Раді Вас бачити!

Вікторія

Я встигаю розбурхати його до такої межі, що Тимур зустрічає мене злий, як чорт. Він буквально втягує мене до свого лігва й різко зачиняє двері. Його очі — голодні, вони обіцяють не просто насолоду — а справжні муки.

Він стоїть переді мною, як дикий хижак, що чекає на щирі вибачення. На колінах. Без одягу.

— Чотири години. Чотири, кляті, години! Що ти робила весь цей час?! — зривається він. Не зі злості — з нестерпного бажання, яке в ньому не просто жевріє, а розгорається глобальним вогнем.

А я просто… хотіла бути ідеальною. Заїхала додому, прийняла душ, зробила зачіску, наклала макіяж і вибрала саме те плаття, яке має знести йому дах. Бо минулого разу, в конференц-залі, я була зовсім не готова: офісний лук, різнокольорова білизна, втома після довгого дня… навіть ноги були небриті! Може, він і не помітив, але я — так. І цього разу я хотіла, щоб кожен сантиметр мого тіла кричав: я зробила це для тебе.

— Я старалась, — кажу я, повільно повертаючись, аби він міг оцінити результат.

Плаття — провокаційне: зі спокусливо відкритою спиною й високим розрізом на стегні, з-під якого визирають сітчасті панчохи — саме ті, які йому так запам’ятались. Тимур навіть відступає на кілька кроків, ніби боїться зірватися. Його очі ковзають моїм тілом — він буквально пожирає мене поглядом.

— Ти колись точно зведеш мене з розуму… — хрипко каже він.

Його слова — найкращий комплімент. Але я більше довіряю не словам, а тому, що бачу: напруга в паху під штанами не залишає жодного сумніву. Так, я його довела. Повільно. Ретельно. Безжально. І тепер він належить мені. 

— Ти теж нічого, — кидаю зухвало, не приховуючи хижацького погляду на його тіло.

Напіврозстібнута сорочка, рельєфний прес, вузька смужка темного волосся, що зникає під штанами… Його там уже просто розриває.

— Ходімо, — кажу я й хапаю його за руку.

Я стрімко відчиняю двері, намагаючись знайти спальню. У нього величезна квартира, а я — у страсному полюванні. Але зробити кілька кроків не встигаю — Тимур зривається з місця. Він підхоплює мене за стегна, закидає собі на плече і несе вперед. Мій щирий, радісний сміх лунає коридором.

Спираюся долонями на його спину, захоплено розглядаючи простору вітальню, кухню, обідню зону… аж поки двері не зачиняються просто перед моїм носом. І наступної миті — я падаю на величезне ліжко.

Він нависає наді мною, хапає за щиколотки й різко стягує мене до краю ліжка. Я сідаю — задихана, розпалена. Тимур стає між моїх ніг, і розсовує їх коліном так, щоб із-під піднятого плаття виглянули панчохи. Його очі — бурштиновий вогонь.

Він повільно розстібає ремінь.

І я розумію... Я влипла.

Ні, я справді влипла по вуха ще в ту мить, коли він нарешті позбувся своєї практикантки. Як можна так згорати від одного лише моменту, коли він брутально спускає брюки з трусами, бере мою руку і обвиває мої пальці навколо свого члена?

Легко.

Мене навіть хитнуло від нетерплячки.

— До роботи, Кицю, — шепоче з хижою усмішкою, коли я нахиляюсь нижче й торкаюся червоними губами його тіла.

Я не граюсь. Я дію впевнено, точно, цілеспрямовано. Сьогодні — без прелюдій. Усі ігри залишимо на потім. Зараз мені потрібно відчути, що я можу його знищити своєю пристрастю.

Його тіло здригається від мого ритму. Він хрипить, глибоко вдихаючи повітря, що стає густішим від напруги. Його рука стискає мою потилицю — не зупиняє, а скеровує і веде. Пальці ковзають у моє волосся, стискають, впиваються з тремтінням нетерплячого бажання.

— Хочу, щоб ти завжди фарбувала губи в червоне, коли береш мене до рота, — каже він тихо, з тією інтонацією, яка змушує мене затамувати подих. І зашарітись — хоч я вже давно перестала соромитись.

