Раді Вас бачити!

Кінець тижня видався бурхливим. Спочатку колектив поздоровляв одну дівчину зі шлюбом і всі ходили піднесені так, наче їх теж взяли заміж.

А от моя посмішка тепер, здавалось, зникла назавжди. Окрім нещастя з Алексом, я мала на сьогодні присмак такої біди, яку раніше навіть не уявляла. Тому тихо постояла в кутку та й пішла до себе у приймальню.

Ден зранку ганяв по об’єктах і з’явився в офісі лише ближче до обіду. Він заскочив до мене й, не криючись, поцілував в щічку:

– Привіт! Як ти?

– Нормально, дякую. А як твоя маленька донечка, дочекалась тата? – ввічливо поцікавилась я, бо пам’ятала, що від мене він поспішав до своєї дитини. Ден розцвів, наче мак серед поля, та піднесено відповів:

– Так, Сніжиночко! Ми читали казки, а я весь час думав про те, що ти вчора сказала. Я навіть не знаю, як реагувати, бо від щастя зовсім здурів...

Звичайно мій коханий чоловік говорив зараз про об’єднання родини, разом з його донечкою й справді шаленів від щастя. Адже не кожна дівчина, та ще й з заможної родини, згодиться доглядати за чужою їй крихіткою.

Але мені був настільки дорогий її тато, що байдуже – одна в нього донька чи дві. Головне, щоб у мене був Він! От тільки наразі перед очима цієї «святої» жінки висіла така завіса нового суму, що точно було не до веселощів.

– Дене, підеш зі мною в кафе на обід? Нам треба обговорити одну дуже серйозну тему, – пробубніла я й він злякався:

– Ти передумала, щоб ми були родиною? Тебе відговорили?

– Ні. Бути з тобою і Катрусею я хочу понад усе на світі. Та ніхто не зміг би мене від такого відмовити. Тим більше, що я ні в кого про це не питала. Справа зовсім в іншому, але розмова точно невідкладна, – інтригувала я бідолашного.

– То пішли зараз, – глянув на годинника він. – Вже майже обід.

– Але ж хрещеного на місці немає. Не треба подавати іншим приклад недисциплінованості. Ти ж знаєш: я схиблю, а догану може отримати він. Почекаємо кілька хвилин, добре? – попрохала я й Ден згодився на вимоги цієї неймовірно правильної особи.

– Тоді я піду закину звіт у комп’ютер, а потім відразу виходимо, – скомандував він.

– Добре, коханий.

Я була настільки приголомшена ще страшнішими змінами у житті, що просто не мала сил для спротиву.

Як же це сталося? Я пережила смерть Алекса, згодилась жити разом з дитиною свого Коханого, але миттю стала нареченою старого діда! Окрім того, він живе в іншій країні й мене чекає невідомий примарний світ, чужі люди та ненависть до тварюки, яка зі мною все це робить.

– ...Я готовий пішли. Офіс вже майже порожній. Всі помчали зі швидкістю світла і я страшенно голодний, після біганини без ліфта серед запилених поверхів, – щиро розповідав мені про свій трудовий ранок коханий архітектор. Я зітхнула, взяла сумочку та побрела за ним.

В кафешці, за рогом, було багатолюдно і ми пішли трішки далі. Тут годували краще та дорожче, але мені було зараз зовсім не до підрахунку грошей. Бо думала я про те, що скоро нам з Деном прийдеться платити розлукою, а не паперовими купюрами? Хоча, як не крути, а все в цьому житті зводиться саме грошей!

– Що з тобою, щастя моє солодке? Я тебе такою розгубленою ще ніколи не бачив. Де та сонячна посмішка, за яку я тебе покохав? Що трапилося за одну ніч? Скажи, я повинен знати. Якщо ти сумуєш за хлопчиком – не треба. Він наразі серед інших світів і хто знає: може там набагато краще?

Ден пестив мої руки у своїх та говорив так лагідно, що я вже хотіла плакати. Звідки ж йому було знати, на що я згодилась піти заради батьків?

– ...Вибач, що ти мені говорив? – прошепотіла я та намагалася стримувати нестерпний біль.

– Ого! Допрацюємо й відразу поїдемо до Савани. Мені треба тебе рятувати, бо ж ніяка зовсім, – поставив діагноз мені коханий та нам вже принесли смачний біфштекс з картопелькою фрі. Офіціантка тільки відійшла від нас і я миттю залилась сльозами.

– Поїдемо, коханий! Поїдемо до Савани прощатись...

– Не зрозумів!?! – вибухнули подивом чарівні очі Дена.

– Дене, доле моя єдина! Нам більше не бути разом. Я виходжу заміж...

– Господи, Сніжиночко, тобі до лікаря треба, – подумав він, що я марю.

