Раді Вас бачити!

Вікторія

День видався насиченим не лише активностями, а й приємним знайомством з друзями Тимура. Компанія виявилась дотепною, живою й доволі гучною — алкоголь ллється рікою, а жарти сипались без зупину. Я навіть розслабилася поряд із Даміром, який навмисне затьмарював настрій мовчанкою та кам’яним виразом обличчя, поки його Карина викладалась на повну, намагаючись привернути до себе бодай трохи уваги.

Після розмови з Олею я придивлялась до цієї парочки з особливою прискіпливістю. Подруга була пригнічена й не мала уявлення, як відчепити від Даміра цю нахабну малу, яка вже двічі, як виявилося, її принизила. Спочатку я добряче вправила Олі мізки, а потім пообіцяла зіпсувати вихідні двом «закоханим» голубкам.

Очевидно ж: Дамір зняв дівчинку з якогось нічного клубу. Але навіщо міняти щиру, закохану, ніжну Олю на цю лялю? Ця Карина… Мале дівчисько. Цим усе сказано.

— Втомилась? — Тимур підходить із коктейлем. Я м’яко посміхаюся, спостерігаючи, як підсвічена вода басейну грає кольорами в сутінках.

— Як можна втомитися від відпочинку? — я обхоплюю трубочку губами, помічаючи, як він проводжає поглядом кожен мій рух.

— Ми сьогодні випробували майже половину всього, що тут є, — констатує Тимур і тягне мене ближче, коли сідає у воду. Я зісковзую по сходинках у воду й опиняюся в нього між колін. — Хоч щось здатне тебе виснажити?

— Так... ти у ліжку зі мною, — відповідаю, згадуючи, як мене вчора просто відключило. 

Він оцінює мене поглядом, лукаво примружившись.

— Ти вже п’янієш, — хмуриться він, трохи насупивши ідеальні густі брови.

— Дозволю скористатись цим у найкращих традиціях брудного жанру, — я грайливо облизую губи. В його очах займається вогонь, а посмішка на вустах обіцяє розкішний бенкет. — Але поки я ще не спробувала кілька коктейлів і хочу посидіти з дівчатами в джакузі, — киваю у бік Ніки й Лізи, які помічають мій погляд і піднімають келихи, закликаючи мене приєднатися.

— Добре, — він торкається мене, ніжно проводить пальцем по вилиці. — Я дуже сумуватиму, — цілує в носик і допомагає мені вибратися з басейну, накидаючи рушник на моє тіло.

Я йду до дівчат у приємному дурмані — не від коктейлю, а від Громова, який сам по собі п’янить сильніше за алкоголь. Саме думка, що ця ніч — наша, і що ми знову гратимемо у свої ігри у ліжку, змушує мене посміхатися й ловити кайф від очікування. Я хочу його щоночі!

З дівчатами розмовляємо понад годину. Встигаю дізнатись більше про кожну.

Ліза розповідає про Макара. Виявляється, її чоловік — полковник поліції, а вона сама — декан одного з університетів, має докторський ступінь і мітить на посаду проректорки. Також Ліза активно займається захистом безпритульних тварин — очолює благодійну організацію.

Ніка — дівчина з вищого світу. Колись була у невдалому шлюбі, але тепер повністю відмовилась від фінансової підтримки родини заради справжнього кохання. Вони з Ярославом рік тому заснували власну адвокатську контору, і зараз їхня справа стрімко набирає обертів. Він — один з найкращих адвокатів у столиці, і вони обидва точно знають, чого хочуть від життя.

Про себе я багато не розповідаю. Просто кажу, що переїхала до столиці, залишила погано оплачувану роботу й пробилась у компанію «ГріннГрупп» на власних умовах. І вже цього достатньо, щоб відчути повагу в очах співрозмовниць.

Дівчата, звісно, не зупиняються — знову починають допитуватись про корпоратив. І я без сорому розповідаю, як усе було насправді.

— Щось із вами тут стало занадто гаряче, — жартую я, вибираючись із джакузі. Накидаю рушник. — Піду трохи охолону…

— Тільки не біжи одразу до Тимура, бо точно зваришся, — сміється Ніка. — Сумую за часами, коли й сама рахувала хвилини до зустрічі з Яром…

— Ніби щось змінилося, — хихикає Ліза. — Ми вас ледве витягли з номера після вашого дуже активного й гучного відпочинку…

Вони далі сміються, згадуючи, як самі тільки-но познайомились зі своїми чоловіками.

