. Він надійно підтримував за руку та мовчки контролював моє самопочуття. Коли ми сіли до авто, він обцілував мої долоньки й сказав:

– Бідна моя, кохана Сніжиночко. Стільки біди звалилось на твою чарівну голівку. Ти прости мені, будь ласка...

– А тобі за що? – витирала я опухлі від сліз очі.

– Ну, як же? Виходить я вкрав тебе у нього. Будь ви разом – нічого б цього й не сталося. Ти якось підсвідомо вмієш рятувати від напасті.

– Господи, Дене! Ти найщиріше з усіх Божих створінь, яких я коли-небудь зустрічала. Ну, до чого тут ти? Доля так розпорядилася. А, може, своїм коханням ти врятував мене в той вечір? Будь я з Алексом, лежати б мені поруч з ним. Цього ти не враховуєш? І взагалі я вважаю, що всі ми йдемо шляхом, визначеним Долею і скільки б не намагались обійти – нічого не вийде. Я боялася кохати тебе, але ж ми разом! Мені дуже шкода Алекса, та значить йому на роду написано померти молодим. І хто знає: кому з нас скільки відміряно?

– Перестань про погане! Ми кохаємо так, що нездоланні. Може, це звучить по-дитячому, але я вірю. А ще в церкві я був грішником, бо молебень був за того хлопця, а я стояв і молився про НАС. Сніжиночко, я страшенно скучив за нашим щастям. Поїхали я буду тебе «лікувати». Кажуть, це допомагає, – натякав на близькість він.

Хтось вважає мене падлюкою? То й нехай! Але ж навіть у всьому цьому страхітті я не можу опиратись коханню та неземному погляду свого найдорожчого на землі!

– Я згодна, пішли. Тільки куди? – покірно прошепотіла йому.

– Знімемо номер у Савані, – запропонував Ден.

Саваною звався невеличкий бюджетний готель, що не дотягував і до трьох зірок, але там було чистенько й тихо. Спочатку ми забралися в душову кабіну й Ден, під потоками води, намагався заспокоїти мене ніжним масажем, з поцілунками. А потім трохи підсушились та сплелись у неймовірно солодкій позі на зручному ліжку.

Сьогодні він дійсно дуже скучив, тому його особлива ніжність більше нагадувала шалену пристрасть. І я була йому до нестями вдячна, що саме в горі мені є кому віддати свою наболілу душу.

З його першого дотику я повірила всім словам, що читала колись про жіноче щастя. Бо зі своїм неймовірним Коханим приймала такі блаженні муки, що там не описані були.

Господи, які ж МИ споріднені! Він без слів відчуває все, чого я хочу і з радістю тамує мій біль. А я віддаю йому ту жагу, якої він потребує...

Потім ми розмовляли про відсторонене. Про минуле і майбутнє, про цілий світ і мені попустило. Я незчулась як солодко заснула в його чарівних обіймах та підсвідомо отримувала спокій і легкість.

Ден розбудив мене цілунками, коли на вулиці вже зовсім смеркло.

– Прости, Сніжиночко, але мені треба їхати.

– Куди? Навіщо? Побудемо тут до ранку, – ніжилась я в його руках, але Ден тяжко зітхнув і сказав дивну річ:

– Вона знову запила. А Катруся в цьому невинна. Я забрав дитину до мами й вона мене чекає та не спить, аж доки не побачить.

Зараз мене наче громом ударило! А ще я подумала про те, що біда ніколи не ходить одна. Ми так довго намагались «бути друзями», а коли з’єднались і відчули себе від щастя на небесах – горе полилося рікою...

– Так ось про який біль ти казав тоді в офісі, а я не здогадалась. Коханий мій, звичайно йди. І як давно це з нею? – запитала я спантеличено.

– Мабуть, з підліткового віку. Просто спочатку я не розумів. А коли розказали, що й батько в неї був таким, я намагався лікувати. Та куди там? – тепер відверто довіряв мені коханий чоловік свої нещастя.

– А чому ж тобі дівчинку не віддали? – намагалась з’ясувати я все відразу.

– Хм! Та тому, що суд завжди на боці матері. Її ж прав на дитину поки ніхто не позбавляв. Так і мучимось усі. Ти прости мене, Сніжиночко! У тебе самої стільки горя, а я тут зі своїми скелетами вліз.

