Раді Вас бачити!

Підходив кінець літа, а з ним наближалось велике свято - день народження мого тата, та ще й ювілей. Йому виповниться п’ятдесят років.

Мама весь час бігала до знайомих в ресторан та все розраховувала кількість гостей, а ще доводила до сказу їхнього шеф-кухаря і вносила зміни до святкового меню.

Я до цього дійства була поки що непричетна, хоч розуміла, що відсидіти в тій «старечій» компанії мені все ж доведеться. Звичайно, я хотіла б запросити мого Алекса, але у них з моїми предками був, м’яко кажучи, поганий контакт.

Сьогодні хрещений зник від самісінького ранку та демонстрував по місту неабияку динаміку руху. А я сиділа в офісі й медитувала, бо завтра прийдеться стояти біля входу в ресторан та приємно посміхатись купі гостей. Тому відпочивала наперед.

А ще мені конче потрібно було забрати замовлену на Касті красиву сукню. Адже, не дивлячись на підсвідомий негатив до даного свята, я була донькою свого тата й готувалась до заходу дуже відповідально.

Хотіла вже замкнути офіс та піти, але почула в тихому коридорі чиїсь кроки.

– Можна до тебе? – заглянув у двері Ден.

– А коли було інакше? Звісно можна! Давно тебе не бачила. Що все-таки заходиш до шефа через вікно, щоб мене не турбувати? – жартувала я, а саму вже розпирало щастя від того, що дивлюся на нього.

Та дотепний Ден поводився сьогодні якось дивно. На його привабливому личку не сяяла душевна посмішка. Він сів трохи далі від мене та склав руки так, наче в нього щось боліло.

– Дене, у тебе щось сталося? – заглядала я в ті чарівні очі.

– Так... – відповів він і знову замовк.

– Щось погане? Хтось захворів? Не мовчи, будь ласка...

Тоді він мовчки підвівся, підійшов до мене впритул, нахилився і вперше доторкнувся до моєї щоки своїми божественними вустами.

– За що це мені? – спитала я та відчула, як гаряче стало у всьому тілі.

– Вибач мені, що так довго мовчав. Я кохаю тебе з того дня, як побачив. Нічого не можу з собою вдіяти. Дорошенко наказав мені не зваблювати тебе. Я не хотів! Брешу: хотів. Кожної миті втрачаю розум, як тільки думаю про тебе. А думаю я про тебе завжди... Що мені робити?

Такого я навіть не очікувала! Брешу: очікувала. Кожного дня, з моменту зустрічі на будівельному майданчику, біля страшного трактора, чекала його освідчення.

Ну, не можу я без Нього! Як же мені хотілося зараз кинутися в Його гарячі обійми й залишитися там назавжди... Але жорстокі люди нас точно засудять. Він чоловік, у якого є маленьке дитя. А я зваблива секретарка й не більше! Господи, навіщо ти подарував нам зустріч і ці страждання? Хіба не можна було залишити йому родину, а мені закоханого Алекса?

Все це пронеслось в моїй голові за долі секунд. А потім, як мене навчали на лекціях з психології, відмінниця опустила очі й тихо спитала:

– Дене, ти приймав якісь ліки? Бо на п’яного зовсім не схожий.

– Ще й як схожий! З того часу, як побачив тебе серед пилюки у старому дворі – п’яним ходжу. Ти застрягла у моєму серці, наче спис чи куля. І воно весь час за тобою болить. Так, я для тебе ніхто і в мене купа проблем. Але почуття не відпускає! Кожного дня обіцяю, що не буду чіплятись, та як тільки бачу твій неймовірний погляд – забуваю про все. Невже ти нічого не хочеш мені сказати? Тендітна Сніжинко, скажи мені хоч щось. Адже я відчуваю, що в тобі все те ж саме живе...

Зараз мені здавалося, що я розгубилась серед світів і не можу об’єднати розум і серце. А він дивився на мене з такою безмежною надією й сподіваннями, що я хотіла померти, тільки не відмовляти йому.

– Дене, я ще ніколи не бувала в подібній ситуації. Розумієш, у мене є хлопчик зі школи. Ми ходимо з ним в кіно та клуб, а ти говориш про НАС... Так, у тебе багато нерозв'язаних проблем, тут хрещений правий. Я не знаю, як реагувати на те, що ти сказав, – намагалась бути правильною я, а всередині давив такий тяжкий біль, що врятувати могли лише його блаженні обійми.