Я швидко виходжу на вулицю, захопивши зі столу сумочку, поки Тимур щось обговорює з хлопцями. Його погляд ковзає по мені, коли він помічає в моїх руках цигарки й запальничку, але тільки злегка посміхається і знову повертається до розмови.

Так, я знаю, що курити — шкідливо. Але іноді мені це просто потрібно. Особливо коли я нервуюсь. І хоч день був чудовий, а ніч обіцяє бути ще кращою, я ніяк не можу перестати думати про розмову Тимура з директором безпеки.

Він шукає мене. Хоч сам про це ще не здогадується.

Коли Тимур згадав, що найняв «мисливця на щурів» — мене всередині наче стиснуло. Якщо він почне копати — натрапить на речі, які краще залишити в минулому. Зберігати посмішку й мовчання — не найрозумніший план, але, принаймні, він дасть мені трохи часу. Часу, щоб стати для нього важливою. А тоді вже зізнатися. Коли буду готова і все вже буде позаду. 

Я прикурюю біля входу до акваклубу, спершись стегном на дерев’яний парканчик. Поблизу в альтанці чую знайомі голоси й сміх.

Не вагаючись — я вже зробила свій вибір — прямую до них, посміхаючись своїй можливості трохи перехопити ініціативу.

— Сподіваюся, не заважаю? — питаю й безцеремонно сідаю до столу, не чекаючи дозволу. Уваров кидає на мене важкий погляд, поки Карина демонстративно закочує очі й, як за сигналом, прибирає руки з його шиї.

П’явка.

— Взагалі-то, заважаєш, — огризається фарбована ляля, намагаючись мене зачепити. Я спокійно струшую попіл у попільничку й усміхаюся.

Невже не дійшло з першого разу?

— Скільки тобі років, дитино? — нахиляю голову з ледь помітним інтересом. — Двадцять? Чи все ж менше?

— Тобі яке діло? — вона ухиляється від відповіді, але погляд викличний.

Дівчинка бунтує. Такий собі затяжний підлітковий період — усе в ній надто яскраво, імпульсивно, по-дурному. Я знаю, про що кажу — сама колись була такою. Але це або минає... або вона стане суцільною дурепою.

— Отже, вісімнадцять? — я теж уперта, як танк.

— Можна вже, якщо ти про це, — Карина здає позицію.

Я переводжу погляд на Даміра, який насупився ще більше.

Серйозно, Уваров? Потягнуло на школярок, як Тимура? Сподіваюся, це тимчасове помутніння. Бо якщо якась юна курва потягне лапки до мого чоловіка — я ті лапки переламаю.

— Ти ж казала, що тобі двадцять один, — скрипуче нагадує Дамір. Карина відсторонюється від нього, свердлячи мене очима. — Але вона права — їй уже можна все, — сухо зауважує він і метає в мене гострий погляд. — Ти щось хотіла?

— Обговорити робочі питання. І трохи особисте, — я затягуюсь і бачу, як він нервово тягнеться до кишені й дістає цигарки. Цей трюк завжди працює безвідмовно.

— Карино, повертайся в номер. Я скоро буду, — він простягає їй ключ. Вона дивиться на нього, як на отруйного змія.

— Ти залишишся з нею? Наодинці? — її обурення гасне в одну мить, щойно Дамір кидає той самий холодний погляд. — Гаразд. Тільки не затримуйся, — бурмоче вона, встаючи.

Вона вдається до останнього прийому — демонстративно хитає стегнами в занадто короткій сукні, намагаючись зачепити Уварова. Але я помічаю її рожеву білизну під подолом.

Щоб грати в дорослі ігри, треба хоча б зняти білизну й позбутися свідків. Саме так я сьогодні зводила з розуму Громова. Він аж захрип від напруги. Люблю, коли його трясе…

— Чоловіків від рожевого трусарія коробить ще з радянських часів, — я холодно усміхаюся. Карина стискає кулаки, червоніє, але мовчки йде.

— Навіщо ти її провокуєш? — цікавиться Дамір. — Вона ж навіть слова сказати не може. Граєш брудно.

У його голосі немає ані злості, ані обурення. Лише полегшення — за кілька хвилин тиші без дівчини, яка весь день намагалася влізти до нього в штани. На її місці мала бути Оля. Вона б кинула багатозначний погляд, пообіцяла гарячу ніч... Це принаймні сексуально. А з Кариною — ні фантазії, ні сенсу.

