Раді Вас бачити!

Вікторія

Ми їдемо за місто. Дорога видається нескінченною й виснажливою. На кожному повороті, кожному стику асфальту мої ребра, рука й щелепа пульсують болем. Водій не приховує злорадної посмішки. Його очі в дзеркалі заднього виду блищать від задоволення.

Усю поїздку я обмірковую те, що почула. Навколо мене нові люди... Чи може вже нові союзники Клану? Це значить, що Марат, можливо, готується зачистити свої старі лави. Злитися з Малиною — небезпечне рішення. Якщо він і справді на це зважився, то все набагато гірше, ніж я припускала. З Маратом можна було існувати, якщо грати за його правилами. А ось Малина… Вони набагато зухваліші. І якщо хтось і тягне нитки зверху в цій країні, то саме вони.

Тиша нависає, мов удав на шиї. Вона тягнеться аж до прибуття. Загородній будинок зустрічає нас мертвим спокоєм, і цей спокій не обіцяє нічого доброго. 

Нас виводять. Єгора ведуть поруч, під тим самим жорстким контролем, що і мене. Тільки я — у кайданках, а він — ні. Хоча це лише формальність: обидва ми полонені.

Я дивлюся Єгору в потилицю, і він, відчувши мій погляд, повільно обертається. Його очі порожні, погляд знебарвлений. Він блідий і здається меншим, згорнутим усередину. Безсилий. Як і я, він — лише уламок того, ким був. Ми обоє на дні...

Навколо метушаться люди, мов тіні. Нас супроводжують шестеро — по троє на кожного. Мій рот пересихає, коли ми підходимо до будинку. За вікнами м’яко блимає тепле світло. Та воно не гріє — воно загрозливе, мов тиша перед вибухом. Я сповільнюю кроки.

— Вперед, — глухо командує один з охоронців і штовхає мене в спину.

Ми опиняємося у просторій вітальні. Приміщення здається порожнім, але кожен мій нерв кричить: ми тут не самі. Щось... хтось... чекає.

Нас ставлять на коліна перед каміном, який зігріває кам'яні, запліснявілі стіни. Я чую тріск дерева в полум’ї, але не можу підняти погляд. Лише бачу два крісла, звернені спинками до нас. В одному з них — він.

Я опускаю очі. Вперше за довгий час я боюсь навіть дихнути. Не хочу, щоб моє дихання стало останнім.

— Мироне, — звертається один з охоронців. Голос неймовірно рівний, холодний. Він звітує. Лише він має право говорити. Інші — мов тіні без голосу. — Все пройшло тихо. Фадейчук сказав правду.

Мовчанка. Напружена, розтягнута, мов туга струна перед зривом. Я не витримую, на мить заплющую очі й думаю: що краще — швидка смерть чи ще один шанс?

Він підводиться. Я чую кроки. Підступає повільно, впевнено, наче лев, що наближається до здобичі. Моє дихання стає уривчастим. Я майже тремчу.

Вдих. Видих. Вдих… Я все ще жива.

Я відкриваю очі. Його відшліфовані туфлі — прямо перед моїми колінами. Начищені до блиску. Чорні. Важкі. Я не зважуюсь підняти погляд, але серце вже рветься з грудей. Руки мерзнуть. У голові — порожнеча.

М’які пальці торкаються мого підборіддя. Я здригаюсь, але не чиню спротиву. Погляд піднімається сам.

Марат.

Його обличчя — мов вирізане з каменю. На скронях — срібло минувшого часу. Очі — льодяні, нічого не виражають, але поглинають усе. Вони знову бачать мене… згори вниз. Я — на колінах. Як і тоді. Як і завжди перед ним.

Він не каже ані слова — просто киває комусь за моєю спиною. Холодні руки знімають кайданки, і я огбережно розтираю зап’ястки, які пекуть, наче їх труїли вогнем. Марат простягає мені свою широку долоню — важку, сильну. Відмовитись я не можу. Не смію.

Не зараз.

Піднімаюсь повільно. Біль пронизує ребра, і я хитка, як після бурі. Мені доводиться схопитись за бік, коли гостра біль пронизує до хребту. Він бачить кожен мій рух, кожен подих. Марат перебирає моє волосся, і я розумію — йому не до вподоби їхня довжина. Та замість того, щоб висловити це, він м’яко заправляє пасма за вухо і торкається підборіддя.

Пальці ведуть по обличчю, а потів він розтирає мою кров між ними.

Його очі темнішають.

— Хто це зробив? — голос тихий. Але… у ньому ледь стримана лють.

Тиша тисне на вуха. Я не можу вимовити ні слова. Лише дивлюсь на нього з тим німим жахом, що засів у мені ще тоді, давно.

Він повертається. Дивиться не на мене — на нього. На того, хто знущався і тримав мене шантажем тривалий час. 

— Він, — спокійно киває Єгор, навіть не здригнувшись. Холодно. Відсторонено. Він здає іншого без внутрішніх докорів сумління. І я раптом усвідомлюю: Єгор ще грає. Його не списали. А от мене…

— Брикалася, — виправдовується чоловік, — хотіла погратись із пістолетом. Я був змушений...

