Раді Вас бачити!

День за днем ніс різні події та в маєтку всі давно забули про гарненьку на личку й підлу в душі служницю Беату, що була коханкою Вітольда.

Коли вона вже мріяла про роль дружини, п’ятдесятирічний польський пан, в Києві, на ювілеї колеги побачив його доньку. Він миттю закохався в мене та придумав: як оженити на собі. Старий, як світ, шантаж допоміг.

І ось вже моя родина летить його літаком до Варшавського маєтку, а я стаю його законною дружиною. Достаток повертається в мою київську родину, але для мене починаються страшні часи.

Розлука з батьками та рідним домом, а ще з чоловіком, якого я встигла божевільно покохати й готова була на все лише з Ним.

Поки мій законний старець спарювався зі служницею Беатою, а я ховалась від нього під будь-яким приводом - всім було байдуже. Але коли Вітольд обманом пізнав мене, то забув відразу всіх жінок на землі. Так він говорив і Беата йому цього не пробачила.

Потім вони з дурнуватим синком пана Вітольда, викрали зі сховку чверть мільйона євро і Янек полетів до Штатів, а злодійка зникла.

Наразі вона сиділа, в передмісті в старій хаті, разом з братом-близнюком, який нещодавно повернувся з місць позбавлення волі та вигадувала шлях помсти.

Ще коли Янек підрізав в моїй машині гальма – Беата сходила до церкви та поставила мені свічку «за упокій». Я завжди хотіла спитати у таких людей: невже вони не бояться Бога?

Ну, нехай вона дуже любила легкі гроші, але ж іти до Божого храму та просити чиєїсь смерті, я б точно не наважилась. А цій нещасній все марились багатства маєтку та вона підбивала брата-рецидивіста «відновити справедливість».

Звичайно колишня служниця знала будинок напам’ять та думала, що це легко. Але всі коди та шифри вже давно були змінені, тому зайти до садиби стало зовсім непросто. Порадившись, сестра й брат вирішили діяти інакше.

Та повернімося до приємнішого. Буквально через кілька днів, після відновлення нашого телефонного зв'язку, Ден прилетів до Варшави. Тепер мені необхідно було мотивувати поїздку до міста.

Я зовсім не вміла брехати, але ж побачити Дена хотіла навіть ціною власного життя. Варіантів було декілька: салон, магазини, навіть лікар. У всі ті місця мене міг завезти й дід, але я обрала Зденека.

Навіщо відривати серйозну людину від її справ? А так ми з водієм, без поспіху, проїдемось по магазинах та нікому не завдамо клопотів. Такою була моя офіційна версія для Вітольда.

Залишалось розтанути на декілька годин у величезному торгівельному центрі «Аркадія». Зденек залишився в авто на підземній стоянці.

А я ескалатором вибралась на інший бік вулиці та проїхалась трішки на таксі до готелю Холлідей. Номер я забронювала й наразі поводилася так, як в детективній історії. Оглядалась та перевіряла: чи ніхто не слідкує, а в думках вже сп’яніла, передчуваючи зустріч з Ним.

Ми не бачились з Деном кілька місяців і, коли б не Його настирливість, може не зустрілися взагалі. Я приїхала трохи раніше, розрахувалась готівкою, замовила вино й солодощі та попередила адміністратора, що чекаю на гостя. Потім піднялась ліфтом в номер і вся тремтіла від хвилювання.

Люкс був дуже гарний. Скоро мені привезли замовлення і я сіла на чарівний шкіряний диванчик та заплющила очі. Я намагалась уявити: яким Ден став за цей час і тут почула, що хтось тихенько постукав у двері.

Я відчинила й побачила свою Мрію. Він стояв переді мною ще чарівніший, ніж тоді, коли ми зустрілись. Бо на питання: що робить з красенями час? Відповідаю: вони стають ще гарнішими!

Ті неймовірні карі очі стали глибшими і яскравішими. Чорні брівки все такі ж веселі, а пухкі вуста манили так, що я не знайшла слів та просто потонула в них...

Господи, яке ж це було блаженство! Зараз я пригадала кожну мить, коли наші губи були разом. Мозок страшна штука, бо може обробляти інформацію з такою швидкістю, що за час одного солодкого поцілунку в голові промайнуло все: і як вперше доторкнувся, і як освідчився, і наша перша ніч у мене вдома, і номер готелю Савана, і страшне розставання...

Кожна мить мала особливе значення, бо ми з’єднались зараз не вустами, а всім. І нехай нас ще розділяв одяг, але ж душі уже зраділи та сплелись.

– Дене! – шепотіла я й горнулась до найріднішого на землі.

– Сніжиночко моя кохана, яка ж ти стала прекрасна. Я навіть не впізнав, думав якась кінозірка чи принцеса, хоч принцесою ти була завжди, – він цілував на мені все-все і поглинав аромат жінки, яку навіки покохав, на горе й радість.

З першої інтимної зустрічі він стверджував, що ми дані одне одному Богом, а все інше пройде й забудеться. Ось такими ми й були тоді, тепер та будемо завжди.

