Раді Вас бачити!

Мою впертість не зламав ні старий гад, ні чужа країна, ні навіть прохання дорогих мені людей. Я страшенно хотіла до Києва. Тому наш вірний охоронець Тед купив три квитки на експрес, і ось вже за вікном пропливають безмежні поля та зелені ліси Карпат, що наближають нас додому!

З кожним кілометром тривога в мені наростала так, наче я їхала не до рідної землі, а навпаки в лихе та невідоме. Хвилювання це можна пояснити тим, що тепер доросла донька зважено подивиться в очі батькам, які віддали її на страшні муки та навіть були горді з того.

Адже мамі здавалося, що її мрії відносно багатого зятя, збулись. А в тата залишилась власна справа. От тільки прикрила я їх своїм нещасним тілом та майже випалила, колись радісну, душу. І якби доля не підкидала весь час хоч маленькі рятівні «світлячки» – будь-який з прожитих на чужині днів міг стати останнім.

Але я вижила. Я кохаю і кохана. У нас з Деном з’явились вірні друзі та навіть деякі приємні спогади з того, що все більше віддалялося за вікном.

У м’якому купе, на трьох, я залізла на саму верхню полицю й хлопці не чинили спротиву. Правда, без обіймів Дена спалось мені погано.

Коли я не відчувала його тепла мені здавалося, що знову в тому пеклі, та в будь-яку мить на мене накинеться старий збоченець. Мабуть, вдома прийдеться звернутись до спеціалістів, щоб спробувати повернути мозок до нормального стану.

Ден спочатку щось читав у телефоні, а потім розуміючи, що ми в безпеці – відключився. Ясно, що Тед не спав. Неймовірно: як цей чоловік може стільки обходитися без сну? Але таке вже в нього було покликання: охороняти й захищати! І я надто звикла: коли він поруч – життю нічого не загрожує.

Кордон ми перетнули взагалі без питань і тепер точно мчали вздовж порожніх зимових полів рідної землі. Час від часу я вдивлялась у знайомі місця та починала плакати. Добре, що Дену зі своєї полиці цього не було видно. Але Тед підвівся зі свого місця й тихо сказав:

– Якщо не перестанеш – поїдемо назад!

– Як ти почув? – не зрозуміла я і Ден теж заглянув до мене.

– Робота в мене така: все чути. Дене, ну скажи хоч ти їй щось. Можу вийти погуляти в коридорі, якщо треба, – так натякав Тед на секстерапію.

– Сніжиночко, ти чого? Ми ж їдемо додому, як ти хотіла? – стривожився мій коханий.

– Ой, пане Задорожний! Якби ж ти тільки знав: скільки біди пережила твоя жінка, то зараз не питав би! Піду покурю, – зітхнув Тед і його очі засяяли ненавистю до минулих подій.

Ден зіскочив додолу та зняв мене з полиці вниз, посадив на нижньому дивані й присів навпочіпки. Він намагався лікувати мене своїм люблячим поглядом та промовляв:

– Прости мене, єдина! Я дуже винний перед тобою. Займався своїми справами. Повірив, що ти швиденько повернешся. Який же я був бовдур! Що мені зробити, щоб ти не плакала?

– Можеш вдарити. Дене, ну ти ж знаєш, що в моїй голові все складено навпаки! Коли погано – я терплю, а коли все добре – плачу.

– Але я не хочу більше бачити твоїх сліз. Хочу, щоб посміхнулась, щоб кохала, щоб жила для мене і маленьких синьооких Задорожних. Ну, все. Ти ж смілива. Навіть на будівництві під демолятор полізла, щоб зі мною познайомитись...

Коли він це сказав, мене наче громом ударило. Я згадала ті прекрасні щасливі часи й заридала, як дурна. У двері заглянув Тед.

– Так, все! Обрид мені цей дитсадок. Пішли до вагона-ресторана. Думаю, там знайдеться щось заспокійливе, – скомандував наш охоронець і ми дійсно пішли випити.

Ось так, під керівництвом нашого янгола, ми й побачили на горизонті обриси рідної столиці. Вночі хлопці підпоїли мене гарним коньяком і я виспалась. Тед був неймовірною людиною, бо вмів охороняти тіло та лікувати душу! Хоч колись казав, що не вміє...

Питання: де ми всі будемо жити, досі залишалось відкритим. У мене вдома – це було як повернення в страшне минуле. В квартирі Дена йшов ремонт. У Денової мами – ну це взагалі було б нахабством. Відібрати на тиждень сина невідомо куди, поставити його життя під смертельну загрозу, а тепер з’явитись невісткою після того, як моя попередниця ще холонула в землі.

Тому ми вирішили оселитись в готелі, але точно не в Савані. І справа була не в його скромній зірковості, а знову ж таки у спогадах. Роками, багато місць мені прийдеться вдома обходити стороною, перш ніж я зможу дивитись на них спокійно.

