Раді Вас бачити!

А в Києві до приймальні Дорошенка знову припхалася Христина Задорожна. Одному Богу відомо: хто й навіщо розповів їй подробиці палкого роману її колишнього чоловіка Дениса з красунею-секретаркою Сніжаною, але де-факто, інформація дійшла до жінки дещо з запізненням.

Мабуть, спираючись на своє виховання, вона дуже хотіла «видерти коси» суперниці, та коли побачила за широким столом офіс-менеджера молоденьке дитя з косичкою, здивовано спитала:

– А де?..

– Ви когось шукаєте? – приємно посміхнулась новенька.

– Оцю, що тут сиділа, – обмежено висловлювала свої думки жінка та якось невпевнено трималась на ногах.

– Але це моє робоче місце. Ви маєте на увазі мою попередницю? – проявила кмітливість дівчинка.

– Так, попередницю! Ту шалаву розмальовану, – скрикнула Задорожна.

– Зайдіть до мене, будь ласка, – тихо запросив її до себе Дорошенко, що вийшов зі свого кабінету.

Христя здивовано подивилася на незнайомого дядька й жваво поцікавилась:

– Куди зайти? Навіщо? Де взагалі той козел? Чому він від мене ховається? – зараз Дорошенка осяяла думка, що жінка п’яна... А на годиннику була лише десята ранку!

– Дуже прошу Вас зайти до мого кабінету, – більш настирливо промовив хрещений і, мабуть, згадав яскраву картину, коли Ден навколішки заспокоював мене тут у приймальні. Христя зайшла.

– Сідайте, будь ласка та розповідайте, що не так з Денисом? Як керівник я повинен реагувати на будь-які виклики.

– Та нікого я не викликала. Просто тут у вас завелась одна шльондра й відбиває у мене чоловіка. А в нас дитина... – традиційно для жінки її рівня, шантажувала всіх спадкоємицею Христя.

– Заспокойтесь, прошу Вас, – терпляче сказав хрещений, наповнив стакан водою та поставив перед стражденною на стіл. А сам був неймовірно щасливий, що ця особа вже не причинить мені шкоди.

– Не хочу я води. Хочу бачити ту тварюку! – репетувала Задорожна, а шеф тяжко зітхнув від думки: як розумний і дотепний Денис знайшов собі таку дружину, а вголос сказав: – Послухайте мене уважно. Як Вас звати?

– Христя...

– Христино! Ваш колишній чоловік гарний спеціаліст та відповідальна людина. Я впевнений, що всі плітки про нього повна вигадка. Ви ж бачили мого офіс-менеджера. Вона ще дитина, навіщо їй Ваш чоловік? Тому заспокойтесь і живіть собі заради дочки. Ви повинні бути задоволені вже тим, що Денис Миколайович сплачує кредит по Вашій квартирі, хоч сам там не проживає. Зараз, перепрошую, у мене скоро нарада і я повинен підготуватися. Марино, проведіть гостю, будь ласка, – натиснув перемовник Дорошенко.

Але Христя все ще сиділа і, відкривши рота, дивилась на спокійного дядька за столом. У дверях з’явилась моя юна наступниця й сказала:

– Прошу, будь ласка, на вихід! Вас проведуть...

– Що це вже все? Ви того паскудника так і не знайдете? – спитала п’яничка й Дорошенку здалося, що день сьогодні буде довгим.

Ввечері Денис Задорожний сидів перед шефом і докладно звітував про об’єкти. А Дорошенко дивився на нього з сумом і знову задавав собі питання, на яке не знаходив відповіді. Тому сказав:

– Денисе, сьогодні у мене була твоя Христина. Жалілася, лаялася. От скажи мені, бо я ніяк не втямлю: як ти додумався з нею одружитись? Питання риторичне, можеш не відповідати. А ось полікувати її треба.

Бідний, кинутий мною красунчик скривився так, наче в нього заболіли відразу всі зуби й відповів:

– Не моя вона. А як додумався? Мабуть, доля покарала, Георгію Олексійовичу. І на лікування в мене вже немає ні сил, ні засобів. Ви ж знаєте: на мені аліменти й кредит, а ще Катруся живе з нами. На мамину пенсію лікувати ту ханигу я не буду. Це все були відповіді на Ваші запитання, а не вимога фінансової допомоги. Я справлюсь!

– Ой, Дене! І чому ти раніше не зустрів Сніжану? Така гарна пара була б... А тепер вона десь блукає по світу і ти не живеш, а виживаєш. Я б хотів, але не знаю, як допомогти.

На це запитання прекрасні сумні очі Дениса Задорожного спалахнули вогнем:

– Дуже просто, шефе. Дайте мені контакт Сніжинки! Мені вкрай необхідно з нею поговорити.

