Раді Вас бачити!

Тимур

Кілька місяців потому…

Я застаю Даміра у власній квартирі — наодинці з Вікою, яка вальяжно розташувалась за робочим столом у моєму домашньому кабінеті. Причому не в звичному строгому костюмі, який досі бентежить мою уяву, а в новенькому бордовому халаті з атласним блиском і пір’ям на рукавах. Картина, м’яко кажучи, вибиває з колії — я завмираю на місці.

Мій друг кидає погляд то на мене, то на мою новоспечену дружину, яка за якихось два місяці шлюбу здивувала мене більше, ніж за весь час нашого знайомства. Після знайомства з її матір'ю навіть не знаю, звідки в моєї киці такий вибуховий характер... Про її батька мені розповіли, як про ніжного і спокійного чоловіка. 

Я скептично обвожу поглядом кабінет, але, не виявивши нічого провокаційного, підходжу ближче до письмового столу. Помічаю розкладені креслення заміського комплексу — проєкту, від якого Віка довго відмовлялася, але після невеликої лікарняної перерви взялася за нього з неймовірним запалом.

Мій погляд пробігає по кількох аркушах з ескізами нового логотипа — того самого, який ми досі не можемо вибрати для нашої спільної компанії. І я, і Дамір із болем стискали зуби, проходячи через цей складний етап у бізнесі. Як, власне, і зараз — будь-яке рішення викликає бурю суперечок. Ми звикли змагатися, а не працювати пліч-о-пліч.

Ільяс, схоже, добре вивчив наші характери й вирішив провести експеримент над нашими компаніями. Спочатку ми обидва раділи його вимогам — усе здавалося простим… Хоча мені довелося почати ремонт у батьківському маєтку для його людей, віддати шахти, а в майбутньому комплексі створити кілька переговорних кімнат із дуже специфічними розвагами…

Словом, рішення Ільяса не принесло нам особливих збитків, але те, що я більше не єдиний генеральний директор… Це дратує. Місцями — доводить до сказу. І забирає останні сили в нескінченних суперечках із моїм другом. Я й уявити не міг, що злиття компаній стане для нас справжньою катівнею.

Ільяс виявився дуже розумним і підступним — вирішив вивести компанію на міжнародний ринок. І хоча я чудово розумію: у майбутньому нам доведеться відраховувати частину прибутків кримінальному Клану, в який я вступив добровільно заради своєї жінки, — я щасливий. У мене є дружина, ми чекаємо на дитину, а днями збираємось переглянути ескізи нашого майбутнього дому. Мрії збуваються, навіть попри всі терни, через які довелося пройти.

— Це моє робоче місце, — твердо кидаю я, звертаючись до своєї звабливої дружини, яка з лукавим блиском нахиляє голову й повільно піднімається з мого крісла.

Я напружено стежу за Муркою — вона крадеться, як кішка, але не до того крісла, на яке я вже сперся руками, а до Даміра. Вмощується на його підлокітник, явно знущаючись із мене, змушуючи мої очі мало не пропалити її наскрізь.

Паршивка.

— Здається, ми таки дійшли консенсусу за весь цей час. Дамір погодився на двоколірний логотип із паруючими будинками й назву компанії — «ГріннЛайф Холдинг». Все, як ти й хотів, коханий, — розтягує вуста у переможній, майже хижій усмішці. Вона прекрасно знає, як мене це дратує.

— От як? — із лев’ячим спокоєм обходжу стіл і сідаю у власне крісло, передбачливо підігріте моєю зухвалою дружиною. — Тобто зі мною ти навіть обговорювати це не захотів, а з моєю дружиною… — погляд ковзає по її оголених колінах і вирізі халата, що ледь не відкриває стегна, — не просто поговорив, а й повністю погодився. Що змінилось?

— Вона була досить переконливою, — погоджується Дамір, а я стискаю кулаки просто на столі. — Як і Ольга, — додає він під моїм пильним поглядом, наче здається, визнаючи змову, організовану за нашими спинами.

Мій гнів несподівано поступається захопленню — усвідомлення того, як майстерно моя дружина провернула це, змушує мене зніяковіло посміхнутись. Та невже ж вона мене переграла? А ще зранку я був переконаний, що цей безглуздий спір — дрібниця.

— Я підписав усі документи, тож Вікторія може братись за просування бренду та маркетинг, — вимовляє Дамір, стискаючи губи в німій згоді з тим, що вже скоїв.

