Раді Вас бачити!

Ранком ми всі попили кави і наш янгол-охоронець поїхав до міста. По-перше, йому треба було розібратись в ситуації та підписати протоколи спеців.

А по-друге, дізнатись що чутно у Варшаві відносно нашої пригоди. Можливо, нам дійсно необхідно звернутись до посольства чи просто сісти в потяг та й поїхати додому? Зрозуміло, що наш супергерой вирішив особисто все розвідати.

Не було його довгенько. Я вже встигла погуляти на поляні й назбирати лісових квітів. Дихалось тут неймовірно! Такого ароматного повітря я не пам’ятала навіть у нас на дачі в Гореничах.

Коли Тед поїхав – ми з Деном ще кілька разів гаряче «полікували» одне одного та були тепер трішки знесилені, але неймовірно щасливі.

Денчик згадав молодість і нарубав Теду цілу купу дров та наскладав позаду будиночка. А я сиділа на поляні, слідкувала за кожним рухом свого найдорожчого в світі й продовжувала вслухатись у власне тіло.

Потім ми задоволено спалили на вогнищі наш вчорашній одяг і, дивлячись на те полум’я, щиро бажали більше ніколи не побачити ніяких страхіть. Мій хазяйновитий коханий прибрався в каміні та поклав туди нових дровець.

Тепер ми вже не боялися цих місць і примостились на поляні, щоб послухати птахів. Наразі стало зрозумілим: чому людина, яка вміє виживати в пеклі та бачить багато смертей – відпочиває саме в цьому раї.

Бо тут непотрібні ніякі ліки. Жива природа та добрі тваринки лікують куди краще за будь-який заспокійливий засіб. Ден приліг до мене на ручки та довго вдивлявся в синє небо, а ще інколи поринав своїм чарівним поглядом в мої очі.

Я милувалась тими карими вогнями й пригадувала, як побачила їх вперше і вже ніколи не змогла б проміняти на будь-які інші на землі.

– Кохаю тебе, Сніжиночко моя незламна... Як же я вчора злякався, коли ти сказала йому всі ті слова! Не хочу більше ніколи відчувати таку нездатність захищати тебе. Це було найстрашніше, – пестив він мої щічки, а я відповіла:

– І мені було дуже страшно. Але я його до смерті ненавиджу. Мабуть так сильно, як кохаю тебе. Я знала, що ми помремо. То чого мені було мовчати? Він нелюд і найгірше створіння, яке я бачила у житті.

– Все! Мовчи, не треба. Тільки ти і я, добре? – обійняв він мене всю.

– Ні, не добре. Ти, я і маленькі кароокі Задорожні...

– Чому кароокі? – ніжився він поглядом у мені. – А я більше люблю сині та хочу цілувати їх саме в твої оченята.

Нам було неймовірно добре, та раптом десь тривожно закричав птах. Він був зляканий шумом важкого Тедового кросовера. Ми підвелися й терпляче чекали новин. А наш янгол зіскочив на траву й посміхнувся:

– Засмагаєте? Це правильно!

Він сів біля нас та весело взяв до рота зелену травинку.

– Теде! Молю: не тягни. Що там чутно в місті? – знемагала я від чекання.

– Що чутно? Та добре все. Вітаю вас, голуб’ята! Ви тепер абсолютно вільні. А Ви, пані Стеловська, ще й дуже заможна жінка... – загадково сказав мій сміливий охоронець.

– Теде, що все це значить? – добивалась я реальної відповіді.

– Сніжано, ну ти ж розумниця. Здогадайся з першого разу! Немає більше твого деспота-тирана. Сьогодні вранці здох в ресторані свого родича. Всі телеканали тільки й репетують: зрада, кримінал! Як добре, що у вас залізне алібі, – розмірковував спецпризначенець.

А я відчула, як затремтіли ноги і все тіло обійняла слабкість.

– Ти чого зблідла, Сніжиночко? Тобі що його шкода? – здивувався моїй реакції Ден.

– Що ти, коханий! Я неймовірно щаслива. Просто не уявляла, що відплата прийде аж так швидко. А ще відразу пригадала всі ті жахіття, наче прожила з ним років двадцять, – не стрималась я й заплакала. Моя реакція на гарні новини не мінялась!