Ми зняли двокімнатний люкс в готелі «Київ». По-перше, до мого дому було недалечко. По-друге, ми могли показати Теду щось визначне в нашому місті. Але до оперного я з хлопцями точно не піду. Адже перед очима буде стояти ложа, з усміхненою мамою та її улюбленим зятем-звірюкою.

Я напилась заспокійливого та й пішла з коханим і нашим охоронцем до батьків. Спочатку мама кинулась обіймати мене й ридати, але в основному через передчасну смерть «її зятьочка». Та я не звертала уваги. Але коли вона з колючим поглядом подивилась на Дена й сказала:

– А цей що тут робить?

Я не витримала й відповіла:

– Не дивлячись ні на що, рятує твою дочку від тих напастей, на які ви мене прирекли.

Звичайно хрещений, після моєї телефонної сповіді, не змовчав і серйозно поговорив зі своїм кумом. Тато виглядав якимось «знедоленим» та мовчав, але коли почув ці слова, опустився переді мною на коліна й пробелькотів:

– Прости мене, доню, дурня старого! Я до церкви почав ходити, але воно не допомагає. Я ж не знав, що він така сволота. Думав: ти будеш за Вітольдом, як за камінною стіною. Він же мені обіцяв...

Я почула те страшне ім’я і мене аж затрясло. Тоді втрутився Тед:

– Пані, Сніжано! Як Ваш охоронець я вважаю за потрібне попросити про закінчення цієї несприятливої для Вашого здоров’я зустрічі.

– Доню, чого ця людина тут взагалі? – роздратовано скрикнула мама. – Пане, я вимагаю, щоб Ви покинули наш дім!

– Не хвилюйся, мамо. Ми всі покидаємо твій дім. Дякую за все, що ти для мене зробила. Бажаю щасливого життя. Пішли, хлопці! – спокійно, як завжди в поганих ситуаціях, зреагувала я і взяла Дена під руку, а потім оглянулась і додала:

– Тату, встань. Ти ж зараз не в церкві.

І пішла. Наразі мені було страшенно гірко, але чогось подібного я й чекала. Я ж виросла в цьому домі. І це були мої батьки, котрих я знала і любила колись. А тепер вони просто були людьми, що дали мені життя, хоч потім ледве не відібрали його!

– Вибач, Теде, але ж ти не вперше бачиш мою сімейку. І ти, Дене, не бери до голови. У нас все буде добре! – навіть не дивлячись: скільки всього зі мною пережили ці чоловіки, за минулі хвилини було страшенно незручно.

– Ти незрівнянна, пані Сніжано! Ось тепер я бачу бійця та щиро радію. Саме такою вона й була всі ті місяці, Дене. Знову повторю: ти повинен гордитися своєю жінкою. Таких мало на землі! Вона вміє вибрати правильний бік. Щось я голодний. Де тут у Вас варять вареники й галушки? – жартував наш захисник і вже точно був незрівнянним.

Ми пішли в один з відомих хрещатицьких ресторанів та, з вдячності за ту вечерю в лісовій хатинці, а ще за все, що зробив для нас цей дійсно дорогий гість – нагодували справжнім українським борщем з пампушками та смачнючим салом. І звичайно в нашому замовленні була: котлета по-київськи, кров’янка і вареники з лівером та часничком…

Ми пили духмяне вино, знову за дружбу народів, і я відчувала себе безмежно щасливою. Адже тепер була вдома, в безпеці, з людьми, яким довірю життя з закритими очима.

Ми йшли знайомими вулицями і я знову ледве не плакала. Я дивилась на заклопотаних чи усміхнених киян і майже всі мої мрії збулись. А наді мною, на високому київському небі висипали зорі... Як же я сумувала за ними на чужині!

Наразі забулися негаразди та сльози, адже хлопці один перед одним намагались сипати такими дотепними жартами, що від сміху в мене вже боліли м’язи на животі. А вони були раді-радісінькі додавати мені гарного настрою!

В номері я відразу впала на постіль, наче мертва. Ні, я не була настільки сп’яніла від вина, але від життя, що поверталось в моє тіло й душу – точно хмільна та щаслива. Ден роздягнув мене та поніс в душ. Ми скромно поплескались і вляглися спати.

Засинаючи я бачила, як Тед стояв на балконі сусідньої кімнати й тихо курив. Звичайно, мені не видно було його погляду, але я вже навчилась відчувати цю прекрасну людину не гірше, ніж він мене.

Тому точно знала, що зараз він був щасливим за нас, а ще з гіркотою згадував свою кохану жінку, що прикрила його від смерті. От тільки сама пішла у вічність і йому дуже хочеться туди до неї, але ж він ще має справи на цій землі та сподівається носити на руках свого похресника – Алекса Задорожного.

Так ми вирішили з Деном назвати нашого хлопчика або Олександру – якщо першою народиться дівчинка. Думаю, що мій Алекс на небі теж зрадіє цьому й точно не буде проти.