Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
На автомобілі спецвідділу Тед помчав до Варшави, щоб забрати з-під готелю свого вірного Форда. Він залишив службове авто під готелем та зателефонував спецам, що поверне їх транспорт завтра.
Але ті сказали, що заберуть його самі, а майора спецвійськ Теодора Бішека чекають на десяту ранку, для надання показань. Це порадувало його, бо після сьогоднішніх пригод Тед відчував, що теж треба відпочити.
Майже звичайна спецоперація не дуже похитнула його самопочуття, а от запрошення в хрещені нашої майбутньої дитини – зробило сміливого воїна беззахисним. Виходить, у нас з ним були деякі спільні риси. Тед виглядав супергероєм, коли треба відчайдушно битись. А коли йому робили добрі пропозиції – ставав слабким.
Зараз чоловік заїхав до супермаркету, щоб прикупити продуктів для неочікуваних дорогих гостей. Потім вільно підібрав жіночу й чоловічу білизну та одяг.
Ось тепер можна повертатися до лісової хатинки, яка власне й була його домом у ті часи, коли не захищав інтереси Батьківщини десь на іншому кінці світу.
Так сталося, що останні роки він майже осів у Польщі. Спочатку був охоронцем у попереднього президента країни, а коли того переобрали – продовжував охороняти.
Та якось шеф попрохав Теда, на деякий час, стати охоронцем молодої дружини відомого польського бізнесмена й мецената. Бо з нею чомусь почали траплятися неприємні речі.
Теду така ідея не сподобалась, але відмовляти босу він не хотів. А коли побачив синьооке українське дівчисько, перестав опиратись та захищав віддано й професійно. Бо відразу зрозумів, що у дівчини дійсно великі проблеми.
Тільки не з нападниками, а з власним чоловіком, якого вона не кохає та має статус улюбленої іграшки володаря. Як будь-який воїн, Тед ненавидів насилля над слабшими, тому завзято охороняв нещасну іноземку.
Надворі вже смеркло. Птахи вляглися спати та з лісу, час від часу, чулися дивні нічні звуки. Вони були незрозумілими й трохи лякали. Але після всього, що ми з Деном пережили сьогодні серед людей, хоча які то люди?
І все ж, після того, що сталося з нами в цей страшний день, тут у лісі, дійсно здавалося куди безпечніше! Хатинка міцна, на вікнах – чудернацькі грати та й важкі сталеві двері охороняли достойно.
У Теда дійсно все було на найвищому рівні - генератор, бойлер, супутникове телебачення... Хоча після сьогоднішнього дійства нам з Деном не хотілося телепередач. Ми з коханим охоче позмивали не тільки пилюку того підвалу, а й кров нападників, якою були щедро оббризкані з ніг до голови.
В стіні побачили вбудований камін, а в ньому сухі дрова. Не питаючи дозволу - ми не стрималися й розпалили вогонь. Хвостате полум'я запалало весело потріскуючи та дарувало звабливий аромат домашнього спокою.
Наразі ми з Деном відчували себе первісними людьми, адже ходили біля вогню абсолютно голенькі. Свій одяг ми залишили на ослінчику в кутку та боялися до нього торкатись, адже він мав присмак смерті.
Знаєте, після близького подиху потойбіччя – ми відчули неймовірно гострий потяг одне до одного. Прямо посеред кімнати Ден ніжно огорнув мене своїм тілом і запитав:
– Хочеш хазяйської наливочки? Тед казав вона чарівна.
– Ні, я хочу інших чар: твоїх, – відповіла я йому та хтиво пестила шовкові груди коханого. Я поринала у його неймовірно дорогі й прекрасні очі, в яких зараз витанцьовував вогонь.
– Але ж скоро приїде господар. Сніжиночко, ми нічого не встигнемо! – говорив розумні речі мій єдиний, а сам вже був настільки збуджений, що ледве стримувався. Його руки доводили мене до божевілля, розпусно ковзали по животу та грудях, а вустами він потопав у мені...
– Денчику, єдиний разочок! Я так хочу тебе, що всередині все болить, – зізналась я йому та після перебування на грані життя і смерті відчувала непереборну жагу кохатися з ним.
– А я думав, що тільки ми приймаємо муки, коли дуже хочемо коханої жінки, – пізнавали ми зараз, серед лісу, анатомію почуттів.
– Чому ж тільки ви? Жінка теж не камінь. Та може він затримається хоч трішки? Дене, благаю... – затріпотіла я від його ніжних пестощів і змокла посеред кімнати, як колись вперше. Цей чоловік мав наді мною неймовірну владу...
Тоді збуджений коханець доволі грубо повалив мене на Тедову пухнасту канапу, широко розвів мої ніжки й увійшов гаряче та глибоко, як ще ніколи не робив. Це було неймовірно солодко...
О, Господи, а я хотіла ще гостріше й проникливіше! Десь там у животі палав такий вогонь, наче палили живцем, але то було нестерпно прекрасне полум’я! Ден милувався нашим щастям та інколи нахилявся з поцілунком до губ і до грудей, а я молила, щоб не зупинявся...