Та я ще й досі бачила перед собою ту дурну жінку, з дитинкою в зеленці. Крім того, мені поки ніхто не довів, що між ними все скінчено. Навіщось же вона бігає до нього сюди? А я не хочу бути причиною сліз тієї маленької дівчинки, бо він її батько! І що з того, що кохаю я Його, як нікого у цьому житті?

– Чому? Сніжиночко, ти для мене повітря і сонце, світло і небо та й саме життя на землі. Хоча ти це й без мене знаєш, – змучено прошепотів він я наважилась:

– Денисе Миколайовичу, а зараз просто йдіть. Бо я не хочу бути причиною Ваших бід. Дене, будь ласка, не роби гірше для всіх. Ми були друзями – нехай так і залишається.

– Та не можемо ми бути друзями, Сніжинко! Я коли вранці тебе в офісі побачу, то здається, що заново народжуюся на світ і цілісінький день щасливим ходжу лише від того, що бачив. Як нам після цього бути друзями?

– Дене, мене навчали аналізувати фінанси та кадри. А для допомоги у твоїй ситуації – треба звернутись до професійного психолога. Зрозумій: я не буду для тебе ні повітрям, ні сонцем. У мене є коханий хлопець і мені добре з ним, – навіщось сказала я неправду і самій стало нестерпно боляче.

– ...Я зрозумів. Вибач мені, будь ласка. Не треба психолога. І тебе я теж більше не потурбую, обіцяю, – тихо відповів він так, наче прощався навіки.

– Дене! Прошу: не ображайся. Просто між нами нічого не може бути, з багатьох причин. Це неможливо, – промовляла я, а самій здавалося, що ріжу себе по живому. Він мовчки повернувся, низько опустив свою чарівну голову й пішов.

Скоро настав день татового ювілею. В сукні, що прислала Каста я виглядала просто неймовірно. На фото вона була звичайна, а насправді виглядала фантастично. Запевняю Вас: таке теж трапляється в Інтернеті!

Мама бігала, як дзиґа й муштрувала всіх. А коли почали збиратися гості, ми вийшли, щоб вітати їх біля входу. Багатьох татових колег я знала. В основному вони приперлися з дружинами та з прищавими діточками-підлітками, а мені компанія тут явно не світила.

Та на середині тостів приїхав якийсь важливий чоловік, з охороною. Заради нього татко, як піонер, вибіг аж на вулицю й привів до столу, підтримуючи під ручку.

– Шановний Вітольде, прошу Вас познайомитись з моєю дружиною та донькою. А це - мій найкращий та найдорожчий партнер! – лестиво промовив тато й стрункий сивочолий дід зупинив на мені очманілий погляд.

На ньому був дорогущий костюм, мабуть, шитий на замовлення в якогось іменитого кутюр’є. Запонки сяяли справжніми рубінами, а лице татового ровесника було настільки «відшліфованим та накрохмаленим», що навіть в мої двадцять два – було трохи заздрісно. Гармонійно підібрана до форми лиця борідка підкреслювала смак його стиліста і взагалі гість, явно належав до якогось вишуканого товариства.

Він галантно доторкнувся до наших з матір’ю ручок та й пішов у супроводі батька на почесне вільне місце. З почутого я зрозуміла, що ні графом, ні дипломатом той дядько не був, бо якщо ж компаньйон – то фінансист або юрист.

Перед гарячим столом почалися танці. Вітольд терпляче дочекався цього моменту й миттю опинився біля мене.

– Панянка дозволить? – запитав він і я зрозуміла, що він поляк. Акцент видавав діда з головою.

– Так, будь ласка, – подала я йому ручку.

Як для свого віку, рухався дід прекрасно. Звісно мені дурній здавалося, що він старий. Але в танці чоловік проявляв такі здібності, що не кожному юнакові до снаги.

Свою національність пан підкреслював щирими компліментами та жартами. Поляки дуже люблять красивих молодих дівчат. Це я зрозуміла з його поведінки.

А коли танок закінчився, Вітольд граційно підвів мене до тата й, знову цілуючи мені ручку, промовив:

– Дякую! Донька у тебе, колего, просто неймовірна красуня...