– Так, відразу до всіх. Бо я вчора влізла в таку аферу, що самій страшно. Щоб врятувати бізнес тата я погодилась вийти заміж за старого діда, що живе в іншій країні. Прости, в мене більше немає слів...

Я ридала так, що кілька відвідувачів ресторану вже уважно поглядали в наш бік. Ден тихенько пестив мої руки та хитав головою підказуючи їм, що в нас все нормально. Але ж ненормально! Неможливо! Навіщо я тільки народилася на світ?

– Про що ти говориш? Який іще дід? – тепер сам затремтів від моїх слів красивий чоловік і зрозумів, що я не марю.

– Польський, старий, багатий. Я не знала. Виявляється він татову фірму на себе відкрив, а тепер забирає. Я не хочу втратити батька, бо він на межі. І тому вирішила пожертвувати нашим з тобою щастям. Прости, коханий мій...

– Дівчинко моя ріднесенька поясни, бо я нічого не розумію. До чого тут «заміж»? – звісно мій сумлінний архітектор нічого не тямив у підлих схемах. Та й хіба може нормальна людина зрозуміти: як міняють бізнес на доньку?

– А до того, що він мене на татовому ювілею як побачив то прикипів і хоче собі, за будь-яку ціну, взяти. Коли отримає мене - поверне татові агенцію. Сама кажу й не вірю. Я ж про таку дикість лише в книжках читала, а тепер відчуваю себе ганчіркою, яку міняють на інший товар... – тепер я знову залилась сльозами.

До нас підійшов адміністратор та ввічливо попросив:

– Я перепрошую, шановні, але наш заклад створений, щоб годувати людей. Вони тут відпочивають і не згодні спостерігати за Вашими особистими проблеми. Не треба платити за обід, тільки покиньте приміщення, будь ласка.

– Вибачте, ми вже йдемо, – кинув Ден на стіл, все що в нього було і ми пішли на вихід. Сіли під кроною дерев і я пригорнулась до плеча свого коханого.

– А може краще його вбити? – розлючено спитав Ден, бо вже зрозумів, що все це відбувається насправді. – Де ти казала він живе?

– О, Господи! та не будь ти захисником знедоленої дівчини зі старої казки. В наш час все відбувається зовсім інакше. Він на ювілей до тата приїхав з такою свитою головорізів, яких я зроду не бачила.

– Тобто ти пропонуєш мені просто взяти й відпустити ту, котру я кохаю більше за життя? Я ж тільки знайшов тебе, а тепер повинен мовчки віддати? Може тебе ще й на потяг провести? – від розбурханих почуттів Задорожний тремтів і обіймав мене так, наче ніколи не відпустить.

– Не треба, мій любий, нікого вбивати. І на потяг проводжати теж не треба. Той шахрай обіцяв надіслати за нами літак, коли вирішимо прийняти його пропозицію.

– Ах, літак! Ну, тоді він мені зовсім не конкурент, – навіть посміхнувся Ден. – Десь у мене в гаражі валявся старий велик, дуже раритетна річ. Сніжинко, що нам робити?

– Тобі - чекати на мене. Прошу: не треба так гостро реагувати. Я поїду, підпишу з ним одні папери, а він з татом підпише інші. Він старий, може загнеться або про мене забуде й тоді я повернуся до тебе. Я ж нічого не кажу, що ти був одружений. Просто рахунок вирівняється й буде: один-один.

Ден подивився на мене якось дуже дивно й промовив:

– Ніколи не міг уявити, що десь у тобі заховано стільки цинізму. Тобто ти наче їдеш у відрядження, а мені пропонуєш тебе почекати? А нічого, що він буде до тебе торкатись і взагалі... О, Господи! Краще б мені цього не знати, – закрив руками своє знедолене прекрасне личко він.

Потім притих на хвильку й гірко запитав:

– А як же «єдиний», «найсолодший у світі», «навіки мій»?

– Дене, я думала ти сильний! Підтримаєш мене, пожалієш, а ти зовсім розкис. Дивись: тваринка яку продають і та не плаче. В мене вже просто немає сліз, – зізнавалась я гордо.

– Ніколи не називай себе так! Я з тобою сяйво неземне побачив, а ти його якомусь дідові від мене забираєш, – не міняв свій загробний тон бідолашний Ден.

– Та не буде йому від мене ніякого сяйва! Так поп’ю крові, що коли не вб’є, то сам здихатися захоче. Ти ж не знаєш: яким я можу бути стервом. Тобі мій темний бік не побачити ніколи, бо ти моє сяйво серед світів.

– Все одно: не їдь від мене, – шепотів мій коханий Задорожний, а я обійняла його міцно і пояснила:

– Не можна, Дене. Я батькам пообіцяла. Просто допоможи мені запам’ятати наше красиве щастя. Я буду згадувати його в найстрашніші часи...