На мить я відсторонилась, щоб помилуватись його збудженими очима й попросила:

– Зупинись! Я хочу бачити їх, як вперше. Пам’ятаєш: екскаватор, смітник, а тоді ці божественні очі... Я глянула в них і пропала навіки. Як легко бути найщасливішою на землі, просто дивлячись в них.

Ден підкорився й подарував мені їх, ті очі без яких я жити не зможу. Тільки зараз вони були повні сліз:

– Господи, навіщо я послухався й відпустив? Я тільки зараз зрозумів, що більше не зможу дихати без тебе. Кохана моя, поїхали додому!

Він пригортався до мене всім своїм прекрасним тілом, а я плакала й не могла зупинитись. Мені здавалося, що зі сльозами виллється вся гіркота і ми залишимось одне для одного чистенькі й рідні, як колись. Чому так добре, коли він тулиться до мене? Наче колись давно нас розірвали, але знову милостиво з'єднали та дали одне на двох неймовірне єднання.

– Сніжиночко, прошу тебе... Я більше не можу. Хочу відчувати, поринати, смакувати. Тільки зніми з себе цю велич, бо я боюся зім’яти, – збуджено тремтів він.

Я зірвала сукню й кинула кудись. Сама стягнула з нього джемпер та опустила руки вниз і відчувала тверде й гаряче. Те, що кликало мене й було лише моїм, як вперше і востаннє у житті...

– Що? Розпусна, так? Але ж ти мій! Ми одне ціле. Дене, нас не можна роз’єднати... О, Господи, зараз ти ще солодший ніж колись...

Він наповнював мене собою ніжно й гостро, обережно й гаряче. В ці миті мені здавалося, що я вже померла та стала янголом з крилами та полетіла до раю. Навколо неймовірне сяйво й блакить і вже нічого не треба, навіть повернення до життя на землі. Тільки б бути з Ним!

Я відчувала, що в нього давно не було жінки й підсвідомо пишалася цим. Але Дену було набагато важче терпіти спрагу, тому від ввічливо попередив:

– Відпусти, бо я можу не стриматись...

– А не треба стримуватись. Наповни мене усім, що лише для мене беріг!

Таке було з нами вперше. Від щастя він гучно скрикнув і залив в мене густу гарячу сперму, наповнену маленькими Денчиками й Сніжинками... Зараз саме цим я марила, хоч знала, що зранку прийняла пігулку, щоб убезпечитись від свого «діда». Але ж Ден цього не знав і втрачав розум від мрій.

– Господи! Тепер я зовсім не зможу дихати без тебе. Разом з цими маленькими часточками ти відібрала в мене всю душу. Кидай його, поїхали зі мною, кохана моя Сніжинко. Мріями мені вже не прожити...

– Хочу з твоїми неймовірними очима й посмішкою, – не відповіла я йому прямо, а продовжувала літати за хмарами. А він пестив мене своїми блаженними вустами та молив:

– Не покидай мене більше... Ще коли вперше тебе побачив, знав, що ти моє божество навіки. Як же солодко тебе кохати...

– Дене, вони так ніжно ворушаться в мені. Я відчуваю твої часточки й тану... Не відпущу тебе ніколи. Ти мій назавжди! – прикривши очі слухала я, як міцнішає наш надприродний зв’язок.

Ми кохалися, забувши про цілий світ, години дві. Нічого не мили й не протирали, просто палали як дві зорі, що поєдналися у супервибуху. Збуджені, мокрі й слизькі та гарячі перевіряли всі пози, які знали та все одно не могли уявити: як роз'єднатися, щоб продовжити шлях нарізно?

Ну чому, Боже, нам завжди є куди поспішати? Це наче прокляття якесь! О, як же страшенно хочеться кинути тут усіх, вчепитись за його руку, забратися до київського потяга й більше ніколи не знати ні розлуки, ні біди!!!

– Дене, життя моє, мені треба йти, поки не схаменулись і не шукають... Прости, що не встигли поговорити. Я так багато хотіла тобі сказати, але кохання зайняло кожну мить. Прошусь піти та не знаю: як від тебе відліпитися? – пестила я його тіло й цілувала все, що потрапляло губам.

– Я все чув. Ти дуже багато мені сьогодні сказала. Хочу слухати весь час, але тепер мені зовсім не страшно, бо ти МОЯ. Я це знаю. А коли тобі набридне нас мучити – прилітай і я поведу тебе під вінець. Чомусь я вірю, що ти не відмовишся, – шалів у мені він своїми блаженними очима.

– Не відмовлюся. З Богом чи в гріху, під землею чи на землі – тільки б з тобою. Дякую тобі, коханий, за неймовірне щастя, яким наповнив! Не сумуй. Я постараюся звідси якось втекти. Хочу лише до тебе! – шепотіла я і одягалась, а він допомагав. Як раніше, у Савані.

Далі я не могла прощатися. Кинулась за двері, щоб не було спокуси знову приліпитись до нього та швидко покинула стіни готелю. Взяла таксі, під’їхала до торгового центру і вже хотіла набрати Зденека, коли відчула дивний запах підгнилого сіна, а потім світ смерк перед очима...

Сонну від ефіру, Беата з братом заволокли мене до якогось фургона, а їх спільник миттю зірвався з місця й помчав невідомо куди.