Раді Вас бачити!

Вікторія

Після тренування виходжу спустошена, але задоволена. Попереду ще два робочі дні, а я вже настільки вимотала себе думками про Громова, що ледь здала Даміру Романовичу анотацію до його стратегічного проєкту. Формально — ідеально. Емоційно — розвалена.

Кросфіт сьогодні був жорсткий: ноги трохи підгинаються, тіло — майже невагоме. У голові одна думка — гаряча ванна, келих сухого білого й вимкнутий телефон. Ну і, можливо, кілька хвилин еротичних фантазій… з уже знайомим головним героєм.

Сідаю в машину, заплющую очі й просто дихаю. Розслаблення йде хвилею — до першої думки про те, як мене нещодавно буквально винесли з рівноваги. Його руки, погляд, те, як він дихає, як тисне…

Я стогну вголос, безсило й відверто. Ну от хто ж мене тягнув, навіщо було лізти до нього? Знала ж, що він зірве мені дах. І мала рацію. Тепер там потоп. Нижче пояса.

— Сподіваюсь, ти зараз думаєш про мене, Ципочко!

Я підскакую, ударяючись плечем об двері, завищавши від переляку так, що серце падає кудись під педалі. У голові мить — порожнеча, далі вибух паніки. Озираюся різко — і бачу на задньому сидінні того, кого найменше хотіла б бачити зараз.

Єгора.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — рикнула я, вириваючись із ременя та вивалюючись з авто, гримнувши дверима. Страх ще липне до шкіри, серце стукає, як після спринту.

Він виходить слідом. Повільно. Дивиться на мене і насолоджується моїм переляком. Цей виродок щойно вдерся в мій простір. Без попередження. Без дозволу. І це вже не просто наглість.

Це — загроза.

— Варте було того. У мене аж яйця звело від твого стогону, — хмикає він, з огидною самовдоволеною міною. Його погляд ковзає по мені, липкий, наче брудні пальці. — Зізнайся, ти мріяла, щоб я тебе завалив?

Я навіть не переодяглася після тренування — хотіла дістатись додому й викинути все у прання. Топ відкриває живіт, лосини облягають стегна — і я відчуваю, як він буквально облизує мене очима. Тепер — шкодую. Бо стою перед цим покидьком майже беззбройна.

— Ми домовлялись на п’ятницю, — холодно нагадую, стискаючи ключі так, що ріже долоню.

— Плани змінились, — відказує він, кульгаючи. Тільки тепер помічаю: синець на щоці, губа трохи розбита. Хитається, але тримається зухвало. — Марат вже у столиці. Має справи... І шукає свою втікачку, — говорить це з посмішкою. Наче смакує мій страх. 

Мене пробирає холод. Але я не даю йому задоволення побачити слабкість.

— Я плачу тобі не за ниття про того виродка! — мій голос зривається, як удар батога. — Ти мав гарантувати безпеку. Нав’язану, дорогу, показову безпеку! А зараз що? Тебе відгамселили, як вуличного пса. 

— Я тут не для того, щоб грати в охоронця року, Ципо. Ти платиш мені за те, щоб я в потрібний момент тримав рота на замку, — гарчить він і плює вбік.

Я мимоволі відступаю — навіть його жест звучить як попередження.

— Жодних гарантій не було. І якщо не хочеш одного ранку прокинутись у поліетиленовому пакеті під ногами Марата — краще стули пельку. Бо є розмова.

— Що ти хочеш? Підтримки? Забудь, її не буде. І ти це знаєш. Якщо Марат щось вирішив — він доводить до кінця. А ти мене вже не врятуєш.

Мені остогидло це все. До нудоти. Ми ходимо по замкненому колу з колючим дротом замість доріг і стінами, що з кожним днем тиснуть сильніше.

— Можливо, — знизує плечима Єгор. — Але хто, як не я, дасть тобі фору, коли почнеться справжнє полювання? Я поруч. Я знаю, де ти. І я можу прикрити.

— І що, знову за гроші? — питаю, не приховуючи гіркого сміху.

— Зійдемося на п’яти мільйонах, — спокійно відповідає він, наче торгується за мішок брухту. — До кінця місяця.

— Ти щось поплутав? — прошипіла я, стискаючи кулаки, ніби від цього залежить моє життя. — Звідки в мене така сума?

— Звідти ж, звідки брала раніше, — кидає він, і в його голосі вже немає жартів. — Ти ж не дурна, Віко. Дурна і дня не змогла б протриматися, щоб зникнути з очей голови Клину... Ти з головою на плечах. Маєш престижну посаду, лояльність керівництва, вільний доступ до конфіденційного. Що ще треба? Хіба це не ідеальний момент, щоб… скоригувати потоки?

