Раді Вас бачити!

Ввечері мама потягне всіх до Національної опери на «Руслана і Людмилу». Але зранку я оголосила Вітольду, що неодмінно повинна побувати у дівчат на старій роботі, а це надовго.

Тато з радістю підхопив ініціативу й повів зятя по визначних місцях української столиці. Звичайно, Вітольд у Києві був не новачком, але ж він ще тримав марку ввічливої людини та божевільно закоханого чоловіка єдиної дочки. Тому згодився на похід до Софії Київської, до мандрівки по Дніпру і ще Бог знає куди вони там збирались?

А мені зараз було не до них. З охоронцем-тінню я проїхалась у звичайному київському таксі й уже піднялася в ліфті на двадцять четвертий поверх, до моєї колишньої приймальні.

На жаль, хрещеного на місці не було. Я залишила для нього подарунки у своєї юної наступниці та й пішла до дівчат в бухгалтерію. Охоронцю наказала милуватися Києвом з вікна на поверсі, а сама поринула в минуле серед заздрісних жіночок.

Вони обмацували й обнюхували мене, як тваринки в зоопарку, та розпитували про життя в Євросоюзі. А я тримала в руці новенького айфона та чекала лише на повідомлення від Дена.

Пройшло десь з пів години, поки я побачила на екрані слова: «Досить вам бешкетувати! Чекаю біля службового ліфта. Ден». Я миттю розпрощалась з цим балаганом та повернулась до охоронця:

– Прошу Вас, Теде, посидьте тут ще трішки. Ви ж бачите: в нашому світі мені нічого не загрожує. Пробіжуся поверхами!

Він навіть посміхнувся й погодився. Я взяла ще пакет з подарунками, хоч він мені й даром не здався, та кинулася до сходів. Шляхом, який знали лише свої, обійшла майданчик з іншого боку та миттю опинилась біля пожежного ліфта.

Але Дена там не було! Я натиснула виклик і тут відчула у себе на руці тепло його долоні. А ще той єдиний у світі аромат Коханого, який я ніколи у житті не переплутаю більше ні з чим.

Пам’ятаю, як у першу зустріч, у мене вдома, він так само підійшов ззаду й більше з мого життя вже не зник! Ми зайшли до ліфта і мій коханий натиснув «Стоп». Він мовчки огорнув мене собою й світ став неповторним. Я блаженно притулилася до нього й від щастя була готова втратити свідомість, але він тримав мене обережно й міцно.

– Що відбувається? Куди ти зникла? Чого в Києві? Невже більше не з ним? – засипав запитаннями мій єдиний.

– Дене, я все розповім. Тільки вивези нас непомітно, бо зі мною тут серйозна охорона. Господи, як я шалено скучила за тобою...

– Добре, зажди. Я під’їду під самі двері, ніхто не побачить. А чому ти не відповідала на дзвінки? Я спочатку чекав, а потім щоб не втрапити до божевільні почав сам набирати, але твій номер онімів...

Ден не поїхав далеко, а знову повернув у двір Савани і я спитала:

– Горечко моє кохане! А що інших готелів ти не знаєш? Я одночасно хочу й не хочу сюди.

– Чому? Це ж наш маленький світ, – відповів мій щасливий чоловік і ми піднялись у той самий номер, в якому часто бували колись.

– Ти спеціально це зробив? – здогадалась я про його бажання повернутись в наші безтурботні дні.

– Так. Адже в мене не вийшло зняти такі апартаменти, в яких ти приймала мене у Варшаві. Як там Холлідей ще стоїть? – надув він свої рум’яні губенята, а я вже так сильно хотіла їх, що зовсім нічого не помічала.

– Та Бог з ним, з Холлідеєм. Випадково вийшло. Просто він був у моїй схемі непомітного пересування, потім розповім.

– Сніжиночко моя кохана! Я божеволів і чекав... – ніжно прошепотів він і відібрав моє життя, разом з тілом і душею та цілим світом навкруги.

Ось йому не треба було просити мене про погляд, я сама танула в глибоких чарівних вогнях і не могла відірватись. Яке ж це блаженство: просто розчинятися в них!