Марат мовчки витягає з-під піджака свій срібний пістолет. Я знаю його до болю. Вишуканий, з чорним візерунком, ідеально збалансований. Красивий, смертельно точний. Мій страх стає фізичним.

— Чим? — питає він, знімаючи запобіжник. Цілиться у мого кривдника, але дивиться на мене. Прямо в очі. Він хоче відповідь. Від мене. Не тому, що сумнівається у словах Єгора. Йому потрібно, щоб я зізналась. Щоб я сама сказала. Щоб зламалась.

Це його стиль. Карати мене не руками — страхом.

— Права рука і нога, — відповідає за мене Єгор, сухо, без емоцій. Просто факт.

Марату цього досить. Він мовчки підіймає пістолет і стріляє чоловіку в плече, а потім — у коліно. Я здригаюсь від гучних пострілів, автоматично заплющую очі. Коли чую придушений стогін — хочеться закрити ще й вуха, щоб не чути цей біль. Тримаюся рівно, але підборіддя вже зрадницьки тремтить.

— Заберіть його, — коротко кидає Марат. — Поклич лікаря до моєї спальні, — звертається до когось ще, переводячи погляд на мене. — А його… — коротко затримує погляд на Єгорі, — під замок. 

Я повертаюсь до Єгора. Він не дивиться на мене, лише прикриває очі, як людина, для якої вже все вирішено. 

Я здригаюсь, коли Марат без попередження підхоплює мене на руки. Його сила — не порятунок, а тягар. Фізична близькість з ним болюча — і тілом, і пам’яттю. Дивлюсь на нього. На свій кошмар. Того, через кого роками не могла спати. Через кого досі не знаю, де моя мати. Через кого я... навчилась ненавидіти цей світ.

Він несе мене до спальні. Тут усе просякнуто його запахом, навіть стіни. Він акуратно садить мене на ліжко і зустрічається поглядом.

— Вітаю вдома, Вікторіє, — каже тихо і цілує у чоло. Я майже задихаюсь від огиди до цього «дому». — Я допоможу, — каже він, тягнучи руки до моєї куртки.

Я хапаюся за неї як за останній захист.

— Розслаб руки, — майже ласкаво просить Марат, але очима давить, як кувалда. — Я хочу допомогти.

Я не вірю. Хочеться зірватися й закричати, але мовчу. Він небезпечний, а ще — тонкий гравець. Його непередбачуваність тримає мене в страху, тому я змушена знову підкоритись. Обережно звільняю руку з рукава і кривлюся від болю в ребрах.

Але він не зупиняється на куртці. Опускається на коліна й знімає кросівки, дбайливо ставлячи їх убік. Його пальці вже тягнуться до моїх джинсів, але я перехоплюю зап’ястки.

Він піднімає погляд — не проникаючий, не вивчаючий, а порожній. Наче дивиться крізь мене. І це — найстрашніше, бо там лише темрява. 

Я тримаю його руки, поки можу. А тоді… сама відпускаю. Бо знаю — якщо він захоче, то зробить усе по-своєму. Але він відступає. 

Марат сідає поруч, поклавши руку мені на спину. Рух його пальців — повільний, майже заспокійливий. Але я не заспокоююсь.

— Лягай. Лікарка зараз прийде. Ти виглядаєш погано, — каже він м’яко, і тягне мене до себе. Я не чиню опір — все одно сили на спротив нема. Злегка завалююсь набік, обережно опускаючи голову йому на коліна.

І поки його пальці ковзають моїм волоссям, я намагаюсь не розчинитися в страху. Не забути, хто я… Поки ще пам’ятаю.

— Фадей був з тобою грубий? — запитує Марат, плутаючи пальці в моєму волоссі, ніби хоче не відчути, а прочитати мене на дотик.

— Ні, — відповідаю коротко, ковтаючи спогади, що пекуче вириваються з глибин пам’яті. Ніхто не має права знати те, що я пережила з тим покидьком.

— Невже? Він казав інше, — голос Марата стає ще нижчим, темнішим. — Зізнався, що неодноразово до тебе чіплявся. Це правда?

Я мовчу. Не від страху. Від утоми. Від розуміння, що правда тут — валюта безцінна і водночас смертельно небезпечна. Та мовчання його не влаштовує. Він нахиляється, бере мене за підборіддя і змушує дивитися прямо в очі. Там — ніч. Така важка ніч, у якій немає місця жалю.

— Мені його покарати?

Я дивлюся на нього і питаю тихо:

— Ти цього хочеш?

— Так.

— Тоді ти знаєш, що робити.

Я знову заплющую очі, вириваючи себе з його погляду. Бо знаю: якщо рішення прийнято — ніхто не врятує того, на кого він навів приціл. Моє слово не грає жодної ролі. 

Двері відчиняються з обережним скрипом. Марат не зрушується з місця, не прибирає рук. Це не просто дотик — це заява про права.

— Мироне, — її голос твердий, як постріл. Я здригаюся і різко відкриваю очі. — Вікторіє, — лікарка дивиться на мене, і я бачу, як її погляд теж змінюється: впізнає, замикається, ховає все, що думає. — Чим можу допомогти?