Я ледве стримую себе, щоб не врізати. Кров б'є у скроні. Він навіть не намагається приховати, як далеко готовий зайти.

— Ти хочеш, щоб я обікрала власну компанію? Це моє нове життя, від якого мені вже вкотре доведеться тікати, — промовляю повільно, наче прицілююсь. — До речі, а сам чому не зробиш цього, стратег?

— То подумай, що для тебе гірше: жалюгідна компанія чи Марат, який уже скаженіє від люті? — гарчить він. — Це не моя роль у виставі, Ципо. В мене свої партії. А ти — довірена особа, обличчя з обкладинки. Ти можеш заколисати будь-кого у ліжку, якщо доведеться. І в тебе, до речі, є маленький важіль — твоя подружка-практикантка.

— Я не шльондра! — виривається з мене, але я одразу хапаю себе на цій слабкості. Зараз не час. Я вдихаю і, вже холодно, додаю: — Мій компромат — мілкий. Це пил. Ніхто серйозний на це не клюне. І ти це прекрасно знаєш.

— Знаю, — знизує плечима. — Але доступ до справжнього компромату — майже в тебе. А отже, й ключі від дверей, що мене цікавлять. І або ти відкриваєш їх, або ми обидва вже мертві. Тільки ти — перша.

Його голос стає тихішим, майже шовковим — але кожне слово ріже, як лезо.

— Ти ж не думала, що я твій янгол-охоронець? Як тільки щось піде не так — ти моя страховка. Але ми ж цього не допустимо. Вірно, Ципочко? Ти ж у мене розумна дівчинка… Не станеш мене провокувати.

Я замовкаю. У горлі — камінь. П’ять мільйонів, місяць часу, ціна за свободу, за мовчання. Але такі гроші і так швидко... Це неможливо!

— Добре, — хриплю я, дивлячись йому просто в очі. — Але якщо ти ще бодай раз з’явишся без попередження — я особисто відтягну тобі голову.

Єгор тільки сміється. Навіть не намагається приховати задоволення від моєї жалюгідної загрози.

— Жорстокість тобі личить, Ципо. Це Марат тебе так дресирував, чи сама дійшла до просвітлення?

Я більше нічого не кажу. Просто сідаю в машину. Пальці стискають кермо до білого — так, що болить. Тіло ще тремтить. Але мозок уже запускає відлік.

Мені треба зникнути. Перехопити ініціативу. Перевести гру на інше поле. Але передусім — знайти п’ять мільйонів.

Я не маю права панікувати і робити хибні кроки. Ще трохи — і задихнуся в цьому клубку страху й зневіри до безжального світу, що знову зминає мене під собою. Треба думати… про щось інше. Хоча б цього вечора.

Я заплющую очі. Згадую тепло. Силу. Безумну жагу, від якої й досі тремтить тіло.

…Громов. Мабуть, я заслужила це — або як покарання, або як знущально щедрий подарунок долі.

Спогади накочуються хвилею — нестримно, майже болісно. Вони розмивають межі між «можна» і «ніколи». Я тремчу — не від страху, а від відбитку пережитого, що досі пульсує десь під шкірою. Тягнусь подумки до нього — до його голосу, до того, як він дивиться, торкається, мов бачить справжню мене. У цьому є щось затишне. І водночас — небезпечне.

Жага знайти в ньому той затишок, якого я не знала вже понад десять років, змушує мене відкрити очі. Невже я настільки до нього прикипіла? Ні... Але спогади спалахують у мені забороненою насолодою, і я майже дозволяю собі потонути — знову.

Ні! Ні-ні-ні... Для пустощів зараз теж не час!

Тим більш, коли знаю найважливіше: я не хочу використовувати його. Не хочу зрадити людину, яка торкається до мене так, ніби бачить справжню. Але якщо все зведеться до виживання і прийдеться обирати…

Я закурюю прямо в машині. Вперше. Не за правилами. Не за моїми правилами.

Дим різко вдаряє в легені, як і правда, яку я не хочу визнавати. Чи зможу я його обікрасти?

Я затискаю цю думку в голові, як капкан, поки попіл падає на підлокітник.

Я — Вікторія. Я не падаю — я повертаюся з війни з трофеями. Я не шукаю легких шляхів. І саме тому не дозволю собі бодай на мить зачепити Тимура у цій грі на виживання.

І вже з іронічною жорсткістю, вголос, ніби переконуючи саму себе:

— Сподіваюсь, він нарешті зрозумів, що мене це не цікавить…