— Бачиш? Все не так уже й складно, правда ж? — радісно каже Віка, стискаючи його плечі своїми тонкими пальчиками. А той, схоже, боїться вже зустрітися зі мною поглядом.

— Вітаю… Партнере, — ціджу крізь солодку посмішку. Навіть подумки огидно вимовляти це слово. — Здається, тобі вже час. У нас із дружиною ще є кілька деталей, які треба обговорити стосовно проєкту.

— Авжеж… Партнере, — з іронією відповідає Дамір і, на моє щире здивування, хлопає Віку по коліну, усміхаючись їй по-дружньому.

Я завмираю. Дивлюсь на її оголене біле коліно, яке, завдяки цьому злощасному халату, не прикрите взагалі. Чортів халат!

— І тобі дякую, Віко. Гарячий шоколад був неймовірний!

Можливо, в цю мить із моїх вух вже валує пара. А вона — цілує його в щоку й бажає гарного вечора.

Тільки завдяки роками натренованій силі волі мені вдається перевести подих і дозволити їм попрощатися без того, щоб втрутитися. Лише коли лунає звуковий сигнал сигналізації — Дамір залишає квартиру, і я нарешті дозволяю собі кинути на дружину невдоволений погляд.

— Схоже, подяки від тебе я не почую, — буденно зауважує вона, підходячи до столу й збираючи креслення заміського комплексу, договори та макети логотипів від Ольги.

— Ти більше нічого не хочеш мені сказати? — уточнюю, намагаючись активувати в собі директора, який зазвичай залишається за порогом нашого дому.

— Хіба що нагадати, — невинно піднімає погляд і злегка кліпає довгими віями, — ти програв суперечку. Тож… Якщо спробуєш ще раз викрутитися — я перетворю твоє життя на пекло, любий, — Віка майже облизується, мов голодна кішка, оцінюючи мене в сорочці з підкоченими рукавами.

— Ти перегнула палку, — важко піднімаюся з крісла, не зводячи з неї очей. — Не смій більше з’являтись у такому вигляді перед кимось іншим, окрім мене. Інакше… — повільно розстібаю ремінь, ловлячи блиск в очах моєї надто вже збудженої дружини.

Мурка вже дев’ять тижнів вигадує всі можливі способи, щоб змусити мене виконати подружні обов’язки, але я постійно відкладаю це «на потім». Не можу нічого з собою вдіяти — досі пам’ятаю її загрозу викидня й те, як вона важко переносила той злощасний місяць на лікарняному ліжку. Так, зараз, безсумнівно, все добре, але… здається, в мені вже прокидається батько — я обмежую себе, боюся нашкодити дитині.

— Інакше? — її очі блищать лихоманковим вогнем, а по сухих губах проходиться спритний, колючий язичок.

— Покараю, — вишукую в її погляді той самий шал, який знову змушує мене усміхнутися. Вона вже прикусила губу від нетерпіння й спраги дотиків.

— Усе, що забажаєш... — м’яко піднімається навшпиньки, опирається на мій робочий стіл, і вже за мить — вона переді мною, обіймає мене ногами за талію. — Але якщо ще раз спробуєш мене проігнорувати — куплю вібратор і фалоімітатор! І сумніваюсь, що ти після цього мені знадобишся, — кидає вона виклик, загрозливо піднявши пальчик, насупившись, як ображена кішка.

Я не стримуюсь — сміюся вголос. Бог свідок, мені дісталася найгарячіша жінка у світі!

— Можемо й це спробувати, — задумливо тягну, розв’язуючи пояс її халата і розгортаючи його. Але вже з відчутним роздратуванням, бо під ним — той самий зухвалий комплект білизни з підв’язками. І водночас це... дуже збуджує. — Але робитимеш ти це тільки за моїм сценарієм. Думаю, буде цікаво.

— Поки що я хочу одного — члена свого чоловіка, який, здається, уникає мене! — обурюється вона, але водночас старанно звільняє мене від сорочки. — Ти-му-у-ре. Що з тобою?

Віка розчаровано видихає, схиляється чолом до моїх грудей, сердито сопе. Бо я не кидаюся на неї, не зриваю з неї мережива, не перетворюю все на бурю пристрасті.

А я... Я просто зачарований. Віка не лише повернула собі тіло — підтягнуте, гнучке, спокусливе. Вагітність надала її грудям соковитості, а стегнам — округлості. Кожен ранок, коли вона тулилась до мене... Бог мій, що мені це коштувало!