— Обличчя, ребра і рука. Перевір, — командує Марат, наче я не людина, а щось, що потребує огляду після транспортування.

Її пальці торкаються мого обличчя, потім щелепи.

— Зуби цілі?

— Так, — киваю. — Пусте, — шепочу. — Болить отут, — показую на ребра і сама задираю кофту, не думаючи, що це виглядає вразливо. Я вже давно не думаю про вразливість.

Марат спершу просто дивиться. Потім обережно проводить пальцями по шкірі, вздовж почервоніння, і я бачу, як він не зводить очей з лікарки. Він мене не довірить нікому, навіть їй. 

— Болять саме ребра?

— Не зовсім… Більше ниє всередині, в грудях, — обережно ділюсь відчуттями, бо й сама до кінця не розумію, де межа між фізичним болем і душевною втомою.

— Ребра цілі, тріщини навряд чи є. За тиждень мине, — констатує лікарка — Валерія, звертаючись більше до Марата, ніж до мене. — Якщо болітиме сильніше — дам знеболювальне, але краще обійтися маззю.

— Пройде, — відмахуюсь. Я не хочу таблеток, бо не довіряю. Це може бути будь що! І тим більше — не хочу, щоб він до мене торкався, навіть якщо для цього є привід.

— Не пройде, — вривається його голос, впевнений, незаперечний. — Залиш мазь і таблетки, якщо біль посилиться. Тепер оглянь руку. 

Мовчки простягаю долоню. Валерія торкається зап’ястя, перевіряє кістки так обережно, що я починаю сумніватись: а чи точно вона байдужа?

— Вивиху нема. Болить сильно?

— Терпимо, — жму плечима, хоч бачу, як Марат напружується так, що навіть матрац під ним ледве не зсувається.

— Простий забій, — підтверджує вона, кинувши на нього короткий погляд. — Вона в порядку. Але їй треба спокій. Надто бліда, виснажена. Перевантаження не підуть на користь. Пара днів у ліжку — і все налагодиться, — голос лікарки професійно-спокійний. — Мазь і ліки у моєму кабінеті. 

— Я полежу, і все минеться, — відповідаю надто спокійно, наче це не моє тіло кричить від втоми. — Мені просто потрібен відпочинок. До завтра зі мною нічого не станеться.

— Йди, — коротко каже Марат, кивнувши лікарці. Валерія ще раз дивиться на мене, ніби хоче щось сказати, але мовчки зникає за дверима.

— Ти не змінилася. Все ще нехтуєш собою, — його голос без докору. Але в ньому щось є… щось, від чого стигне спина. Він пам’ятає. Все. Навіть це.

— Ти… теж не змінився, — відповідаю майже пошепки, опускаючи ноги на підлогу. — Можна я прийму душ і перевдягнуся?

Він якось важко зітхає.

— Ти тут не заручниця, Вікторіє. І ніколи нею не була. Все, що тут є — твоє. Як і раніше. Ти частина Клану. Частина родини. А з родини не йдуть. І родина — ніколи нікого не залишає, — сухо нагадує Марат, а в мене затремтіли губи, утримуючи словесну зверхність.

Родина. Як же абсурдно це звучить…

— Там душ? — киваю я на двері в кімнаті, відчайдушно шукаючи будь-який привід вийти з його присутності. Марат коротко киває, але не відпускає — його важка долоня лягає мені на плече, змушуючи тіло завмерти.

— У тебе хтось був? — питає тихо. Його подих торкається шиї, обпікаючи шкіру. — Ти занадто довго була без мого нагляду, Вікторіє, — його руки змикаються на моїх плечах.

— Ти зробив усе, щоб я завжди залишилась одна, — видавлюю крізь зуби, намагаючись вирватися з невидимої клітки. Серце стискається від напруги.

Я виживу тут — морально буде пекельно, але фізично зможу витримати. Та якщо Марат дізнається хоча б натяк на правду, про Тимура… Я знаю, що він розправиться з ним. Повільно. І я буду змушена дивитися.

— Добре, — він відпускає мене, але спостерігає, як я підходжу до шафи. Вже не дивуюсь, коли бачу свої речі — ті самі, які носила колись. Життя, від якого я колись втекла, наздогнало, і кожен крок тут як цвяхи, які вбивають мене в труну. — Я знав, що ти повернешся до мене, — додає він з посмішкою, яка холодить до кісток.

Я дістаю піжаму. І хочеться фирчати, кинути колючі слова, хоч якось показати, що я ще не зламалась. Але не наважуюсь. Занадто... критична ситуація. Я маю бути вдячна вже за те, що жива, майже неушкоджена і… знову у клітці, прикрашеній ілюзією турботи.

Не відповідаю. Просто зникаю у ванній кімнаті, замкнувши за собою двері. Вмикаю воду і нарешті дозволяю собі те, що заборонено поруч із ним — плакати і бути слабкою.

Я не готова знову починати з нуля. Не в цьому житті. Не з цим чоловіком.