– Ну, чого ти? Перестань. Ти ж смілива і все гідно витерпіла, – обійняв мене Ден та уточнив: – Так, а що з ним все-таки сталося, Теде?

– Твоя половинка дала найточніше визначення. Саме: ВІДПЛАТА. Одна жінка, що колись була його коханкою, вчора з’явилась в ресторані того родича й мабуть, хотіла помиритись чи поговорити? А він її на задньому дворі у сміттєвий бак скинув та й пішов допивати. Спав в номері, нагорі. А вранці вона повернулась і прямо на кухні влила йому в суші дурману. Він наївся та й здох відразу. Вона ж не знала, що жадібний власник натикав камер кругом, де тільки можна. Ну, хіба в туалеті не поставив. Я був на місці з хлопцями. Правда, тварюку вже забрали. А дівчину бачив. Погляд порожній, хоч лице усміхнене. Все повторювала, наче одержима: «Гідний смерті...»

– Беата! – посміхнулась я.

– Саме так, Беата Тичинська. А ти з нею знайома? – здивувався Тед.

– Ще б пак. Саме через мою появу й закінчились її щасливі дні з цим нелюдом. Це вона підговорила Янека зламати моє авто, а потім з братом організувала викрадення.

– Але ж її брат сидить? – багато знав про кримінальний світ Тед.

– Цього разу саме за моє викрадення й сидить, а інший вбитий. Господи, скільки душ загублено через мене! Горіти мені в пеклі, хлопці, – пригорталась я до свого Дена.

– Та до чого тут ти? Я давно зрозумів, що душі, які неправильно народились – завжди помирають насильницькою смертю. Це моя філософія, якщо хочете. Хіба це ти їх просила красти, мучити, вбивати? Ні, пані Сніжано! То їм так на роду написано. Все, ходімо в дім, я вже назасмагався, – весело підвівся Тед і щиро подав мені руку.

– Дякую тобі, Теде, за такі добрі новини! Знову ти нас до світла повертаєш. А що буде з нами? Викликали вже кудись? – розуміла я, що все так просто не закінчиться.

– Поки ні. Думаю, що ви можете з’їздити ненадовго до Києва. Але повернутись точно прийдеться. У адвокатів до Вас, пані Сніжано, буде дуже багато запитань.

– Але я нічого не хочу! – негативно відреагувала я, аж світ в очах закрутився.

– Оце вже несправедливо. Якщо ти від усього відмовишся, то його п’яничка-синок за три дні пустить по світу все майно та людей, що віддали маєтку десятиліття праці. Я вважаю, що вони не заслуговують на таку «дяку», – знизав плечима суперохоронець. – За безпеку не хвилюйся. Я буду поруч, абсолютно безкоштовно. Адже я страшенно люблю оберігати справедливість!

– Теде, а ти й про синка його знаєш? – знову дивувалась я обізнаності охоронця.

– Так це всі знають: п’яниця й нероба. Не він перший...

– Дене, я хочу додому! Забери мене звідси. Чого ти мовчиш? – шукала я допомоги у коханого чоловіка.

– Сніжиночко, додому ми поїдемо, навіть не сумнівайся! Але ж відносно людей Тед має рацію. Ну, що якби мене зараз викинули на вулицю? Жити тоді як? І ти не подумай, що я грошам тієї тварюки зрадів. Ти ж знаєш: мені лише ти потрібна. Тому я підтримаю будь-яке твоє рішення, – ніколи не мінявся мій нескінченно правильний архітектор.

– А так гарно почав! – з розчаруванням плеснув себе по боках Тед. – Що тут скажеш? Яке їхало – таке й стріло. Люди, ви чого? Попрацюємо й прорвемося!

– До речі про вулицю. Я в Дорошенка відпросився лише на пару днів, а тепер невідомо коли повернуся. Йому треба терміново зателефонувати, – згадав Денис Задорожний про інший, реальний світ.

– Ну, ви тут телефонуйте, а я піду приготую нам обід, – ввічливо простягнув трубку хазяїн та й пішов до хатинки.

