Раді Вас бачити!

Тимур

Дамір сидить мовчки, стискає кермо так, ніби може розчавити його голими руками, і час від часу вибиває пальцями якийсь скажений ритм. Його погляд упертий на самотнє пасовище, але я відчуваю — він хвилюється не менше за мене. Я ж не знаходжу собі місця. То відкидаюся назад у сидінні, то знову нахиляюсь уперед. Спина мокра, ніби пробіг кілька кіл. Шлунок зводить від тривоги. Мене лихоманить.

Це не звичайна зустріч. Це — перехід через лезо. І я навіть не впевнений, чи зможу побачити Віку після цього.

— Перестань нервуватись, — кидає Дамір, не обертаючись. — Якщо він сам запропонував зустріч, значить, зацікавлений у нашій пропозиції.

Я гірко посміхаюсь, хоча всередині все стискається в тугий вузол. Хто кого ще заспокоює?

— Мені не він страшний… — хрипко видавлюю з себе. — Я божеволію від думки, що вже, можливо, не побачу її.

— Побачиш, — каже він, але в його голосі нема впевненості.

— Це ти побачиш Олю. Вона у тебе під охороною, в твоєму домі, а моя… — я ковтаю повітря, ніби мені не вистачає кисню. — Вона десь поруч із цим виродком. Беззахисна.

— Оля… така ж недосяжна, як і твоя Віка, — тихо каже він після паузи. Його голос змінюється, глибшає, як вода, що затоплює щось важливе.

Я різко обертаюсь до нього:

— Минулого разу ти благав, щоб вона зникла з твого життя. Пам’ятаєш?

Він зітхає і, не дивлячись на мене, стискає щелепи.

— Так, я бажав, щоб вона зникла, — визнає нарешті. — І, на жаль, вона виконала моє бажання. Повністю. Треба було їй вправити мені мізки...

Його зізнання б'є сильніше, ніж я чекав. Мовчимо. 

— Вона варта того, щоб ти пішов проти власних принципів, — кажу я. — Поки вона поруч, у тебе є шанс. Шанс спокутувати свої помилки. Коли я вигнав Віку… я сам виштовхав її у прірву. Це стало катастрофою. Для неї, і для мене.

Дамір нарешті повертає до мене голову. Його погляд — напружений, але в ньому з’являється щось інше. Розуміння. Мовчазна згода.

— Я розбив їй серце навмисно. Ти ж просто хотів просто захистити свою, — тихо каже він. — Але ти правий… в одному точно.

Він облизує пересохлі губи, і я раптом бачу у ньому щось нове. Не тільки жорсткість, не тільки біль. Бажання боротися за жінку.

— Я її більше не відпущу. Якщо треба — буду стояти під дверима роками. Але цього разу я кину до її ніг весь всесвіт. 

— Впізнаю свого друга, — посміхаюсь, хоч насправді всередині стискається.

Я знаю, що Олі не залишиться нічого, окрім як пробачити. Дамір нічого не каже прямо, але в його очах — впевненість. Він переконаний: усе ще можна владнати. Він упертий, як справжній баран. Якщо вирішив вибачитись — зціпить зуби і зробить усе можливе. Навіть більше.

А я… я би не зробив узагалі нічого без Даміра. У мене немає зв’язків у кримінальному світі. Я навіть не уявляю, як з ними розмовляти, що сказати, як діяти, щоб випадково не застрелили від зайвого руху. А Дамір зміг. Вони для нього свої, і навіть попри це він домігся того, чого ніхто не зміг би — зустрічі з головою клану.

Людина, яка забрала в мене Віку, — не проста. І, схоже, відпускати її він не збирається ні за що. Дамір припустив, що між ними є якась особлива прив’язаність. Інакше її давно б уже позбулись — без розмов, без шансів.

Мені досі важко усвідомити, що вона колись належала до цього світу. Світ, де люди зникають без сліду, де все вирішують гроші, зброя і страх. Віка… така кмітлива, така жива, така моя… Вона змогла пристосуватись до цього середовища. Вона вижила. Але я не можу перестати питати себе: якою ціною?

Я по сто разів перечитую її досьє, неначе в тексті з’явиться нова зачіпка, новий ключ, нова надія. Хоча, кого я обманюю? Я просто молюсь, хоч ніколи цього не робив. І молюсь тільки про одне — щоб одного дня вона знову сказала моє ім’я і подивилася на мене смарагдовими очима.

