Раді Вас бачити!

Ніколи раніше я не здогадувалась, що можна ось так глянути людині в очі й відразу зрозуміти, що вона буде головною у всьому твоєму житті. Але ж згадай про розум! У нього є дружина й донька.

Чого б це? Його дружина страшна і в минулому, а від доньки я його не забираю. Боже, благаю: дай Його мені! Іншого я вже ніколи не захочу...

А як же Алекс? Хто? А той хлопчик, що крутиться з дитинства навколо мене? Але ж він просто друг, однокласник та інколи раптовий коханець.

Хоча який з нього коханець? Так заскочив, щось зробив і навіть не зрозумів: що то було? Ну, а я майже з почуттям гумору, сприймаю його підліткові гормональні сплески та й по всьому.

Десь я читала, що у жінки бувають такі моменти, коли вона не пам’ятає себе від щастя і відчуває дивні зміни у всій собі. Та я цього ще ніколи не відчувала. Мабуть, брешуть жіночки про всі ті шалені бажання, страждання і прекрасний смак кохання...

А може й ні? Бо чому ж тоді ти сидиш зараз посеред приймальні та не чуєш, як розриваються два телефони на столі й давно горить перемовник шефа? Як же хочеться спробувати всі ті «симптоми кохання» на собі!

– ...У Вас телефон дзвенить, Сніжано! – почула я голос того, про кого весь час тепер марю й підскочила та затремтіла, наче знову побачила здоровенний страшний трактор.

Я ж не розуміла, що «симптоми» вже почалися й вони невідворотні, бо я тремчу перед чоловіком, що просто стоїть поруч та поглинає мене дивовижним поглядом.

– Господи, Дене! Ви мене знову налякали. Ні, взагалі-то я нормальна, але після Вашого трактора ще трішки смикана, – виправдовувала я свій психічно неврівноважений стан та відчайдушно милувалась букетом в Його руках.

Зараз Ден прийшов до мене вже без будівельного комбінезона. А простенька біла теніска й джинси – здавались мені прискіпливій такими, що тільки й повинен носити ідеальний чоловік.

– Сніжано, я прийшов, як обіцяв! Це, звичайно, не поверне втрачених Вами нервів, але я дуже хотів, щоб Ви мене пробачили й не ображались, – він простягнув мені ромашки з левкоями і я ще ніколи в житті не отримувала прекраснішого подарунка!

Моє серце зрадливо закалаталось та хотіло вирватися туди, де б’ється Його. Але я зробила краще: відчайдушно потонула вдячним поглядом в мерехтливих вогнях Його очей. Там було до нестями тепло й затишно, наче Він вже навіки відібрав у мене душу.

– Дякую, Дене, квіти просто чарівні. Я на Вас не ображаюсь. Ну хіба за те, що й досі звертаєтесь до мене у множині. Може будемо на «ТИ»? – зашарілась я від своєї сміливості.

– Нічого кращого я й не чекати не смів. Звичайно можна! Тепер ми будемо бачитися частіше. Адже я не завжди допомагаю керувати екскаватором. Тому буватиму у тебе з радістю, навіть коли шеф викликатиме лаяти. Це просто кайф якийсь! Ось дивлюся на тебе й розумію, що є сенс жити й працювати... Ой! Знову вибач безкультурній потворі, я не хотів аж так заходити в особисте.

Я сиділа та не могла справитись з Його гіпнозом. І це перше зізнання змусило мене не реагувати на цілий світ навкруги. Опам’яталась я лише, коли Дорошенко вискочив до нас зі свого кабінету й закричав:

– Та що ж це сьогодні зі зв’язком діється? Сніжано, чого ти не відповідаєш? А, тут уже й кавалер намалювався! Пане, дипломований інженере-архітекторе, ти що там на об’єкті наробив? Миттю кидай залицятись до дівчини та йди сюди, бо я сьогодні за себе вже не відповідаю...