– Коханий, ми живі. Було дуже страшно! А зараз ти чуєш пісню лісу? Сина хочу... Подаруй його мені! – я плакала від насолоди та відчувала його дарунки глибоко в собі.
Ден бився на мені в прекрасній агонії оргазму, а я дивилась в його очі й просила Бога, поселити у мені живу краплинку нашого врятованого щастя.
А ще серед минулого жахіття я вже пережила критичні дні, без того демона та гормональних препаратів. І тепер знову відчувала, що я жінка: кохана, сильна і жадана. Мій неймовірний чоловік тихенько цілував зморену половинку й шепотів:
– Тепер нічого не болить? Я вмію лікувати свою Сніжинку?
– Так, лікарю, ти моє диво! Солодкий наче мед і гострий наче сталь. Кохаю більше за життя! Де ти взявся для мене такий? – боялась я поворухнутися.
– ТИ мене зробила таким. До тебе я не відчував нічого та був ніяким. Ти робиш з мене демона Кохання і дуже любиш хизуватись цим... Ой, фари! Сподіваюсь, що це Тед. Бо якщо знову будуть убивати, я проти. Хочу довгий вік, щоб все життя тебе ось так кохати...
– Ой, Денчику! А ми без одягу й зовсім мокрі. Як соромно! – сміялась я та куталася в простирадло, коли господар відмикав міцний замок.
– ...Закохані, я вашим справам не завадив? – почули ми голос ввічливого Теда та сиділи, наче застукані «на гарячому» школярі.
– Вибачайте, молодята! Але ж ви згодились зі мною повечеряти. Я міг би заночувати в місті, та після сьогоднішніх подій, мені спокійніше поруч з вами. Потерпіть трішки! Я тут привіз вам новий одяг. Той краще спалити, щоб навіть не нагадував нічого.
Вихований Тед зайшов спиною, поставив пакет на стільці та з посмішкою, вийшов до кухні. Я трішки протерлась і дуже обережно почала одягатись в обновки так, щоб не злякати того, хто поселився у мені...
– Ні, це не Тед, а унікум якийсь, – здивовано натягаючи джинси, дивувався точності розміру мій коханий. Потім накинув легенький джемпер і виглядав так привабливо, що я знову його хотіла.
– Коханий, ти красунчик! – прошепотіла я йому на вушко й ми, пригорнувшись, вийшла на світло.
– Дякуємо, Теде. Ти врятував, зігрів, одягнув. Ми просто в захваті... О, Боже! – це я побачила вже накритий нашим янголом-охоронцем стіл та відчула такий нестерпний голод, що зараз могла б з’їсти навіть дерев’яного ослінчика, якщо полити кетчупом.
– Дорогі гості, прошу до столу! Це звичайно не Мішлен, але гадаю, їсти можна. Та й виглядаєте ви набагато краще. Кохання творить дива! – вже все зрозумів наш професіонал і доповнив: – Будь ласка, не ображайте господаря: сідайте!
Ми покірно сіли за щедро накритий м’ясом, овочами та зеленню стіл і Тед наповнив вишневою наливочкою старовинні келихи. Миттєво по приміщенню розповсюдився такий солодко-терпкий аромат вишні, що був схожий на наші недавні відчуття біля каміна. Потім він встав та попросив:
– Прошу сидіть! Розумієте: щоб я зараз не сказав, все одно не зможу перепросити за те, що робили з вами мої земляки. Повірте, у нас багато хороших людей. Але те, що сталося з вами тут не має виправдання. Тому за всіх них я прошу у вас прощення! – він приклав руку до грудей і низько вклонився.
– Теде, заради Бога! Це ми будемо вдячні тобі до кінця життя, що рятував раніше й сьогодні вирвав з лап неминучої смерті. Та немає у нас образи на твоїх земляків, бо тварюки живуть скрізь. Просто інколи вони маскуються під хороших людей, а насправді є монстрами. А тобі: безмежна дяка за те, що врятував наші життя і Кохання! – говорила я так щиро та натхненно, що він знову розкис та попросив:
– Дене, можна я поцілую твою кохану? Один раз, в щічку. Вона дивовижна жінка.
– Так, дивовижна. Але тобі один раз можна, – пожартував мій чарівний чоловік і сам наповнив келихи прекрасним питвом.
– Ну, що тепер за дружбу народів? А третя, як завжди, за Кохання! – дзвеніло старовинне скло та здавалось ми вже не пам’ятали, що кілька годин тому могли піти в небуття в закинутому старому підвалі, за наказом одного гидкого земного створіння, яке не повинне було народитися на світ.
Далеко за північ ми згадали, що треба поспати. І Тед забув про втому, адже був щасливий нашим порятунком. А ми вже встигли трішки зцілитися нашим шаленим коханням.
Гостинний хазяїн опам’ятався, побажав нам солодких снів та й поліз до мансарди спати на матраці. Ну, а ми з Денчиком, сплелись всім, чим тільки могли та й заснули блаженним сном немовлят.
І зовсім неважливо, що ми наразі знаходилися в чужій країні, в чужому домі, в чужому ліжку. Я прислухалася до синхронного биття наших сердець, засинаючи чула пісню лісу і бажала, щоб нас уже було троє.