— Пробач, Мурко, — я ніжно підіймаю її обличчя долонями, обводжу пальцями рум’яні щічки й гостре підборіддя. — Я просто хотів бути обережним, а не ображати тебе. Присягаюся, кохана, я потребую тебе не менше, ніж ти мене...

— Авжеж! — фиркає вона, знову опускаючи погляд. — Ходиш на роботу щодня, бляха, і дивишся на своїх розфарбованих хвойд у офісних костюмах з секс-шопу...

— Я тобі зараз рот з милом вимию, — бурчу я. Мабуть, вийшло досить переконливо, бо в її зелених очах з’являється тривожна іскорка. — Чим тобі не догодив домашній офіс? Ти ж сама була щаслива працювати тут.

— Мені бракує живого спілкування! Відчуваю себе як ув’язнена, — знову жаліється вона, незадоволена моєю гіперопікою. 

Але ж лікар сказав — ніякого стресу, максимум спокою, навіть без зайвих емоцій. І я дотримуюсь цього.

— Причому ув’язнена суворого режиму — сухий пайок і ніякого сексу! — тепер вона вже відкрито бунтує: хапає мене за сорочку й зриває гудзики, оголюючи мене з рішучістю, що не залишає сумнівів — вона більше не відступить.

— Дієта — це чудовий спосіб відфільтрувати шкідливу їжу, — м’яко коментую її невдоволення з приводу харчування. — Мені зовсім не подобається, що наша майбутня дитина, ще зовсім маленька, харчується консервами, фаст-фудом і запиває все колою. Це шкідливо.

— А відвар з шипшини — гидота! — вперто бурчить моя вагітна дружина, зовсім не поділяючи ентузіазм лікаря щодо низькокалорійного меню.

— Зате корисний. І саме він допоміг тобі впоратись із токсикозом, — тягну шовковий халатик з її плечей, повністю оцінюючи мереживну білизну. Навіть соски видно! І в цьому... цьому звабливому вигляді вона зустрічала мого... партнера!

Ох, Віко…

— Можна хоч сік? — надуває губи й дивиться на мене так благально, що я ледь не капітулюю.

— Звісно — можна! Що це за питання? Я сам тобі його зроблю — свіжовичавлений. Морквяний чи апельсиновий? — уточнюю, але вона відповідає не словами, а спритно стягує з мене брюки разом із трусами, звільняючи член, який уже давно жадає її дотиків.

— Сперматозоїдний. Це ж, принаймні, не шкідливо? — іронічно кидає Віка, міцно обхоплюючи його долонею. Я здригаюсь — від несподіванки і від голоду, який читається в її наполегливості.

— Потрібно уточнити... — вичавлю з себе, втягуючи повітря крізь стиснуті зуби. Моє дихання гаряче, як і вона.

Я пишаюсь своєю витримкою: дев’ять тижнів пручався її звабам. Але тепер розумію, чому лікарка, почувши моє сміливе «давайте ще трохи почекаємо», так підозріло усміхнулась. Вагітні жінки — це інший рівень бажання.

Сексу у нас не було. Але ми обрали безпечні способи близькості, що приносили нам шалені емоції. І з кожним днем я пізнавав її тіло по-новому. Це було навіть більш інтимно, ніж секс. Мені шалено подобається, що я досі можу збентежити свою Мурку.

— Громов! — ричить вона, але ніжно цілує мене в губи й прокладає стежку по підборіддю до шиї.

Ця шкодниця добре вивчила мої слабкості — і активно ними користується. А ще, коли ревнує, обожнює залишати пристрасні сліди на тілі — завжди вище того місця, яке прикриє комір сорочки. І зараз я відчуваю пекучий укус.

— Це тобі за нову секретарку, — шепоче мені на вухо, цілуючи в чутливу ділянку під вухом і ковзаючи язичком по шиї аж до плеча. — Якщо тебе досі тягне до малоліток, я куплю собі костюмчик школярки...

Я більше не витримую — перехоплюю її за шию й укладаю спиною на стіл. Її очі блищать, губи вологі й зухвало усміхнені. Вона чекала. Вона провокувала. І тепер — вона перемогла. Режим закінчено.

— Шкодниця, — гарчу прямо в її рот, прикушуючи нижню губу. Віка вигинається, тягне мене ближче, обіймає ногами за спину, сковуючи мій рух.

— Візьми мене. Як я люблю…

— Але потім вип’єш сік. Свіжий, — усміхаюся хижо, ставлячи умову.

— Ти-му-ре!.. — шипить моя кішка, і я точно знаю — сік вона таки вип’є. Але вже... після.