Уваров точно має до Олі особистий рахунок. Інакше ми б уже сьогодні зустрілися.

— А якщо я провокую не її? — я зсуваю попільничку до центру столу.

— Ти прийшла обговорити роботу. Починай, Віко. Я — вся увага, — киває він, насмішкувато сіпаючи бровою.

Це демонстрація. Зараз я просто дівчина його друга, а не зовнішня керівниця маркетингового відділу, якій він щотижня платить чималі гроші за стратегію та аналітику.

— У мене не так багато часу на твої багатозначні паузи, — вже трохи дратується Дамір.

— Поскаржся Тимуру на мою поведінку. Може, і мене звільнить, — кидаю з іронією. Гостро почати не виходить — я справді зважую кожне слово. Це буває нечасто.

У його погляді — спалах. Здається, він ось-ось зірветься. Але тримається.

— Щойно ти станеш марною — я неодмінно виконаю твоє прохання, — тихо каже й криво усміхається, бачачи мій прищур.

— То, може, завершимо наші справи просто зараз? 

— Якщо кинеш мене з проєктом — розплатиться твоя люба подружка, — він робить кілька затяжок і тушить сигарету.

— Не встиг підстрахуватись контрактом, щоб погрожувати мені напряму? — посміхаюся, кидаючи недопалок. Ми мовчки дістаємо нові цигарки. Він ігнорує мій випад. — Я не дурепа, щоб не помітити, як ти лізеш у мої стосунки з Тимуром. 

— Дурепу я б не найняв, — хмикає. Передає мені запальничку — моя вже не працює.

— Що думаєш про договір на будівництво заміського комплексу? — питаю в лоб.

— Для тебе — вигідно.

— А для нього?

— Теж. Але це вже не має значення — ви ж тепер разом, — пускає кільце диму.

— А якщо я попрошу викреслити деякі юридичні пункти? Він розлютиться? — наші погляди зустрічаються. — Я готова працювати з ним. Можливо, більше ніж два роки…

— Але? — підхоплює Уваров.

— Мені потрібна повна свобода. Право піти без пояснень. Без дозволів, випрошувань, умов, — я кажу лише частину правди.

Дамір киває, не зводячи з мене очей.

— Він захоче знати більше, — каже Дамір після короткої паузи.

Ось чого я боялась. Зайвих питань. Сварок. Втраченої довіри. Підписувати той договір — ідея не з найкращих.

— Дякую, Даміре Романовичу, — я усміхаюся вже м’яко, ніби на знак примирення.

— Завжди радий допомогти, — він гасить цигарку і вже хоче зникнути з мого горизонту. Але я не відпущу його так просто. Підхоплююсь і наздоганяю.

— Вважаю, ти міг би також допомогти Олі з виставкою в Берліні, — кажу йому в спину. Він зупиняється. — Вона втратила стабільну роботу і кар’єру через тебе. Було б чесно, якби ти долучив кількох впливових критиків до відкриття галереї.

— Не втручайся, — різко відрізає Дамір і знову рушає вперед.

Але я вже міцно сіла йому на хвіст. Я впевнена в Олі. Вона впорається. Але в мистецтво треба заходити красиво — з фанфарами, щоб тебе помітили як явище, а не як ще одну художницю з підвалу. Якщо все вдасться — вона мені винна кілька ящиків справжнього шнапсу.

— Ти звинувачуєш мене в брудних іграх, хоча сам знущаєшся з наївної закоханої дівчини. Ви явно не зійшлися, коли ти виставив її за двері, так? І що ж вона такого зробила? Була наполегливою? Це що — вже злочин?

Я не встигаю договорити. Він різко розвертається. В його очах — лють.

— А ти впевнена, що знаєш мене? Чи свою подружку? Я ніколи не дію без вагомих причин, Віко, і не тобі мене судити! — майже зривається на крик, але вчасно хапає себе за хвіст. — Вона не дівчина, а нав'язлива паразитка, яка приймає бажане за реальність. Яка вважає за норму лізти в моє особисте життя. І якщо вона ще раз щось утне... Я скористаюся твоєю ж підказкою — з єдиною метою: зруйнувати все до біса. Тож передай їй гарячий привіт. І втовкмач, щоб не сунулась мені під ноги. Надобраніч, Віко.

