Раді Вас бачити!

А ми того вечора все ж побували в Національній опері. Вистава здалася мені гидкою, бо актори весь час фальшивили й поводилися так, наче вони на репетиції. Що поробиш? Я дитина піаністки!

А може це тому, що сьогодні в моєму житті сталося стільки знакових подій! Я була в Його руках, Він був у мені. Я відчувала, що кохана і кохаю, всім серцем і душею. Тому в тій ложі виглядала настільки відстороненою, що мій уважний пан постійно поглядав на мене, а в антракті не витримав та запитав:

– Коточку, а чому ти повернулась зі своєї корпорації така засмучена й навіть трішки заплакана?

Тепер я була страшенно вдячна своєму розумному охоронцю за салонний макіяж, бо ніякої похибки в поведінці чи зовнішності пан Стеловський не прощав!

– Вітольде, ну ти ж знаєш: дівочі сльози - то вода. Сіли, позгадували, от вони й потекли.

– Як ти мене назвала? – присіпався дід. – Тільки вчора я був Вітеком, а сьогодні став Вітольдом? Щось на тебе Батьківщина дивно подіяла, треба терміново повертатися додому.

Я була не в настрої ні захищатися, ні сперечатись. Додому, так додому. Адже без Дена – це ніякий не дім. Все одно, що голодному дивитись на повний стіл їжі й не мати змоги поласувати хоча б шматочком.

Потерплю, може якось здихаюсь цього тирана? Знаєте, це на мене так впливає доброта Денчика. Вона в ньому кругом. Ось побула в його обіймах кілька годин і теж повірила у вселенське добро й справедливість!

Скоро я розпрощалась з родичами, сіла в літачок і він миттю домчав нас у маєток. Але традиція, що після мандрівки в житті повинно статися щось жахливе – набувала статусу постійної. Ні, цього разу хазяйський син Янек не прилетів без попередження до Варшави. І маєток пана стояв на місці та не згорів. Все було набагато гірше.

Добра й віддана кухарка Зося, обійняла мене як рідну та прошепотіла на вушко:

– Біда, пані Снєжко... Дурнувата Йолка проговорилась, хоч я її просила... Тримайтесь, дорогенька!

– Про що ти торочиш, Зосю? – тільки й встигла запитати я та побачила очі Вітольда.

Він вийшов з кабінету в такому гніві, з яким я ще ніколи не стикалась. Це навіть близько не схоже було ні на наслідки автопригоди, ні на прибуття сина; навіть на день, коли служниця обібрала сімейний сховок. Зараз було щось набагато гірше...

– Сніжано, зайди до кабінету! – дуже суворо прогарчав він, а Зося тільки встигла перехрестити мене вслід.

– Що це ти мене кличеш так офіційно? А ще говорив, наче на мене Батьківщина погано подіяла. Вітеку, що сталося? – грала я, як могла. Але коли глянула на його долоню, серце випало з грудей.

– Це ти мені скажи: що сталося? – відповів дід і я побачила, як на його руці красується моя вірна подружка - протизаплідна пігулка...

– Якісь ліки? – встигла сказати я й отримала гучного ляпаса. В моїх очах стало темно і я впала на килим.

Миттю на Вітольда кинувся Тед та затиснув його руку так, що той завив:

– Гад, відпусти! Курва, боляче... Все, відпустив!

Я лежала на підлозі й відчувала, як перед очима крутиться світ. А Тед спокійно подав мені руку й посадив у крісло. Потім набрав у склянку води та подав мені, наче Вітольда тут взагалі не було.

– Я тебе закопаю, падло! Ти що зараз зробив? На хазяїна руку підійняв! – шипів пан Стеловський, але охоронець мирно подивився в його бік та зовсім тихо відповів:

– За що, мій пане? Ви наймали мене охороняти й захищати пані Стеловську, від загрози зовнішньої та внутрішньої. Саме це я й зробив. А хто нападник - немає жодного значення. Почитайте наш Договір і, якщо Ваша ласка, Статут охоронця. Це все? Я можу йти?

– Можете, пане охоронцю! Гарна робота. Але ж як болить, – потирав руку Вітольд і, як виявляється, вмів дуже швидко впоратися зі своїм гнівом.

– Лід прикладіть і все пройде. Пані Сніжано, я можу йти? – наче нічого й не сталося, виструнчився переді мною охоронець. – Зараз принесу мазь. Дуже хороша, від ударів. Завтра й сліду не побачите. Я миттю...