Я уявляю себе збоку. Як виглядає ця сцена… Я бачу, як червона помада залишає сліди на ньому. І бачу, як він не може відірвати від мене погляду. Це вже не просто бажання — це як одержимість.

— Розстебни сукню, — його голос уже не просить. Він наказує.

Ця сукня — пастка. Для нього. Щоби я повільно, навмисне, тягнула змійку вниз, дивлячись йому в очі. Поки тканина не розпадається на дві половини, оголюючи... ніщо. Під нею — нічого.

Тимур відходить на крок і забирає свій дотик. Його долоня лягає на член, і він ковзає нею повільно, мов зумисне дражнить. Розмазує помаду, залишаючи червоні сліди по всій довжині. Його рух — демонстративний, мов попередження. І я не знаю, що більше мене бентежить: його контроль — чи те, як сильно я цього хочу.

Я мимоволі облизую губи. Це виглядає зухвало. Майже дико... 

— Зніми її вже, чорт забирай, — рик вривається у простір між нами. — Нащо ця тряпка, коли вона навіть фантазії не залишає?

Я навіть не розумію, чому так слухняно виконую його команди. Але кожне його слово — мов удар по моїй чутливості. Перший раз із ним був схожий на ураган: дикий, неконтрольований, шалений. А зараз — штиль. Але саме в цій тиші щось куди небезпечніше. Повільна, глибока, свідома пристрасть. Яка спопеляє не менше.

Я підводжуюсь. Тремтячими пальцями стягую з себе сукню. І у всій цій картинці ідеальності, яку я так старанно вибудовувала, є одна вада — шрами. Ледь помітні, маленькі, але справжні. На грудях. На животі. На стегнах. Від минулого, яке залишило на мені сліди. Але він, здається, навіть не помічає їх.

Його погляд приклеєний до ніг. До обідків мережива. І зараз... він майже зривається.

— Ні, туфлі залиш, — каже він, не зводячи з мене очей. — Від того, як ти виглядаєш… можна здохнути, — додає, наближаючись. Перехоплює моє підборіддя, нахиляється ближче. — Ти — моє особисте й порочне божевілля, — шепоче просто в губи і хапає мене в поцілунок. Жорсткий. Несамовитий. З укусом у нижню губу, від якого я тремчу ще більше.

Я торкаюсь його тіла, але він відштовхує мою долоню легким ляпанцем. Ображено ловлю його погляд, але в ньому — не відстороненість. У його подиху — важкість. Бажання, яке переповнює.

— Дай мені протриматися довше, — хрипко каже він. — Повернись до мене спиною. На коліна, — його рука тягнеться до тумбочки, а в пальцях уже блимає упаковка з презервативом.

Я слухняно повертаюсь. Впираюсь колінами в м’який матрац, долоні кладу перед собою, на рівні обличчя. Мене ледь трясе — від нетерплячки. Від того, як сильно я хочу його в собі. Саме так. Саме зараз.

Його долоня ковзає по моїх сідницях ніжно. Лише мить — і відчутний ляпас. Я важко зітхаю, стогін вихоплюється сам собою. Ще один — і я вже безсило опускаюсь на лікті. Змикаю долоні, вкладаю на них щоку. Як знак. Як капітуляцію.

Можливо — бажанню. Можливо — йому.

Усі думки зникають, стираються хвилею пекучого збудження. Я ледве дихаю. І мені здається — я б змогла скінчити лише від того, що він просто сидітиме поруч. І дивитиметься на мене цими своїми бурштиновими очима.

— Ти-муре… — шепочу я, знову отримавши ляпас, що перетворився на солодку кару.

Це — безумство. Ми ще навіть не почали, а я вже на межі — лише від його команд і, здавалось би, простих дотиків, що печуть на шкірі.

— То просиш мене зупинитися… чи продовжити? — його пальці стискають мої стегна. А потім ковзають лагідно, мов пір’ячко. — Ти нестерпно волога… Для мене, — шепоче він, і я намагаюся не задихнутись від збудження. — Запам’ятай це відчуття.

