Раді Вас бачити!

Тупі садисти, яких Вітольд десь відкопав спеціально, щоб потім не шкода було здихатися, покурили й були готові зайнятись улюбленою справою: бити зв’язаних чоловіків та ґвалтувати жінок.

Це вони останнім часом набридали Теду своєю присутністю та катались за його Фордом. Він бачив їх, але не звертав особливої уваги.

Обірванці, радісно ковтаючи слину, повернулись у підвал. Вони йшли наче вівці - один за одним та навіть уявити не могли, що професіонал уже розтягнув мотузку в себе над головою й миттю плигнув на першого з дикунів.

Він різко смикнув його голову вбік і на цьому шлях дешевого кривдника завершився навіки. Тед встиг вихопити пістолет мертвяка та, прикриваючись його тілом, вистрелив точно по цілях.

Це було так неочікувано, що ми з Деном встигли лише зажмурити очі, а коли відкрили - тварюки лежали всі.

Один з них застогнав, адже був ще живий. Тед натиснув йому на рану і той завив від болю:

– Життя залишу, якщо говоритимеш з поліцією. Як там: правду й нічого окрім неї?

– Говоритиму! Все, що хочеш скажу, тільки відпусти, – благала гидота.

– Ну дивись мені, а то я й передумати можу, – додав Тед.

– Брат, перевяжы. Кровью истеку! – вирішив, що вони вже друзі, нелюд.

– Чорти в пеклі тобі брати. Зараз перев’яжу, – посміхнувся наш сміливець та якось знаючи, що рана не смертельна, вирубив падлюку й додав: – Вважай, що перев’язав. Полеж тут, нікуди не йди.

Дивно, але така прекрасна й добра людина, якою я знала Теда, наразі з ворогом проявляла свою темну сутність.

Наче чарівник, з якогось потаємного сховку на собі, він вже дістав улюблений гострий ніж та легенько змахнув ним по мотузці Дена. Потім притримав мого коханого й з невимушеною посмішкою сказав:

– Ну що, хлопче, сподобалося тобі вітання на гостинній польській землі? Та не ображайся! Ми тут не всі такі. Наразі живий і слава Богу.

– Теде, дорогий наш, не Богу, а Вам, – ридала я і не могла зупинитись. А він підійшов, обережно відв’язав мене від стільця та сказав:

– Пані Сніжано, прошу, не плачте. Все вже позаду. Я б ні за що не дозволив їм Вас скривдити.

Мене охопила така істерика, що я забула про пристойності й на очах у свого коханого Дена, кинулась обіймати сторонню людину. Хоча стороннім він нам не буде вже ніколи, бо врятував від неминучої смерті.

– Все, все, все... Слухай заспокой її, як ти це робиш, бо я ж не можу. Права не маю. А я поки перевірю трупи та викличу поліцію, – абсолютно спокійно, посеред кровавого побоїща, пояснював подальші дії Тед.

– Але ж вони тебе посадять! Може краще втекти? – не дуже розумівся на юридичній стороні бойових операцій мій дорогий архітектор та вже обіймав мене обома руками, а я тряслася наче в пропасниці.

– За що? Нас викрали, збирались катувати та вбити. Я офіційний охоронець пані Сте... Вибач, пані Сніжани. Я її захищав. У нас є живий свідок, який все це підтвердить. Заодно Вітольда закопаємо надовго. Навіть його гроші та зв’язки не допоможуть. Власне я теж не без зв’язків. Ну, потягають трішки на допити та слідчі дії, але я це вже сто разів проходив. Тому дякую за турботу, але доповісти в державні служби вважаю своїм обов’язком, – чітко роз’яснив ситуацію Тед і вже набирав чийсь номер.

Ден намагався мене заспокоїти. Він ніжно пестив все моє тіло руками, а воно тремтіло та не могло повірити, що живе. І чому в мене така дивна реакція на погане? Коли біда – я стискаюсь як камінець. А коли мене починають жаліли – ридаю без упину.

– Сніжиночко, опам’ятайся, прошу. Дивись, все закінчилося добре. Тед сам усе зробив і ми тепер його боржники довіку. Теде, ти дивовижний у своїй справі. Хотів би я хоч трішки колись бути схожим на тебе у своїй.

Наш рятівник сумно посміхнувся й відповів Дену так:

– Та ти у своїй перевершив усі ймовірні сподівання. Он яка смілива й гарна дівчина тебе кохає. Вітольд в житті не чув від жінки таких слів, та ще й від зв’язаної.

– Теде, прошу не нагадуй більше про нього... – знову захлиналась риданнями я.

