Раді Вас бачити!

За кілька останніх днів я страшенно зморилася, тому спала, неначе вбита. Але перед сном замкнула високі дубові двері своєї кімнати на ключ та навіть заблокувала ніжкою стільця.

Я розуміла, що вечірні події зачепили самолюбство Вітольда настільки, що він тепер нізащо не зупиниться, поки не зробить нашого спадкоємця. Пігулки він вилучив й нічого не заважало йому просто взяти мене силою.

Я не помилилась, бо серед ночі прокинулась від ґвалту в коридорі. Спочатку хтивий дід мріяв тихенько зайти та робити зі мною все те, що завжди робив уночі. З тією різницею, що обов’язково миттю запліднив би мене, а я нізащо не могла такого допустити.

Вітольд намагався відчинити міцні двері власного дому, а потім покликав управителя з ключами. Та ключ в замку з мого боку заважав і пан зрозумів, що крихітка-дружина ганьбить його перед власними слугами. Від цього він ще більше збожеволів та підняв на ноги пів маєтку.

Але в справу знову втрутився мій охоронець. Він сказав хазяїну, щоб той ішов спати, інакше він викличе поліційне підкріплення. Кажуть, Вітольд виглядав наче звір, але мовчки пішов до себе. Ну, й слуги швиденько розповзлися по своїх комірках.

Дивно, але вранці господар не влаштував ні істерики, ні інших розбірок. За сніданком всі поводилися так, наче нічого й не сталося. Ставки були занадто високі. А дурних у маєтку не водилося. Кожен, від управителя до конюха розумів, що ситуація напружена далі нікуди.

Нікого не радувало опинитися під хазяйським батогом, як колись злодюжка квітів. Правда, окрім батога у Вітольда ще й була зареєстрована колекція зброї, сучасної й антикварної. Тому челядь мовчки шмигала поміж надутих господарів.

Я подякувала пані Зосі за чудові млинці з джемом та, наче казкова принцеса, кліпнула перед паном невинними очима:

– Вітеку, мені треба до лікаря. Якщо хочеш, можеш мене супроводжувати.

Від ніжного звернення його перекосило болем, але ж це був сам пан Стеловський. Він відповів стримано та ввічливо:

– Вибач, люба, я не можу. У мене справи. Бери свого суперохоронця та їдьте куди завгодно. Пробач, ще раз за мою вчорашню нестриманість.

– Я вже пробачила, – посміхнулась я чарівною посмішкою коханої дружини та чітко побачила, як спалахнули болем його очі й подумала:

«Що, Вітеку, тобі теж буває боляче? Ти навіть не уявляєш, що зараз діється в моїй закривавленій душі! Хто тебе просив вимінювати мене, наче іграшку у батьків? І куди тобі зрозуміти, що я навіть мертвою належатиму лише коханому Дену!»

Я одяглась у звичайний буденний одяг, взяла трішки готівки й ми з Тедом поїхали на «броньовику» до Варшави.

– Дякую Вам, Теде, за все... І особливо за нічний захист, – тепер без посмішки, вимовила я тремтячим голосом.

– Та, будь ласка. По-перше, це моя робота. А по-друге, я страшенно не терплю насилля над слабшими. І мазь дійсно подіяла, – посміхнувся він, глянувши на моє личко.

– Так, спасибі, – відкрила я сумочку й простягнула йому тюбик. – Не хочу виглядати забобонною, але дуже сподіваюсь, що вона мені більше не знадобиться.

Чоловік весело кивнув і розсміявся:

– Пані Стеловська – ви диво. Таких жінок я ще не охороняв.

А я зараз чомусь невпевнено покрутила головою по салону та згадала голлівудські фільми про шпигунів. Мені дуже хотілося поговорити з ним відверто, але ж в авто могло бути прослуховування. Тепер від Вітольда можна очікувати чого завгодно. Інакше: з якого дива він так легко погодився нас відпустити до міста?

– Не переймайся. Тут можна говорити. Я тільки-но все перевіряв.

Зараз я відчула, що в цього супервоїна втілився мій Денчик. Адже це він полюбляє читати мої думки.

– Перепрошую? – не довіряла я своїм вушкам. Та охоронець знову щиро посміхнувся й додав:

– Ти не тільки горда й смілива, а ще й розумна. Рідкість для Вітольдових жінок. Він славиться, як любитель покірних. Звісно для того, щоб відчувати себе неперевершеним. А чому ти до цього переліку потрапила?

Я тяжко зітхнула та навіть не збиралась робити йому зауваження за звернення до підопічної на «ти». Мені було дуже приємно, що наша розмова набувала людського характеру.