Він міг би увійти просто зараз. Але, звісно, Тимур — не з тих, хто віддає все одразу. Він знову мучить мене. Його великий палець натискає точно туди, де пульсує кожна клітина, а інша рука повільно досліджує мене, безжально доводячи до божевілля.

Я не витримую — підмахую йому, тягнусь, ніби намагаюся наблизити його до себе. Змусити. Поквапити. Але він… лише посміхається. Я це чую...

— Сьогодні командую я, Мурко, — спокійно оголошує він і ще раз ляскає по моїх вже рум’яних сідницях. Цього разу — з такою силою, що я ледве стримую стогін, вчепившись пальцями в постіль.

— Тимуре, досить… — благаю, розсуваючи ноги ще ширше. Спина вигинається дугою, усе моє тіло проситься, кричить, молить. — Візьми мене вже… — шепочу, розчиняючись у власній покорі.

— Ти дуже гнучка. Справді як кішка, — його голос звучить позаду. — Скажи мені… Чому ти тоді втекла? Ти ж хочеш мене. Чи я помиляюсь?

— Хочу. І якщо ти просто зараз не почнеш — буде вже нічим продовжувати! — гаркаю зухвало, відкидаючись назад і впиваючись стегнами у нього.

— Провокаторка… Ти справді не знаєш, із ким граєшся, — гарчить він.

Мій випад — різкий і надто щирий, щоб залишити його байдужим. Я озираюся, боячись, що зламала момент, бо поштовх був сильним…. Але замість розчарування бачу його руку, яка злітає в повітря й падає на мою вже палаючу шкіру. І разом із ударом — сміх. Низький, хижий, збуджений.

Мені хочеться піднятись, перевернути гру — навалитись зверху, змусити його замовкнути, нарешті розрядити цю напругу. Але замість цього…

Його долоня тисне мені на потилицю. І я знову притискаюсь щокою до матраца. Позбавлена влади. Повністю.

І саме в цей момент я відчуваю його. Глибоко. До останньої краплі. Затамовую подих, боюся навіть поворухнутись. Він занадто великий для мене… але я звикаю швидше, ніж він встигає почати рухатись.

Тимур тримає мене міцно, до болю, ніби боїться відпустити хоча б на мить. Його рухи — впевнені, глибокі. Кожен поштовх змушує мої груди ковзати по покривалі, а пальці стискати простирадло — мов рятівну межу, за якою тільки безконтрольне бажання. Я не витримую. Моя рука сама тягнеться вниз, між ніг. Один дотик. Ледь...

…і світ вибухає всередині мене.

Оргазм накриває мене, як хвиля. Шалена, без попередження. Я стогну, вигинаюсь — а він не дає ані секунди прийти до тями. Тимур раптово перевертає мене на спину. Повітря виривається з грудей у зойку — тіло не встигає пристосуватися до нової реальності без опори.

— Я не хочу, щоб ти сьогодні до себе торкалася, — шепоче, нахиляючись до мого вуха. Його голос — тихий, але в ньому немає жодного шансу на «ні». — Сьогодні я хочу володіти тобою повністю.

Класика. Як і обіцяв.

Він опускається наді мною, впирається руками в матрац поруч із головою. А я згинаю коліна, ковзаю п’ятами по його спині, стискаючи його сильніше, глибше. Кам’яні сідниці. Гаряча шкіра. Цілувати, дряпати, пити його дотики — мені цього все ще замало.

Його очі — суцільний вогонь. Там немає нічого, крім чистої, всепоглинаючої похоті. Посмішка — небезпечна, хитра, така, від якої пульс злітає, а тіло мимоволі підкоряється.

Тимур хапає мене за коліно, підіймає його до свого плеча — інший кут, інше проникнення… Я зриваюся зі стогоном, задихаючись від хвилі, що накриває мене з головою.

— Господи… — видихаю, майже тремтячи. — Ще трохи, і я…

Я не встигаю завершити. Він не дозволяє.

Він бере кожен мій подих, кожен стогін і змушує звучати на свій лад. Його задоволення переплітається з моїм, стає однією стихією. Він доводить мене до межі — але не відпускає. Тримає там, на краю, грає на струнах, що натягнуті до болю.

І мені вже байдуже. Навіть якщо я згорю — це буде найсолодший вогонь у моєму житті.