Це було жорстко. Занадто. Саме тому я вчепилась у його футболку.

Стою перед ним у купальнику, загорнута в самий лише рушник. І виглядаю, м’яко кажучи, не дуже переконливо.

— Не забувайся, Уваров. Якщо перейдеш дорогу їй — перейдеш і мені, — просичала я. Усвідомила, що щойно виставила Олю під удар. — Я не побоюсь вступити в цю гру. І грати в неї жорстко, — в голові промайнула тінь старих знайомств. Єгор. Його пси. Минуле, яке досі лишається під шкірою.

— Схоже, це ти забула, що мені достатньо одного слова — і ти станеш вже колишньою подружкою Громова, — він зловісно усміхається, помічаючи, як я мимоволі напружилась. — Може, мені просто зараз ризикнути й усе йому розповісти? Чи все ж... дружитимемо?

Я стискаю зуби, намагаючись не подати вигляду, що це мене схвилювало. 

— Ризикни, — ми чуємо голос — холодний, як крига.

Я підскакую, мов обпечена, і переводжу погляд за широку спину Даміра. Всередині все холоне.

Тимур стоїть за кілька кроків. А за його плечем — Карина. Ах ти ж, сценаристко підкилимних драм…

— Крихітко, ти вчасно, — блаженно всміхається Уваров, розкриваючи обійми. Вона кидається до нього, хапає за руку, заглядає в очі, мов той песик. — Знаєш, Тимуре, думаю, що у Вікторії вийде розповісти все набагато краще. Гарного вам вечора, друзі, — кидає він, і йде, перед тим обмінявшись важким поглядом із другом. Залишає нас у мертвій тиші.

Думати довго не можна. Вибір — за мною. Я можу сказати правду. А можу… вигадати щось переконливе.

— Починай, Віко, — Тимур складає руки на грудях. Я здригаюся — і не лише від вечірньої прохолоди, а від його погляду. — І краще почни говорити раніше, ніж я сам вигадаю зайве.

Це звучить логічно. Але сказати щось — нестерпно важко, а думки плутаються.

Уваров, клянусь, це тобі з рук не зійде!

— Я… — запинаюся.

Господи, я ж навіть поруч із Даміром не дозволяла собі бути слабкою. Але Тимур — не він, правда ж? Тимур для мене значно важливіший і ближчий, ніж йому самому здається. Я не можу втратити його ось так — і саме тому брехати ще важче.

— Я працюю з Уваровим.

Головне — казати правду швидко й не думати. Вимкнути цей клятий мозок, який розмахує червоним прапором, ніби диригент власної паніки. Правду ніхто не любить, скільки б не казали протилежне. Правда — це паніка, наслідки й біль. А казати подібне в очі важливій людині — як ковтати скло. Та головне протриматися до кінця, що закрити тему назавжди. Бо іншим разом... легше буде просто збрехати. 

— Повтори, — Тимур хмуриться, вдивляючись мені в очі.

— Він найняв мене на дистанційну роботу. Я допомагала його відділу маркетингу з розробкою стратегії для його нових… — Громов озвіріло гарчить.

Він зривається з місця й підходить так різко, що я ледь стримуюсь, аби не відступити назад.

— Ти нишком працювала на мого конкурента! — майже гаркнув він.

— На твого друга, — тихо поправляю я, а він свердлить мене очима.

— На мого конкурента, Вікторіє! — наголошує він, і коли називає мене повним іменем, я відчуваю себе винною ще до вироку. — Саме тому я втратив інвестора, який вибрав Уварова! Тільки мої директори знали всі цифри проєкту й проблему з судом по матеріалах — зокрема, й ти.

Я розгублююсь. Ми ж усе завжди прораховували до дрібниць… Але я змушую себе мислити інакше — змусити Тимура повірити мені, а не своїм уявленням. Я б не зрадила його, не підставила. А зараз — тим більше.

— Який саме проєкт ти маєш на увазі?.. Той, із заміським комплексом? Але ж тоді ми все детально прорахували…

І я згадую… Згадую, як Оля крутилась навколо, розпитувала мене про робочі справи. Маленька зміючка випитала з мене потрібну інформацію, а я навіть не помітила. Невже вона й справді допомогла інвестору зробити вибір на користь Даміра?

Оля не така проста й наївна, як здається. Хвалю! 

