Раді Вас бачити!

У всьому, що сталося напередодні було, як завжди, погане й хороше. Ну, про погане вже досить, а хороше це те, що для Вітольда в мене склалося залізобетонне алібі.

Після викрадення нікому й в голову не зайшло з’ясовувати: чому я з Варшави повернулася без покупок? На сьогодні головним стало, що дружина жива й неушкоджена знову вдома.

От тільки біда, що мій телефон, вилучений поліцією у вбитого викрадача, проходив як речдок. І з будь-якою сім-картою там висвічувались усі контакти, і Дена теж. Правда, записаний він, як «Міла-робота».

Це перше, що прийшло мені в голову після того, коли ми з Деном знову почали спілкуватись. Та хто буде перевіряти контакти викраденої пані?

Саме про це думала я, сидячи за сніданком і страшенно переживала за Дена. Вірніше розуміла, що це він страшенно переживає. Адже після нашої чарівної зустрічі в номері готелю Холлідей вже пройшла доба, а від мене немає жодного слуху. Підставляти своїм дзвінком Ден мене не буде, та й нікуди йому телефонувати, бо поки я просто не маю нового гаджета.

Зате з’явився обіцяний суперохоронець. Вітольд таки перекупив для мене охоронця колишнього президента і той, невідкладно, прибув до маєтку.

Я думала це буде громило метрів зо два, весь в шрамах і тату. Але насправді з авто вийшов тихий чоловік, років тридцяти п’яти, міцний і невисокого зросту.

Його яскраві блакитні очі гармонійно доповнювала коротка військова стрижка, з вкрапленням сивини, та душевна посмішка. Форма одягу була наполовину військова, а про здібності супермена нагадували хіба точні плавні рухи. Словом, такий собі органічний Робокоп.

– Знайомтесь. Тепер це Ваша підопічна: моя кохана дружина пані Сніжана. А це, моя квітонько, твоя тінь – пан Теодор.

– Дуже приємно. Можна просто Тед, – сказав мій охоронець і в його голосі відчувались нотки військової «сталі».

Я ввічливо посміхнулась, але слова «твоя тінь» різонули, наче ножем. Ну, де тільки взялись ті дурнуваті викрадачі? Адже з маленьким Зденеком я могла бувати де завгодно, а тепер мені й кроку не ступити без досконалого наглядача. Саме цього мені й не вистачало!

Та нічого не зробиш. Новий день розпочався і треба було звикати до його реалій. Окрім водія мені ще й змінили автомобіль. Я спочатку не розуміла: чим погане було Вольво? Але Тед пояснив, що тепер ми завжди будемо пересуватись на його броньованому Форді. О, Господи!

Ну, коли вже мені подарували охоронця та броньовик - я відразу зажадала нової поїздки до Варшави, щоб купити телефон. Не може сучасна жінка дозволити собі сидіти без зв’язку!

Але Вітольд сам пообіцяв його привезти мені ввечері, тому я залишилась вдома серед квітів... Якби ж хто знав: як мене бісив весь цей новий цирк!

Айфона Вітольд привіз і я миттю почала заносити туди дані. Гуляла садом, але навіть там мене супроводжувала «тінь». Виходило, що зателефонувати Дену я не мала ніякої змоги.

– Вітеку, молю тебе! Роз’ясни «тіні», що в нашому саду мені нічого не загрожує. Я ж весь час тепер відчуваю себе тупою козою, яку пасуть на коротенькій шворці, – не витримала нахабства я, а мій пан щиро розсміявся й сказав:

– Яка ж ти в мене дотепна та весела! Добре, завтра дам йому більш точні рекомендації, відносно твоєї охорони.

– А в мене ще є до тебе нагальне питання, – причепилась я.

– Господи! Яке? – втрачав терпіння він.

– Ти обіцяв подумати про візит до тещі в Київ.

– Коточку, я згоден! Коли хочеш, то завтра купимо подарунків та полетимо, а в дорозі будемо співати: «Як тебе не любити, Києве мій!»

От чого у мого дідугана не відняти, так це вірності слову. Про інструктаж охоронця він не забув і той віддалився від мене на пристойну відстань та надувся, наче сич. Виходить професіонали такого рівня не дуже люблять, коли в їх робочий ритм втручається навіть той, хто платить.