– Вибач, будь ласка, я не подумав. Алло! – продовжував жваво доповідати він спецслужбам про кримінальну подію.

– Не дивись туди, – просив мене Ден та пригортав до себе.

– А я хочу бачити їх смерть! – різко відреагувала я й Тед знову посміхнувся:

– От я й кажу: у тебе просто супержінка. Бережи її, бо таких на світі мало.

– Для мене одна-єдина! – гордо відповів нашому другу Ден та лагідно витирав мої сльозинки. – Якби ж я, дурний, знав на які муки її віддаю, через силу не відпустив би. Та вже пізно каятись. Тепер буду до кінця життя вимолювати прощення і кохати, – щасливо посміхався Ден й обережно дмухав на моє личко, наче я дитина.

Суперохоронець відімкнув зв'язок та милувався нашим воскреслим на його очах щастям:

– От заради таких сцен не гріх і попрацювати.

– Теде! Але ти ж святий грішник, – бурхливо зреагувала я та ми всі почули, як з «музикою» почали прибувати різні служби.

Спочатку, зі зброєю наготові приперлись люди у спецформі, але Тед підняв руки й здав свою. Потім оглянули нас та вивели з місця «бойових дій» на вулицю.

Вже там причепились медики та все намагалися вколоти мені заспокійливе. Але я так сильно ненавиділа препарати, що пригнічують думки й волю, що навідріз відмовилась від подібних послуг.

Тед поговорив з працівниками давно знайомих йому служб і пообіцяв з’явитись завтра вранці до них в управління. А зараз попросив дозволу доставити іноземців, за яких відповідає туди, куди вони накажуть. Слідчі погодились та порадили відразу везти нас до амбасади.

– Ось тільки розмови з консулом нам наразі й не вистачає! – продовжував обіймати мене Ден на задньому сидінні авто, що позичили охоронцю специ.

– А знаєте що, дорогі гості? Давайте я відвезу Вас до себе «на дачу». Це трішки в протилежному напрямку, але про неї точно ніхто з цих тварюк не знав. Адже зараз вам зовсім не до потяга на Київ. Дивись, Дене, твоя красуня зовсім слаба. Їй треба відпочити. А там у мене гарно й тихо...

– Добре, дякуємо! Від кількох годинок тиші ми б не відмовились. Правда, Сніжиночко? – поглядав на мене коханий.

Я розуміла, що чоловіки праві, а ще точно відчувала тепер отой страшний біль у м’язах, що з’являвся в мені кожного разу від шоку «щасливого» життя на теренах Польщі.

– Ну як мені малій сперечатись з вами двома? Я згодна! – вперше за кілька страшних годин посміхнулась я й скоро Тед розвернув автомобіль зовсім в інший бік від маєтку Вітольда.

Невеличка хатинка посеред лісу була чудова! Цілий хор пташиного співу зачаровував й настирливо відволікав від будь-якої біди. Ліс тихо шумів та заколисував. І в оселі - прибрано й затишно. Наш янгол-охоронець приніс з кухні яблука та груші. А ще дістав з холодильника пляшку чогось червоного й сказав:

– Тримав до дня народження. Та, здається, він у нас усіх - саме сьогодні. Сестрина наливочка з вишень просто неперевершена. Ні в одній країні світу не куштував такої смакоти. Ви пригощайтесь, бо треба розслабитись. Там в холодильнику є ще сир і телятина. А хліба я ввечері привезу. Приймете заночувати? – пожартував господар й, дивлячись на нього, я дійсно відчувала справжню гостинність.

– З радістю приймемо, Теде! А ще коли настане час – приймемо в родину. Я страшенно хочу, щоб ти був хрещеним нашого первістка. Дене, ти ж не будеш проти? – вирвалось з мене таке, чого я сама від себе не очікувала.

– Не буду, кохана! Теде, ти тепер найдорожча людина в нашому житті та й просто чудесна людина, – притискав мене до себе Ден. А суперохоронець чомусь знітився і став м’яким та нерішучим:

– Дякую Вам, друзі. Я теж не проти такої рідні. Нас сьогодні небеса врятували й поріднили. То нехай так і буде. Відпочивайте. Всередині є всі зручності, але я вас на всякий випадок зачиню та увімкну по периметру охоронну систему. Не думаю, що окрім зайців, тут хтось з’явиться. Все одно на телефоні я бачитиму, що діється навколо. Та не бійтеся, тут безпечно. Лісові мешканці завжди були кращими за людей. Не ображайтеся й до зустрічі!