– Дурна була, батькам хотіла допомогти. Він у мого тата міг справу відібрати. А після нашого одруження – залишив. Я думала швиденько виберусь та не вийшло. Ми з Деном тоді вже кохали одне одного. А тепер мучимось в розлуці й невідомо: чим все закінчиться. Мені до себе якось байдуже, але за Нього я страшенно боюсь...

– Боїшся за нього? А він за тебе? Як можна було додуматись відправити дівча в руки цього нелюда? – обурювався Тед. – Ви ж навіть не уявляєте: скільки він у дев’яності людей загубив.

– О, Господи! Краще б мені цього не знати. А він ще й спадкоємців наших хоче! Сьогодні вночі я страшенно злякалася. Він і раніше накачував мене снодійним та ґвалтував, як хотів. На ранок часто бувала в синцях та подряпинах. Але від страшних наслідків пігулки рятували. А тепер дорога лише до петлі...

Поки я розповідала Тед ставав усе похмурішим:

– То от яке у Вас щастя, пані Стеловська? Ну, з ліками я допоможу, а з долею, ні. Давно я не чув тут такої гидоти. Інша справа в Азії чи Африці. Але щоб у Варшаві? Та ще про нашого «чарівного» мецената! Навіть я такого не припускав.

Наразі Тед зупинив Форда біля аптеки.

– Посидь тут, я скоро, – замкнув мене всередині він. Я сиділа під враженням почутого та поки не зовсім розуміла: навіщо цей охоронець так багато мені розповів? А ще дивно викликав мене на неймовірну відвертість. Я ж його зовсім не знаю, а відкрилась, наче рідному.

Через кілька хвилин Тед повернувся до авто і показав мені протизаплідні пігулки. Він дістав воду з бардачка:

– На, прийми. Не думаю, що тобі треба їх у себе тримати. Якщо вже у вас такі стосунки – нехай будуть у мене. Я буду кожного дня приносити по одній.

– Дякую тобі за все, пане охоронцю! Без тебе, за ці дні, я вже точно здохла б.

Чоловік знову сумно посміхнувся й відповів:

– Але ж це моя робота! Я радий, що допомагаю. Хочеш, буду вночі чергувати під дверима? Тоді воно до тебе не припреться.

– Теде, за такі дії він тебе миттю прожене і я залишуся сам на сам зі своєю смертю, – заперечила я йому.

– Бог свідок: ти неймовірно розумна! Але якось розберемося. До речі, ти не замовляла супроводу? – поглядав чоловік в оглядове дзеркало й цей погляд був надто незадоволеним.

– Що? – не зрозуміла я його натяку.

– За нами стежать від самого маєтку, але точно не ваші. Найняв дід ще когось. Але навіщо? Нікуди гроші дівати, то нехай пограється. Ти пристебнута? Зараз трішки покатаємось, – таємниче посміхнувся Тед і натиснув педаль газу.

Форд був занадто важким, але справлявся з ним мій охоронець віртуозно. Він знав Варшаву, як свої п’ять пальців. Інколи заїжджав у глухі дворики, а інколи набирав дику швидкість на проспектах.

Коли вкотре наші спостерігачі промчали повз, в невідомому напрямку, він відстебнув ремінь та відкинувся на сидінні:

– Відпочинемо трохи, нехай поганяються за власним хвостом. А до якого лікаря ти збиралась?

– Та ні до якого. Мені б тільки в клітці не сидіти. Я від цієї поїздки ожила навіть. Щиро дякую тобі, Теде!

– Немає за що. Я ж колись теж був живий і кохав, як ти. Тільки тепер її більше немає. А я ходжу цілий та порожній. Ось радий, що тебе захищаю...

– Господи! В тебе була Кохана? Що сталося? Розкажи. Запевняю: мені вже можна, – дивувалася я все більше нашим одкровенням.

– Можна. Ти хороша й дуже нещасна. Ми теж були одним цілим, а потім вона забрала собі мою кулю. В бою. В Боготі. І я залишився на світі один. Вона часто приходить ночами, а вдень я тепер тільки Робокоп.

Кілька днів тому, коли Вітольд нас познайомив, я й уявити не могла, що в цього чоловіка є сльози, а зараз їх бачила.

– Хочеш своєму «щастю» зателефонувати? – розчулено запитав він. – На бери мій. У цього телефону відсутні координати. Хлопці спеціально зробили такий: не підслухати й не прослідкувати. А потім, заради розваги, поїдемо до твого психолога. Хоча здається взаємний сеанс - ми вже провели.