На «броньовику» ми поїхали до Варшави й накупили гору різних подарунків батькам та дівчатам з моєї старої роботи. Я зробила все так, щоб обов’язково потрапити до офісу хрещеного і вже там марила зустріти мого коханого Дена. Але ж і вдома прийдеться кудись заникати ту кляту «тінь»!

Хлопці завантажили дари для родичів у наш літачок і ми взяли курс на мою Батьківщину. Все той же симпатичний льотчик вправно доставив нас у Жуляни. Посадку нам дали без перешкод. Слава Богу, що в наш «лайнер» не вліз той броньований Форд, інакше б вони його точно взяли.

Але на злітну смугу вже був замовлений гарний електрокар і там біля водія сидів не хто інший, як мій тато... Господи, яка ж я рада була зеленому полю Жулян та щасливому виразу обличчя рідного батька!

Здавалось, що навіть похмурий київський день засяяв зараз яскравим сонцем. Ми з татом обіймались так, наче не бачились роками.

Тед усівся на переднє сидіння приватного таксі та весь час змушував водія поглядати на його портупею зі зброєю.

Звичайно хлопець, що придбав гарне авто для перевезення Києвом багатих та знаменитих, міг би звикнути до подібних пасажирів, але все одно він тримався насторожено. А на задньому сидінні, поміж тата й Вітольда, я почувалася найщасливішою на землі.

Спочатку ми заїхали в готель та залишили непотрібне, а вже потім поїхали до мене додому. Звичайно всі тонкощі мандрівки були обумовлені ще з Варшави, особистим помічником Вітольда. А тепер тільки залишалось насолоджуватись перевагами «золотої клітки».

Скоро ми приїхали до мене додому. Після маєтку пана Стеловського - наша квартира здавалась дуже маленькою, але нічого кращого за аромати маминих смаколиків я в житті не пам’ятала. Не дивлячись на те, що ми часто розмовляли по Skype, в житті мама постарішала.

– Здрастуй, мамо! – прошепотіла я й кинулась її обіймати. – Як гарно бути вдома...

– Доню моя! Та ти ж царівною стала! – не могла надивитись на мене мати.

Спочатку родина, наче нічого й не сталося, сиділа за пишним столом і всі весело розмовляли. Виходить вони забули, що дружиною цього пана я стала вимушено. І про те, що саме він хотів відібрати у мого батька його справу.

Всі так щиро спілкувалися, що в мене не вистачило сил і я попросила пробачення та пішла з подарунками по сусідах. Мій Робокоп спочатку тихо сидів у кутку, але до сусідів кинувся супроводжувати.

– Теде, прошу Вас. В сусідній квартирі живе двоє пенсіонерів, з онукою. Не думаю, що там за останні сорок років з’явилися терористи чи викрадачі, – відрізала я йому.

Від цієї моєї колючки охоронець невдоволено скрипнув зубами та знову сів у куток. «Ох і робота ж у цих людей! Їх ображають якісь молоді вертихвістки, а воно сидить мовчки, як залізне, й навіть сказати нічого не може» - подумала я та вже дзвонила у двері до Смирнових.

Женьки вдома не було, а старенька тьотя Фрося навіть не впізнала мене спочатку. Потім засипала компліментами, подякувала за подарунки й хотіла розпрощатись з закордонною пані, та я вдала, що мені телефонують.

– Вибачте, можна я у Вас відповім? – швидко набрала я Дена. Звичайно це був зовсім незнайомий йому номер, але мій коханий відгукнувся. Я почула рідний голос і мені страшенно захотілося в його обійми.

– Це я. Не питай нічого, все добре. Я в Києві. Завтра будь в офісі до обіду весь час, куди б тебе Дорошенко не засилав. А ще замов нам десь номер. Кохаю тебе до нестями! Потім все розповім, – шепотіла я в трубку й розуміла, що від усіх цих слів на тому кінці зв'язку просто шок. Та що я могла вдіяти? Уже те, що сповістила Дена про приїзд і так було неймовірним дивом. Тепер залишалося лише відкараскатись від тієї клятої «тіні»!