– А от звідником мене робити не треба, хлопче! Сніжана була поруч, але ти тоді питання не вирішив. Тепер вона заміжня жінка й нічого вам з нею обговорювати. Все, йди. Тебе дитина вдома чекає.

Денис тяжко зітхнув, підвівся та й пішов на вихід. Він давно знав свого боса й розумів, що «ні» для Дорошенка – це «ні». Наразі Ден відчував таку тугу й безвихідь, що не вигадав нічого кращого, як поїхати до моїх батьків.

Він розповів їм, звісно у пристойній формі, про НАС і просив того ж самого: зв’язку зі мною. Все, що він сказав було для моїх предків повним відкриттям. Мама ввічливо вислухала дивного незнайомця, а потім повідомила, що я неймовірно щаслива та знаходжусь зі своїм чоловіком у кругосвітній подорожі. Саме тому зв’язку зі мною немає. Звісно це була брехня, але Ден пішов ні з чим.

До кредитної квартири він зайшов страшенно злий. Христя була вдома, зовсім п’яна та Ден уже звик до її такого стану.

– Якого ти поперлася через все місто до мене на роботу? – без привітання, надривно кричав він.

– Ту тварюку провчити, що тебе у мене відбирає! – відверто ляпнула Христя.

Почувши, що я «тварюка», Ден замахнувся на те нещастя, але не вдарив.

– А, горить шапка на злодюзі! Давай бий, я просаджу тебе, зраднику...

– Дурна ти по саме нікуди. Навіщо я тільки пожалів тебе колись, а про себе забув? Та Вона ж, як зіронька - підморгнула з неба й зникла, а я бачу її слід і молюся на нього.

Зараз п’яненькі очиці Христі збільшилися вдвічі й вона намагалась усвідомити почуте:

– Напився чи що? Добавки хочеш? У мене є...

– Краще б про дитину спитала, нещасна! – зітхнув Задорожний. – До речі, гарна ідея, піду нап’юсь. Може легше стане?

Денис дійсно пішов до бару. Мабуть, вперше в житті він пив та не міг сп’яніти. Перед ним весь час стояли прекрасні кохані очі, а душа розривалась на шматки, бо моя мати йому сказала: «Снєжа така щаслива з Вітольдом! Вони мандрують морями та відключились від усього світу...»

«Невже й справді це так, Сніжинко? Хіба можна забути нашу невагомість? Знайти так швидко інше щастя після того, як ми дихали одне одним і намилуватись не могли... Ти ж говорила, що він нелюб! Чому нещадна доля подарувала нам незабутню мить та й відібрала назавжди?»

Його буйну голову зараз роздирав несамовитий біль і він попросив бармена:

– Шановний, ще налий!

– Тяжко тобі, хлопче? Що, день не задався? – підійшов з випивкою якийсь чоловік і сів поруч.

– Життя не задалось. Богом, мабуть, прокляте, – зізнався Ден, не звертаючи уваги: хто спитав і навіщо. Йому просто треба було вивільнити зсередини хоч трохи горя, щоб не розірвало.

– А, може, Бог тут ні до чого? От я, наприклад, пішов на війну, бо інакше не міг. А вона взяла й кинула. Я ж повернувся, здоровий і сильний. Ну так, трішки страшний, але кохав її неймовірно...

Тепер Ден розвернувся на стільці й побачив молодого чоловіка: з руками, з ногами, але з обпеченим обличчям і лівого ока не було. Мабуть, на фоні чужих страждань йому повинно було стати легше, але Денис Задорожний – людина на диво співчутлива. Тому він спитав:

– Що відразу кинула?

– Ні, не відразу. Коли побачила, що скалічений...

Здається, на сьогоднішній вечір, Ден знайшов собі співрозмовника, адже цим обом треба було виговоритись.

– Хлопці, ще по одній? – радів такій компанії за стійкою підприємливий бармен.

– Не спіши! – відрізав йому Денис і ще уважніше спитав у чоловіка:

– Так кажеш: Бог ні до чого? Виходить я сам винен? Покохав, як душу та й вона мене шалено кохала. Батьків виручала, за нелюба пішла, а тепер кажуть: у них все добре. А я не вірю! – відчайдушно стукнув по стійці Ден.

– Тобто ти навіть не хочеш у неї запитати? – не розумів його мудрий воїн.

– Не можу. Далеко вона. Спеціально так зробила, щоб не рвати одне одному душу. Вона прекрасна й дуже сильна...

– Бачу, брате, біда в тебе точно велика. Тоді борись! Ми ж не для того Богом зроблені, щоб відступати від мети. От я, наприклад, ще думаю знайти свою «красуню». Може подібну собі знайду? Дівчата на війні відчайдушні.

– Дякую за пораду, друже! Обіцяю: я буду за Неї боротися. Тепер давай ще по одній! – скомандував Ден бармену й певно вже щось задумав.