– Георгію Олексійовичу, чого Ви людей в моїй тупості звинувачуєте? Все ж добре, а на сміттєзвалище мене ніхто не гнав, я сама туди поперлася! – кинулась я на амбразуру за Дена.

– Сніжано! Це у твого тата адвокатські послуги, а в мене лише телефони й приймальня. О'кей? – серйозно відреагував хрещений.

– Все-все, більше ні слова. До побачення, Дене! – підняла я руки вгору та побачила, що рукава моєї сукні ще трохи в пилюці й розсміялася. Денис послухався й пішов до кабінету шефа, а дядя Гоша нахилився і тихенько сказав:

– Дякувати Богу, що жива! Сніжинко, я тебе дуже прошу: не кажи про сьогоднішню пригоду батькам, бо вони мене просто розіпнуть.

Я приклала пальчика до губ і знову шаліла від зачарованого погляду, який ковзав по мені з-за спини хрещеного.

Далі владний керівник голосно журив бідолашного Дена за те, що ледве не вбив його офіс-менеджера. Казав, що він невиправно дурний. Що в його житті тому стільки негараздів, що він не здатен обрати головне й весь час піддається почуттям та емоціям.

А потім Дорошенко суворо заборонив залицятися до мене і порадив розібратись у власному заплутаному житті. Я не слухала, що Ден казав про свою колишню родину, але відносно себе – почула чітко й розбірливо:

– Георгію Олексійовичу, я приходив перепросити у дівчини за страхіття, які вона зазнала через мене. Але якщо я тут небажаний, то не викликайте. Адже повз приймальню я не зможу пройти. Висоти я не дуже боюся, та через вікно двадцять четвертого поверху заходити до Вас все одно проблематично.

– Ти пожартуй мені ще - зірка розбудови столиці! От сядеш на моє місце тоді зрозумієш: яка це відповідальність. Наразі вільний! Та зберись вже якось, бо очі сяють, наче у п’яного. А потім наші жіночки знову казатимуть, що я дивлюся крізь пальці на поведінку своїх улюбленців, – я слухала цю розмову, наче казку та розуміла, що з кожним словом Ден подобається мені все більше.

– Дякую! Ось тепер можу йти. А то «дурний, безвідповідальний»... Образливо, Георгію Олексійовичу, чесно.

– Зажди, а чому я ще й досі не бачив твого звіту про відрядження? – знову присіпався до Дена мій хрещений, бо й сам не міг прийти до тями від пригоди зі мною.

– А коли? Ви мене самі зранку на той барак відправили...

– Ну, я ж думав, що відправляю відповідального, а ти? Йди з очей, бо звільню! – скрикнув хрещений і я зрозуміла, що він любить свого підлеглого архітектора не менше ніж я. О, Господи! Що я таке говорю?

– ...Ну, здається, живий! – весело зітхнув Денис та знову застряг своїми звабливими очима десь глибоко в мені. – Так от хто виявляється замінив нашу Іванку? Родичка шефа. Нічого в цьому житті не відбувається без зв’язків, так? А можна я теж буду тебе Сніжинкою називати?..

В цей час у мене увімкнувся перемовник і ми почули наступне:

– Якщо зараз же Задорожний не зникне з моєї приймальні – я звільню Вас обох. Клянуся!

Я відключила зв’язок і ми розсміялися:

– Дене, дякую за квіти, але ти вже йди. Бо мені все одно де байдикувати, а тобі аліменти відробляти треба.

При цих моїх словах Денис миттєво змінився в лиці та став сумним.

– Ти й про це вже знаєш? – тихо спитав він.

– Аякже. Мене посада зобов’язує знати все про всіх. А крім того, твоя колишня тут в офісі побувала. Заяву писала, але потім передумала та й пішла собі. Вибач, я не хотіла казати. Тобі Дорошенко вже й так все докладно пояснив.

Тепер красиві очі Дениса Задорожного потемніли, наче він побачив привида або щось гірше. Він тяжко зітхнув та відповів:

– Вибач, прошу. Вона тут більше ніколи не з’явиться. Це мій власний біль.