– ...Вітаю, Георгію Олексійовичу! Це Задорожний Вас турбує. Дасте хвилинку? – ввічливо привітався з босом Ден.

– Денисе, де ти? Я вже не знаю: що твоїй мамі говорити. Вона по двічі на день телефонує. Навіщо ж так зі старенькою? Мало їй всіх інших бід? – вичитував підлеглого Георгій Олексійович, а я почула його голос і наче світ знову став добрим і старим.

– Дене, а дай мені поговорити з хрещеним. Я йому більш докладно про все розповім, – простягнула я руку до телефона. – Привіт, хрещений! Ти навіть не уявляєш: як я рада тебе чути!

– Сніжано? Він тебе таки знайшов! От же ж вперте створіння, – почула я давні обурення та зітхання й наче повернулась в минуле літо.

А потім був офіс, зустріч з Деном... Господи! Все це точно знаходилось десь у паралельному житті. Та я розсміялась:

– Не лайся, рідненький! Ти не повіриш, коли дізнаєшся: скільки всього сталось з твоєю похресницею за ці часи. Скажи: в тебе є час, тоді розповім?

– Є звичайно. Для тебе все, що завгодно. Я інколи розмовляю з твоїм татом, але й досі не втямлю: чого ти поперлась до тієї Польщі? Можеш мені пояснити? Навіщо Задорожного митариш? – я слухала дядю Гошу й розуміла, що він про мене геть нічого не знає. Це було надто схоже на моїх батьків, особливо на маму!

– Звісно поясню, хрещений. Тобі не сказали, що татова адвокатська контора була відкрита на одного іноземного ката. Вони начебто друзями були. Потім він побачив мене на ювілеї й захотів собі в іграшки взяти. Тата шантажував, що відбере його справу.

– Що? Сніжинко, ти зараз мариш? – перебив мене ввічливий Дорошенко і я його розуміла. – Тобто Тарас продав свою єдину доньку в рабство за оту свою кляту адвокатуру?

– Так, хрещений. І я не марю. Просто кажу правду, а вона зовсім не така, як тобі розповідали. Ми тоді з Деном побратися збирались. А тут таке. Ну, я й вирішила швиденько батьків урятувати й повернутись. Та не вийшло швиденько. Страшно згадувати: скільки горя приніс мені той польський дід. Мене тут і викрадали, і на авто вбити збирались, і навіть вже разом з Деном хотіли закатувати. Але світ не без добрих людей і нам страшенно допоміг інший безмежно сміливий поляк. Всіх поганців переміг. Врятував, нагодував, зігрів. Ми й зараз у нього ховаємось. А ще того діда сьогодні коханка отруїла. І тепер я вільна та кажуть багата. Тільки воно мені все, наче болячка. Тим більше, що у старого гада є горе-спадкоємець. Тепер, дядю Гошо, ти знаєш трохи більше про мене. Тут Ден запитує: ти його відразу звільниш чи коли вилаєш? Або дозволиш мене й далі рятувати? – хитро посміхалась я та була дуже рада, що розповіла правду ще одній розумній і вірній людині.

– Господи, дитино! А я думав, що вже багато чого в житті бачив. Скажи своєму кароокому, що оформлю я йому відпустку, нехай не переймається. Він же мені тепер майже родич! Може вам ще чимось допомогти? – неймовірно здивований і разом з тим щасливий за мене жартував дядя Гоша.

– Можеш! Моїм поки нічого не говори. Як зможемо – приїдемо додому. Після нашого воскресіння я дуже хочу всіх бачити. Навіть кожне дерево на вулицях Києва, людей і перший сніг. Адже тут доволі тепло і якось сумно завжди, – ще й досі раділа я рідній людині та знову бачила, як минулого літа він приїхав до нас на дачу і з того все почалося. – Дену трубку давати?

– Та навіщо він мені здався? Головне, що ти жива й задоволена. Ти ж знаєш, мабуть, що в нього теж зміни у житті. Може воно й на краще? Але своїм зізнанням ти мене просто вбила сьогодні, доню. Бережи себе й приїзди. Я тебе страшенно бачити хочу. Та чому я? Ми всі! – намагався виглядати впевненим хрещений, а сам був розгублений і розумів, що геть не знав своїх кумів.