Мене паралізує страх. Страх, що я більше її не побачу. Що останнє, що вона пам’ятає про мене — це як я виганяю її з дому, злий і холодний. Але я ще не встиг сказати, що вона — все моє життя.

Мабуть, я — боягуз. Сьогодні, дивлячись у дзеркало, я помітив сивину на скронях. Ще одна ніч без сну. Жоден препарат не працює. Бо мій єдиний антидепресант — це вона. 

Я здригаюсь, коли на обрії з’являються кілька чорних іномарок. Вони заїжджають на поле одна за одною. Серце калатає.

Дамір міцно хапає мене за лікоть, не даючи мені навіть поворухнутись.

— Спершу вони, — стиха каже він, помітивши мій погляд, наповнений напругою й непорозумінням.

Машини зупиняються синхронно, як на репетиції. Відкриваються двері. З салонів виходять чоловіки. Одяг — зручний. Рухи — небезпечні. Озброєні до зубів. Їхній настрій читається ще здалеку — тут не буде жартів.

І нарешті відкривається центральна машина. З неї виходить головний. Я це бачу одразу. Його хода, його жести — це не просто впевненість. Це людина, яка звикла тримати все й усіх — під собою. 

У наш бік рухаються двоє. Ми з Даміром обережно виходимо з машини, як і домовлялися — без різких рухів, жодного виклику. Нас обшукують з голови до ніг, мовчазно, жорстко, не лишаючи сумнівів, хто тут господар. Лише переконавшись у нашій беззбройності, один із них безжально впирає автомат мені між лопаток і штовхає вперед.

Я відчуваю, як тіло напружене, але ніби не моє. Наче я дивлюся фільм, а не переживаю реальність. Наче це не я, а хтось інший стоїть тут, під прицілом зброї. І думки — зовсім не про себе. А про Віку. Скільки разів на неї вже наставляли зброю? Як вона витримала? Це відчуття — коли тебе можуть вбити щосекунди — я не забуду вже ніколи.

— Даміре, — лунає голос. До нас підходить чоловік у темних окулярах. Знімає їх повільно й спокійно.

Його погляд — оцінювальний, насмішкуватий. Але водночас — уважний. Він — Ільяс, голова «Клану». Один його погляд — і стає зрозуміло, хто тут вирішує жити нам, чи вже спочивати під землею.

— Мене зацікавила твоя пропозиція, — мовить він без привітань, без сентиментів.

— Ільяс, — Дамір киває з повагою, не зводячи з нього погляду. Я теж уважно його розглядаю. — Ми готові передати все обумовлене просто зараз, — він піднімає в руках теку з документами, але Ільяс жестом зупиняє його.

— Спершу я хочу ще раз почути ваші умови, — спокійно каже він, переводячи погляд на мене. І мені стає зрозуміло — він усе бачить. І страх, і відчай, і те, що ми прийшли сюди не торгуватись. Ми прийшли благати.

— Одна людина з Клану утримує мою жінку, — відповідаю я твердо, попри те, що ствол усе ще впирається в мою спину. — Я хочу її повернути.

Ільяс мовчить, але в кутках його вуст з’являється посмішка — легка, майже поблажлива.

— Ви пропонуєте мені… забрати жінку у іншого голови Клану? — уточнює він, майже глузливо, даючи шанс відступити, сховатися за слабкішим проханням. Але я не відводжу погляду.

— Саме так. І я хочу, щоб її захистили. Щоб вона вижила, — додаю, відчуваючи, як Дамір різко кидає на мене погляд.

Так, він просив мовчати. Не просити зайвого. Але я не можу мовчати, коли йдеться про неї. Вони — вбивці. Безжальні, холодні. А Віка — моє останне бажання цього життя. І я не витримаю цього життя, якщо побачу її в труні.

— Більші вимоги — більші ціни, — знизує плечима Ільяс. — То що, поторгуємось?

Ми з Даміром переглядаємося. Його обличчя напружене — він не був готовий до цього повороту. Ми думали, що все прорахували. Але виявилось — ні. Усе знову вирішується тут. Зараз. І все це тільки в моїх руках.

А я готовий запропонувати не лише документи, і не тільки гроші. Я готовий запропонувати свою свободу. І навіть власне життя.