– Кохаю... Господи, навіщо ти такий солодкий... – зливалась я усім єством і плакала від щастя, що різало до болю. А мій єдиний, змучений чеканням, тихенько шепотів:

– Не покидай мене. Не можу я без тебе... Ти чуєш, як їм добре разом? Кохана, хочу знову залишитися у тобі...

– Залишся... О, як же гаряче він б’ється там... І ми ЦЕ знову пережили разом! Медове божевілля, одне на двох серед людей землі... – ридала я від насолоди й тремтіла у його обіймах.

Безсилі стихли та обійнялись. Як завжди ніжно пестили розбурхані тіла, а я розповідала Дену все-все, що він хотів. Коли він вислухав, то запитав не нове:

– Скажи, коли тобі набридне нас мучити? Це ж не життя!

– Коханий! Якщо чесно, то я не бачу виходу. Цей гад, неначе мінотавр, що пожирає всіх, хто не скоряється йому. Ти навіть не уявляєш його звірячий гнів, коли мене викрали. Та думав він тоді не про мене, а про втрату свого надбання. Цього він нікому не прощає і стає дуже страшним. Я бачила й не уявляю, що нам робити далі, бо він нас просто вб'є.

– Тобто, щоб залишатися живими, нам треба дихати окремо? Але ж після всього, що з нами відбувається, це неможливо! – сумно промовив Ден.

– Я вже зрозуміла: що наробила. А як виплутатися, не знаю! – плакала я й поглинала його новий вулкан у собі. Ми перетікали гарячою лавою та не могли зупинитись.

Наше величне кохання не знало ні втоми, ні помилування й жило десь серед інших світів. Та я з жахом розуміла, що знову повинна залишити наш рай і піти до Вітольда, інакше буде горе. Будь воно прокляте таке життя і всі ті, хто нас на нього прирік! Ми розпрощались.

Я вийшла, щоб піймати таксі. Воно під’їхало доволі швидко і я побачила на передньому сидінні мого охоронця. Він відкрив дверцята й сам відповів на те, чого я не питала:

– Сідайте, пані Сніжано. Поїдемо, приведемо Вас десь до ладу.

– Теде! Як Ви мене знайшли? – спитала я вражено.

– О! Виявляється в Вашій країні п’ятдесят євро роблять з людьми такі дива, що я й не уявляв собі.

– Що Ви маєте на увазі? – здивовано уточнила, адже не розуміла його натяків.

– Розумієте, я там сидів, а Вас все не було. Мені потрібно було щось робити і я зайшов до дівчат. Одна говірка, Міллі здається, розповіла мені все. Раніше вона підслухала Вашого хлопця й знала куди він Вас повіз.

– Господи! Яка ж Мілка невиправна тварюка, – вирвалось у мене і навіть таксист, що майже не слухав розмову двох іноземців зараз весело розсміявся, але потім перепросив.

– Не переймайтеся так, Сніжано. Продажних людей на світі багато. Шановний, а підвези нас до якогось салону краси, – попросив Тед про дивне.

– Добже, пане, – відповів київський перевізник.

– То Ви розуміли всю нашу розмову? Знаєте польську? – поцікавилась я у таксиста.

– Працював колись на одного пана, майже три роки. Тому й знаю, – пояснив чоловік за кермом та зупинився біля невеличкого салону.

– Значить тепер Ви все розкажете моєму чоловікові? – спитала я у Теда на вулиці.

– Ні, не розповім. Моє завдання, щоб Ви були живі та здорові. Душа клієнта, то не мій профіль. Тим більше я вже все зрозумів. Пан Вітольд часто любить хизуватися гарними надбаннями. Але ж Ваше життя не іграшка, а він купив. Кажуть, той чоловік Вас дуже кохає. Я теж колись був таким. Ідіть, нехай приведуть Вас до ладу, а я поки тут почекаю, – він дістав сигарети й закурив та зараз зовсім був не схожий на залізного Робокопа.

– Дякую, Теде. Ви мене сьогодні дуже здивували, – посміхнулась я охоронцю.

– А я взагалі дуже дивний та загадковий чоловік, – сумно відповів він і перестав бути для мене страшною «тінню».