– Ого! Коли це ви встигли так потоваришувати? – спитав Вітольд, коли Тед вийшов. Він все ще розтирав руку, яка вдарила мене вперше в житті, але я мовчала.

– Прости... Дівчинко моя, ну не стримався я. Наче з глузду з'їхав, коли побачив. Я так шалено хочу наших діточок! На перевірку зібрався принижуватись, а відповідь виявилась зовсім іншою. Чому: скажи? – повзав він перед кріслом.

Але я наче води в рот набрала. Мені було так огидно, що він вдарив. Не спитав, не поговорив, просто повівся як дикун, а не той високоосвічений і мудрий пан, яким він себе перед всіма виставляє...

– Ти тепер довіку мовчатимеш? – вже загравав він.

Зайшов Тед і не звертав ніякої уваги на господаря. Подав мені тюбика та пояснив:

– Кожні дві години легкими рухами, кілька мазків. Завтра будете, як новенька, пані.

– Дякую, Теде! – сказала я й заридала. Поки зі мною поводилися по-скотськи, я мовчала. Але коли людина намагалась допомогти - стало дуже боляче.

– Дякую, пане Теодоре. Вийдіть геть, будь ласка! – наказав Вітольд.

– Ви в порядку? – не здавався Тед, бо питав це у мене.

– Так. Можете йти. Дякую! – доволі офіційно сказала я й протирала сльози кулачками.

Охоронець вийшов, а Вітольд почав цілувати мені руки, а потім коліна, наче вже про все забув.

– Кохана, прости... Я не зроблю цього більше ніколи. Ну, не хочеш діточок зараз, я готовий чекати. Тільки обманювати мене не смій. Тоді я себе не контролюю...

Я почула цю страшну фразу й подумала: якщо від пігулки він так розлютився, що ж тоді буде зі мною, коли хтось донесе йому, що я кохала і кохаю лише одного на світі, але то зовсім не він? А за нього вийшла через шантаж батьків та тихо чекаю: коли він здохне й звільнить мене від себе.

– Ну, скажи мені хоч щось, доле моя прекрасна! – заглядав мені в очі він.

– Попроси, будь ласка, служниць перенести мої речі до старої кімнати і нехай підготують постіль. Мені полежати треба, – остаточно висохли мої сльози.

– Ні! Не карай мене аж так жорстоко. Я не можу без тебе...

– Зможеш. Любиш бити жінку, то побудь без неї трохи, – тяжко зітхнула я й він зрозумів, що зараз мене легше вбити, ніж переконати змінити рішення.

– Добре, моя кохана. Так, я винен і буду нести покарання. Але чому скажи? – він що дійсно не розуміє?

– Вітольде, не зараз, – кивнула я та взялась за тюбик з магічною маззю.

Тепер я лежала у своєму першому ліжку, в цьому домі. Здавалося, що стіни ще пам’ятають мій страх і відчай, але тепер все було інакше. В мене тут вже з’явилися не лише вороги, а й вірні друзі.

Я прийняла душ і вляглася там, де ми з Вітольдом вперше кохались. Він був тоді таким осяяним, а наразі ледве не вбив. Але ж ще не вбив! У двері хтось постукав.

– Проше! – відізвалась я. Зайшла пані Зося й принесла на таці молоко та фрукти.

– Попийте молочка, моя пані. Це повинно допомогти. Ви не ображайтеся на пана Вітольда, він же кохає Вас, як душу. Це я у всьому винна. Ми хотіли до Вашого повернення все в хазяйській спальні протерти та перемити. Зденек з братом відсунули Ваше величне ліжко і Йолка почала прибирати. А потім побачила ту пігулку й сховала, зараза. Я стара може й не побачила б, а вони ж з Беатою були «не розлий вода». От і захотіла Вам помститися. Ряба курва! Щоб її заміж ніколи не взяли! Ну, а далі Ви знаєте. Прошу: попийте молочка. Що болить? – усім серцем намагалась допомогти мені добра по своїй природі жінка. А ще вона точно пам’ятала, що саме завдяки мені, вони з синами досі служать у маєтку.

Я подякувала Зосі за правду й співчуття, попила смачного домашнього молока, намазала щоку, як навчив Тед та заснула міцно, наче нічого й не сталося.

Хочеш не хочеш, але маленька пігулка, мимоволі, зробила аж дві добрі справи. По-перше, поставила всі точки над «І» в питанні з нащадками. А по-друге, перекрила шлях нелюбу до мого тіла після того, як я ще й досі відчувала мого коханого у собі.