Раді Вас бачити!

На безкраїх просторах, десь між синім небом і чарівними шовковими полями відбувалися події, про які я щиро та відверто розповім усім, хто цього побажає.

– Тарасе! Вимкни ту хрінь, бо я ж з найкращою подругою не кожного дня розмовляю, а ти наче спеціально газонокосарку завів, – чую крик мами з тераси й тяжко зітхаю.

Я лежу під яблунею, якомога далі від батьків та намагаюся читати коментарі у себе в Інстаграмі, бо ці сімейні виїзди на дачу для мене, як болячка в одному місці! Ні, сапати город мені не треба, бо в нас його немає.

Є багато маминих троянд і гарний сад, де зараз солодко пахне медом і яблуками. Але ж увечері концерт Артюші Пивоварова і ми б з Алексом відірвались там по повній, а я сиджу у цій тюрмі, наче приречена...

– Ма! Можна я вже поїду? – таким чином намагаюсь захистити я батька і всі наші «перемовини» чує з пів Гореничів.

– Та що ж це за напасть? – зривається з місця мама й кидається з ноутом у дім, бо вона зараз на зв’язку зі своєю ліпшою подружкою, яка живе в Оттаві. Так, вони справді розмовляють не часто, але дуже довго.

– Все, таточку, продовжуй! – сміюсь я, та з протертим об підстилку яблуком збираюся залізти в гамак.

Так значно краще тому, що він хитається й нагадує природний кондиціонер. Серпень в цьому році страшенно спекотний, а батьків кожного вихідного тягне з Києва на природу. Ну, і свою «природну радість» вони, відповідно, волочать за собою. А я ж не можу з ними двома сперечатись, бо знаходжусь в меншості голосів.

– Дякую, Сніжинко! Що навіть не відповіла? Я б тебе відпустив, але ж це буде вселенська катастрофа та розбірки на цілий тиждень. Трішки потерпи, донечко.

– Господи, швидше б закінчились ці вихідні! – страждаю я від життя, за яке хтось віддав би половину. Адже воно в мене, наче цукрова вата, солодке й пухнасте.

Моя мама колишня піаністка, хоча колишніх не буває й тепер вона мучить тим страхіттям діточок, але слава Богу, робить це на виїздах. Бо якби уроки проходили вдома – то жителі під’їзду точно бажали б передушити всю нашу сімейку. Це я жартую! А мій тато має власну справу. В нього своя юридична агенція, з хорошою репутацією та купою зв’язків.

Я сама теж не зовсім дурна й безнадійна тому, що навесні отримала диплом Міжнародної академії управляння персоналом, ще й навчалася доволі добре. А тепер байдикую на утриманні батьків, бо вони вирішили, щоб дитина відпочила. Звісно без зв’язків я нікуди не поткнусь, але тато планує взимку забрати мене до себе на фірму, аби вдома не з’їхала з глузду від сірих буднів.

Наразі по двору все більше розповсюджується запашний аромат свіжоскошеної трави й він ще чарівніший, ніж запах яблук у саду. Була б я казковою принцесою, то миттю перенеслася б зараз кудись зі своїм Алексом у високі трави... Але на жаль не можу!

Хто такий Алекс? Не важко здогадатись, що це мій хлопець. Ні, не наречений, хоч всі наші друзі вважають, наче між нами шалене кохання. А я поки не знаю: яке воно те шалене? Просто ми разом навчались у школі. Він сидів зі мною за однією партою кілька останніх років.

На випускному ми разом танцювали, а потім цілувались, якраз, у високих травах. А трохи пізніше він став моїм першим чоловіком... Але про це іншим разом.

Тепер я бачу, що тато вимкнув свою гамірну «подружку» та з кимось радісно спілкується телефоном. А я гойдаюсь у гамаку й здалеку милуюся ним. Кого з батьків я більше люблю? Дивне питання: вони ж батьки! Але, між нами, більше я люблю Тата...

– Доню! Давай, клич ту одержиму перемовинами жінку. До нас зараз підскочить Дорошенко й треба хоч щось приготувати. Все-таки величина будівництва номер один, а ще мій ліпший кореш...

Я весело зістрибую з гамака та біжу в дім, бо Георгій Олексійович Дорошенко то не тільки керівник найбільшої будівельної компанії в Києві та давнішній друг мого батька, а й мій хрещений тато.

– Ма!!! Мамо! Кидай свою іграшку, до нас їде дядя Гоша, – спеціально кричу я так, наче ми знаходимось десь посеред поля або зовсім глухі.

– Що? От же лиходій! Таки покликав кума на чергову нараду у вихідний. Ірмочко, кохана моя, будемо зав’язувати. Піду годувати ненажерливих чоловіків. Ти набирай мене частіше і тримайся! Люблю тебе, па-па...

– Господи! Мамо, вас послухаєш – так можна й нехороше подумати. Як це жінка жінці говорить, що любить?

– Сніжко, дурненька ти в мене й мала зовсім. Це вислів такий щирий! І чому вас тільки в тих академіях навчають? Все, пішли готувати: нарізочка, помідорчики, шашлик, – невдоволено закивала головою мама.

А я з радістю поїла б зараз шашлику! Тим більше, що тато вчора спеціально їздив за бараниною в улюблений магазин. А! Так він готувався, а ми жінки й не туди...

Тато вже рівненько виклав сухі вишневі дрова в мангалі та розпалити не встиг, бо до воріт під’їхав Джип хрещеного й він мені наказав:

– Вивантажуй це, доню, та сходи візьми мішок вугілля. Я там вчора у коморі залишив.

А сам натиснув пульт воріт та розкинув перед другом свої широкі обійми:

– Ну, ти вогонь, будівельнику! Який же молодець, що приїхав. А я тут зранку траву кошу. Чуєш: який аромат стоїть? Наче знав, що гарна аура потрібна...

Вони довго обіймались так, наче не бачились сто років, а з дому назустріч вже випливла наша мама:

– Вітаю, кумцю! Як життя, дорогий? І чого це ти без своєї половинки? Ой, вибач, я забула, що вона в Іспанії на відпочинку. А мене цей рабовласник так за все літо нікуди й не відпустив! Ревнивий дуже.

Тепер вона вже, мабуть, забула своє невдоволення приїздом Дорошенка й теж ніжно обіймалася з ним.

– Привіт, хрещений! Як я рада тебе бачити, бо в нас тут усі такі зайняті, що навіть поговорити ні з ким. А ще мене не пустили на концерт у Палац Спорту, прикинь? – вискочила я з вугіллям та відразу почала жалітись, обіймаючи дядю Гошу.

– Люди! А навіщо ви мою доцю ображаєте? Для чого вона тут вам знадобилась? Хай би собі ніжки в танцях побила! От я пам’ятаю кілька танцювальних майданчиків в Пущі... Ото була сила!

– Жоро, пішли ближче до столу. Там розкажеш про танцювальні майданчики дев’яностих. Жінко! А чого ще й досі стіл порожній? – скрикнув жартома тато та зачепив Дорошенка за плечі й повів на терасу.

А я зникла в гущині саду, щоб не бачити й не чути розмов про хвороби та померлих родичів. Ще наберусь від них якоїсь зарази! А тут, валятись у природному кондиціонері, під вітерцем та в навушниках мені набагато затишніше.