Раді Вас бачити!

Коли ми з Вітольдом повернулися з подорожі в маєток – на нас чекав непроханий гість. Пан Вітольд Стеловський так швидко намагався привласнити мене, що забув розповісти деякі подробиці про себе та колишню родину.

Як виявилося у нього був дорослий син, від першого шлюбу. Правда, молодий чоловік давно проживав у Лос-Анджелесі, а до тата в гості прилітав за грошима, адже він жив у місті, що рясніло розвагами на всі смаки.

Жінку, що народила Стеловському спадкоємця – звали Ельжбета, та вона багато років як померла. А пан Вітольд накопичував статки та міняв коханок, аж доки одного разу, в Києві, не побачив мене. Події наступних місяців уже всім відомі, от тільки спадкоємця наразі батько зовсім не чекав.

Вітольд повернувся в піднесеному настрої, бо подорож ми провели доволі цікаво. Побували в багатьох місцях і кругом він носився зі мною так, наче вчора вперше переспав. Скрізь намагався купувати вишукані речі та прикраси, водив по ресторанах і взагалі виглядав неймовірно щасливим.

А тепер, коли син без попередження звалився, як сніг на голову - Вітольд скипів гнівом. Він знав, що потрібен синові лише як товстий гаманець і не більше.

Я не розбещувала пана Стеловського особливою щирістю, але підсвідомо зі мною, він став набагато м'якішим та доброзичливішим. Тому сприйняв синову жадобу дуже негативно.

Звісно я поки про все це поняття не мала й перше знайомство відбулося в холі. Хлопець біг вниз по широких сходах маєтку, майже голим. На ньому були лише плавки й накинутий на плечі махровий халат.

– Привіт, тату! У тебе нова іграшка? Гарну купив, хоча міг би й крашу, – весело скрикнув він та зневажливо глянув на мене.

– Кохана, не слухай мого дурника. Це він від радощів такий. Янош Стеловський! Негайно перепроси у моєї ластівки, бо грошей не дам! – грізно скрикнув Вітольд.

– О, ясновельможна пані! Вибачте мені за те, що мій батько ніяк не заспокоїться та купує собі все більш витончені й прекрасні іграшки... Тату, так годиться?

Він талановито поклонився мені, як у старих фільмах про королів та навіть не намагався завернутись у халат. Я розгубилася й не встигла нічого відповісти, а хлопець уже плавав надворі в басейні.

Тепер Вітольд кинув тяжким поглядом на управителя маєтку, пана Войцеха, й прошипів:

– Що тут з Вами відбувається, дозвольте поцікавитись? Пане Войцеху, хіба не можна було мені зателефонувати та попередити про це нещастя?

Але наш відмінний та хазяйновитий управитель лише сумирно опустив очі додолу й відповів:

– Перепрошую, мій пане! Я лише хотів як краще. Навіщо Вам було псувати приємну подорож? Ми ж не вперше переживаємо цей наліт, тому самі справлялися. Та я готовий понести покарання...

– Дякую, пане Войцеху! Про це я не подумав. Ви все зробили правильно. Дійсно: навіщо було нас з коханою турбувати? Ось так, моя люба, ми й живемо. Мабуть, саме тому я тобі раніше не говорив. Набрався мудрості у пана Войцеха. Занесіть наші валізи, а потім приготуйте святковий обід. Син все-таки приїхав та й ми за домом дуже сумували, – легенько притис він мене за плече і я побігла, як завжди, в душ. А після приємної води розвалилась на ліжку та відразу зв’язалась з мамою по Skype.

– Привіт, мамуню! Як життя, рідненька? – страшенно зраділа я мамі на екрані.

– Сніжинко! Господи, яка ти розкішна! Вся така засмагла й щаслива, – отими своїми лестощами відразу зіпсувала мені настрій мама. Це вона вміла робити талановито.

– Дякую, мамо. Все добре. Подорож і море мені обридли і я рада, що хоч тут вдома. Але страшенно хочу до Києва! Вас побачити, каштани, новини дізнатись. Є ж у вас хоч щось новеньке? – так сподівалась я вивідати у неї про Дена. Але мама, наче партизанка, нічогісінько про нього не сказала.