— Весь мій робочий час і зусилля були зосереджені на наших проєктах, Тимуре Давидовичу. Я не зливала інформацію і не зраджувала вас. Я навіть не працювала з Уваровим безпосередньо — лише з його людьми. Можливо, якби ви не звільнили Олю, я б встигла приділити більше уваги доопрацюванню вашого проєкту… Який, здається, ви невдало презентували інвестору й втратили фінансування.

— То це я винен? — рикнув він, і я мимоволі відступила назад. — Це я винен, що взяв на роботу інтриганку, яка виляє хвостом перед керівництвом?

— Я заробляла своїм мозком, а не стегнами, Тимуре!

— Якби справді заробляла мозком — не грала б у цю дешеву спокусу на кожній нараді... І зараз!

Я роззявляю рота — але нічого не можу сказати. Не одразу розумію, куди завівся цей діалог… А коли розумію — майже глузливо усміхаюся. Неймовірно… Тимур Давидович ревнує мене. Не тільки як керівник, а й як чоловік.

— Тимуре, — стримую усмішку, яка його ще більше дратує, — давай домовимось, добре? Я завершу проєкти з Уваровим і припиню співпрацю... Якщо тобі так буде спокійніше.

— Ти припиниш все зараз же.

— У нас із ним підписаний договір. Я не можу просто так усе кинути — буде неустойка… — намагаюся донести, що все не так просто. 

— Тобто з ним ти підписала договір, а зі мною — уникаєш відповідальності? Як, по-твоєму, я маю це сприймати? — Громов знижує голос, і я вже знаю — це гірше за крик.

— Це зовсім інше, — видихаю я.

Вже не знаю, куди ступити на цьому мінному полі!

— Ти не збираєшся підписувати наш договір, — каже він твердо.

— Я просто хотіла трохи часу…

— Вважай, що його більше немає. Відповідай: так чи ні?

Я нервово ковтаю. Не хочу сварки. Не хочу зіпсувати ці вихідні. Не хочу, щоб він на мене злився. Але підписати договір, який зв’яже мене по руках і ногах — теж не можу.

— Якщо ми внесемо поправки… — обережно починаю, вловлюючи, як повільно він заплющує очі.

— Що передбачають співпрацю з моїми конкурентами? — його голос обволікає, як отрута — м’яко, але з загрозою.

Скільки вже можна?

— До одного місця мені той Уваров! — вибухаю я, дозволяючи собі нарешті емоції. Як жінка, а не його працівниця.

— То ти підпишеш контракт? — навмисно виводить мене з себе.

— Ні! — відповідаю чітко й голосно, щоб він, нарешті, зрозумів: його умови мене не влаштовують. — І досить на мене вже тиснути! Справа не в Уварові. Справа — в мені. Але я не дозволю тобі вказувати, як мені заробляти гроші! 

Мовчанка, що зависла між нами, змушує відчути всю безвихідь цієї розмови. Якби я сказала сама, без втручання Даміра, який так невчасно відкрив свого рота…

Навряд чи він почав би копирсатись у всьому — з тією ревнивою принциповістю, що пробудилася лише після слів Даміра. Ще зранку він розумів, що я можу відмовитись, і приймав це спокійно, як належне. Але варто було Даміру викрити мене на гарячому — і Тимур усе прийняв на свій рахунок, звинувативши мене... 

— Тепер ти мене звільниш? — питаю я майже пошепки, а він навіть не дивиться в мій бік.

Він робить вигляд, ніби мене тут взагалі немає, й довго мовчить. На мить мені навіть здається, що він не почув мого запитання.

— Мені треба подумати, — каже холодно й відсторонено. — Можеш мене не чекати. Лягай спати, — він простягає мені ключі, витягнувши їх із кишені. Я беру їх, а він обходить мене стороною, наче хоче якнайшвидше позбутися моєї присутності.

— Тимуре! — кидаюся його зупинити, бо не уявляю, що він там надумує, залишившись наодинці зі своїми думками.

Але Тимур не зупиняється, а я не наважуюся його затримати вдруге. Я вже боюся цього шторму, що вирує в ньому — одного слова буде досить, аби змести мене з ніг.

У номер я йду повністю розбита, не маючи жодного уявлення, як довести йому свою професійну вірність.

Після душу я забираюся в величезне ліжко зовсім одна, десь всередині себе скиглячи від розчарування. Зовсім не так я уявляла цю ніч…