– Дурненький мій! Ти не вліз – ти все в моєму житті змінив. Дав неземне кохання й щастя, за яке я довіку буду вдячна тобі. Не сумуй, ми все переживемо разом. І Катрусю твою до себе заберемо...

При цих моїх словах Денис Задорожний весь затремтів і кинувся мене обіймати:

– Навіщо Господь подарував тебе тоді, коли я вже стільки помилок в житті наробив? Як же я хотів би, щоб це було наше дитятко! Ти справді погодишся на виховання моєї доньки?

– А воно й буде наше, бо твоє. Дене, все твоє - мені завжди буде рідним, – прошепотіла я й пригорнулась до найдорожчого, а всередині палав страшний біль.

– Кохаю тебе, Сніжинко моя. Прости... Завтра буде новий день і ми знову будемо разом. А там побачимо, – одягав мене він.

Це дивно, але Ден страшенно полюбляв допомагати мені одягатись. Ні, роздягати мене він теж дуже любив та одягав дбайливо й лагідно. Можливо це тому, що вдома він часто одягав маленьку дівчинку?

Набагато пізніше до мене прийде розуміння, що чоловік у якого є донька, з більшою ніжністю та любов’ю відносяться до коханої жінки.

Тато маленької дівчинки завіз мене додому та й поїхав собі. Я дуже сподівалась відпочити, але мої батьки чомусь ще й досі не спали. І вигляд у них обох був такий, наче воскрес Алекс і сидів десь на кухні...

Господи! Що я несу? А як іще можна описати моїх завжди байдужих предків, що тепер з перекошеними обличчями бігали по квартирі? Я зрозуміла, що й тут теж щось сталося.

– Доню! – дивно кинулась до мене мама, а я такого прояву почуттів за нею взагалі не пам’ятала.

– Господи, чого ви такі? Ще хтось помер? – останнім часом мене важко було чимось здивувати. І Ден повідав сьогодні страхіття, якого я навіть не уявляла.

– Гірше! Ми розорені. Тата можуть посадити в тюрму, а він же ні в чому не винен, – голосила мама так, що на неї зовсім було не схоже.

– Що ви мелете? Обкурились чи що? У тата звичайнісінька адвокатська контора. Як його можна розорити? – намагалась ще залишатись при здоровому глузді я сьогодні.

– Запросто, доню. Пам’ятаєш нашого особливого гостя на ювілеї? – поморщився батько.

– Пам’ятаю. То й що?

– Так ось це він створив нашу контору й за паперами вважається власником, а я так – виконавець робіт. Наразі в нього там якісь складнощі у Варшаві й він оголосив про продаж нашої справи. Ось так, маленька. Я тепер без роботи та доходів взагалі, – важко сів на стілець тато.

Тепер я чомусь подумала, що у її величності Біди дуже розігрався апетит і вона вирішила втамувати його саме на нашій родині!

– І що зовсім нічого не можна зробити? – шукала я вихід.

– Чому ж, можна! Вітольд запропонував тобі стати його дружиною, тоді він перепише агенцію мені повністю.

– Що він запропонував мені? – сіла я поруч на стілець та згадала хтиві погляди того поляка на собі, коли танцювали. – Хіба таке в наш час буває?

– О, дитинко! Ти навіть не уявляєш, які дива інколи потрапляли мені в роботу. А тепер я сам на гачку, та й ви разом зі мною, – зізнавався татусь і на нього важко було дивитись.

– Тобто я фіктивно виходжу за нього заміж, а він відписує тобі право на всю контору? – вчепилась я в порятунок родини так, що навіть забула про реакцію Дена.

– Якось так. Хоча я не впевнений у фіктивності його намірів...

– Тату, але ж він старий дід! Про що ми говоримо? Звичайно фіктивні, – розсміялась я, але тато чомусь моїх радощів не підтримав:

– Доцю, ти могла б на це піти?

– Та запросто! Поїхати на кілька місяців до Варшави? Це ж моя заповітна мрія: відірватися зараз на якійсь тварюці. Давай, татку, телефонуй тому козлу. Якщо треба - буду виходити заміж, – запевнила я розгублених батьків.