– Дякуючи тобі, дитинко, у нас тепер все добре. Агенція тільки татова. Люди звертаються, грошики капають. Доню, може тобі щось потрібно. Ти тільки скажи.

Я іронічно розсміялась та відповіла:

– Мамочко, це ти про гроші? Так вони мені наразі абсолютно байдужі. Навіть не думала, що колись таке скажу. Я ж тепер живу на повному забезпеченні. Є король, палац, слуги. Але все це страшенно бісить, мамо! Я скучила за лайкою в маршрутці, за штовханиною у метро. Все це мені й досі часто сниться...

На очі навернулись сльози і я зовсім не хотіла ховати їх, бо саме батьки були причиною мого смутку й перебування на чужій землі.

– Доню! Ну, чого ти? Там же у вас рай, а тут – звичайні будні...

– Вітам, шановна пані Ташо! – з розгону, наче хлопчисько, кинувся на живіт перед ноутом Вітольд і обійняв мене за плече.

– Вітаю, шановний пане Вітольде! Ви прекрасно виглядаєте, такий молодий та статний, – знову взялася за улюблені лестощі мама.

– Dziękuję bardzo! Все це завдяки нашій неймовірній красуні! Пані, Ташо, я найщасливіший чоловік на землі... – сяяв він та притискав мене до себе. А я відчувала, що від їх нещирості мене точно знудить.

Ні, я не завагітніла в подорожі! Ще коли ми підписували контракт, я взяла з майбутнього чоловіка слово: завести дітей лише з моєї згоди й він пообіцяв. Поки Вітольд обіцянку тримав сумлінно.

Після святкової вечері я пішла до спальні, а Вітольд - попрацювати зі звітами в кабінеті. Адже на час подорожі він забув про всі справи й поринув у відпочинок. Тепер треба було надолужити згаяне.

Його спадкоємець трохи посидів з нами за столом, а потім подався в місто. Він, звичайно був напідпитку, але ніхто не зупинив його. Можливо, це було його нормою? А може всі просто чекали, що станеться диво і цей неврівноважений суб’єкт уб’ється десь на теренах рідної країни.

Вночі нас розбудив дивний шум. Це повернувся до татка його дорогий син: живий, але смертельно п’яний. Він ганяв маєтком в одних плавках, з величезною пляшкою віскі в руках, співав пісні польською та англійською мовами, а ще періодично кидався до басейну. Та ніхто не звертав на «дитину» жодної уваги. Звісно ображений за таке тридцятирічний спадкоємець увірвався до нашої спальні й закричав:

– Тату, тобі допомога потрібна? Ти тільки скажи: я цю лярву миттю оприходую!

Ось тепер мені стало страшно, бо таким Вітольда я ще ніколи не бачила. Він зірвався з ліжка й кинувся до Янека, вхопив за горло та почав душити. Я спала в тоненькому нічному вбранні, що сильно просвічувалось, але зараз було вже не до етикету. Схопилася на ноги та почала відривати батька від сина.

– Вітеку, коханий, що ти робиш? Відпусти цього блаженного! Нехай собі йде спати. Ти ж бачиш: він від випивки не при собі.

Вітольд ще кілька секунд здавлював сину горло, але коли до нього дійшли мої слова – миттю відпустив та навіть попестив хлопця по щоці:

– Йди спати, синку. Ранком поговоримо!

Янек перелякано потер свою шию й миттю зник з очей, а Вітольд повернувся до мене і його погляд просто сяяв щастям.

– Як ти мене назвала? – лагідно спитав він, наче й не був наразі у страшному гніві. Я знизала плечима й посміхнулась:

– А ти маєш щось проти?

– Господи, ні! Сьогодні найщасливіший день у моєму житті, квітко моя остання. Я б його сто разів задушив, аби тільки чути від тебе це щоразу. Хочу кохати...

– Віте, перестань! Тобі треба поспати. Це все від змін у часі. Ти зморений і збуджений, – хотіла я його заспокоїти, але ляпнула не те. Дідуган ще більше зрадів та гаряче зізнався:

– Страшенно збуджений. Не хочу я спати. Хочу тебе!