Раді Вас бачити!

Вікторія

Я йду так швидко, що буквально втікаю з квартири Тимура. Одягнувши кросівки, рвані джинси і худі, з рюкзаком через плече, я не помічаю, як опиняюсь у парку. Волосся мокре, на обличчі жодної косметики, і я намагаюсь заспокоїтись, сповільнюючи крок.

Я ніколи не бачила Тимура таким злим. Він буквально вибухнув, а я підкинула ще дров у вогонь. Але я не можу відчувати вину — гнів затоплює і мене.

Можу сказати, що я готова мати від нього дитину, але не зараз. Я контролюю все, але його слова «розбиратись з наслідками» вдарили боляче.

Що я, хижачка, яка хоче підкорити його вагітністю? Ніби мені більше нічого робити! І ще ображається, що я так реагую! Як мені реагувати, якщо дитина ще не з’явилась, а він кидає мені в обличчя ці «наслідки»?

Я зупиняюсь. Злість відступає, і очі наповнюються сльозами. Я зізналася йому у своїх почуттях і прив’язаності. І треба було йому ляпнути все це?

Протираю сльози, і вже бачу офіс «ЕкстраЛайф» — час на важливу зустріч з Даміром.

Було б легше, якби Оля відповіла на мій дзвінок, але я не відчайдуюсь. Вчора зателефонувала особисто. Дамір відповів і сам призначив зустріч, хоча голос був дивним, наче він сам чекав дзвінка.

Я не знаю, що мене чекає, але поспішаю на зустріч з ним. Лише зараз думаю, що, можливо, треба було б випити заспокійливого.

Я відчуваю достатньо сміливості, щоб не зважати на секретарку, відчиняю двері кабінету і заходжу без стуку, не соромлячись, сідаю на стілець і скидаю рюкзак.

Дамір піднімає погляд — він нічого не виражає.

— Даміре Романовичу! — вигукує жінка — секретарка. Я тільки зараз звертаю на неї увагу, здивовано моргаючи.

— Все в порядку, залиште нас, — холодно наказує Уваров.

Тимур навіть з директорами, що затримують проєкти, розмовляє м'якше… Лише-но двері закриваються, ми поглядаємо одне на одного допитливими поглядами.

— Я хочу звернутися з проханням…

— Я хочу знати, де зараз Оля…

Ми кажемо в унісон і різко замовкаємо, здивовано піднявши брови. Вперше на його обличчі з’являються емоції.

— Що ти маєш на увазі? — різко запитую я, абсолютно не розуміючи питання. — Мабуть, ще у Берліні, — припускаю я.

Дамір опускає погляд і складає руки на столі в напружений замок.

— Не буду вдаватися в подробиці, але вона втекла. Признаю, що це моя провина. Оля не виходить на контакт і не з’являється вдома. Її батьки... ігнорують мене. Оля, ніби під землю провалилася, — він говорить монотонно, але на його обличчі з’являються нотки хвилювання.

— І Оля не відповідає на мої дзвінки… Зачекай. Минулого тижня в неї була вистава. Чи це було на цьому?

— Виставка не відбулася, — ухильно відповідає Дамір, опустивши очі, і я розумію, у чому причина.

— Ти все зіпсував, — аргументую я, склавши руки під грудьми і відкинувшись на стілець з пригніченим зітханням. Мало того, що це була мрія Олі, так і я вклала в цю виставку чимало грошей, які ледве змогла знайти. — Чудово. Спочатку вигнав Олю з престижної роботи, а тепер ще й не дав здійснити мрію! Ти б’єш усі рекорди за ідіотські вчинки!

— Якби тільки це... — говорить він собі під ніс, але раптово підводиться. — Так, значить, ти не знаєш, де вона може бути? Будь ласка, Віка, це серйозно. Я накоїв дурниць, признаю, але Оля… Вона дуже сприйнятлива, і боюся, що вона щось не накоїла з собою…

— Пфх! — пхекаю я, здивовано моргаючи. — Любов, звісно, зла, але у неї вистачить розуму, щоб не робити цього. Заради Левка вона буде триматися. Завжди, — роблю акцент, дивлячись на Даміра з-під лоба.

— Ти навіть не можеш припустити? Подумай, Віко. Добре подумай, — він м’якшає, знижуючись до прохання, вимогливого, твердого, але все ж таки прохання.

— Якщо знову накоїш дурниць… — я тільки набираю повітря в груди, щоб розповісти в найменших подробицях, що я можу зробити, але Дамір перебиває.

— Більше ні за що. Клянуся, — його руки біліють від сили, з якою він стискає замок з пальців.

— Спробуй заглянути в майстерню. У неї вже були ситуації, коли вона пропадала і зависала там тижнями, — безцеремонно беру листок з олівцем на столі Даміра, порушуючи ідеальний порядок під лінійку, і пишу адресу. — Це підвальне приміщення в будинку, якщо не зможеш достукатися, можна перевірити, чи вона там — через вікно з іншого боку. Воно вузьке, розташоване горизонтально. Це підвальне приміщення.

Я бачу, як у погляді Даміра з’являється вогник, і розумію, що він справді готовий виправити свої помилки. Чоловік різко підводиться і скидає піджак з спинки крісла, не відриваючи погляду від адреси на папірці.

— Взагалі-то я прийшла обговорити інше, — стримано кажу я, трохи хвилюючись, що Уваров зараз просто втече до Олі. Дамір дивиться на мене, потім на двері і стискає губи.

— Можемо поговорити ввечері, — пропонує він, але я пронизаю його поглядом і нікуди йти не збираюсь. — Вибач, я… Розповідай, — чоловік сідає назад у крісло, уважно впираючи погляд у мене.

— Позич мені два мільйони, — кажу різко, без підготовки і зайвих подробиць. Брівка Даміра підстрибує, а підборіддя трохи дригає в сторону.

— Я не ослухався? — все ж перепитує він.

— Ні, — твердо відповідаю я. — Два мільйони. Бажано готівкою, — незважаючи на мій спокійний голос, долоні від хвилювання вспотіли.

— У що ти вв’язалася? — йому зовсім не подобається моє прохання.

— Опустимо подробиці, — відрізаю я.

— Тимур знає? — він тисне на мене, і я відвертаюся.

— Не знає. І не повинен дізнатися, — стверджую я. — Я не хочу його втягувати в це.

— А мене? — хмикає Дамір. — Що, зовсім не шкода?

— Ти не маєш до мене відношення, а з Тимуром я живу з ним під одним дахом і ділю ліжко. Може, опустимо всі ці балачки? — роздратовано кажу я, але терпляче сиджу і не рухаюсь, чекаючи відповіді Даміра. — Я поверну тобі гроші, про це не хвилюйся. Просто в тебе вигідніше взяти, ніж у банку... і швидше, — знизую плечима.

— Авжеж, — насуплюється Дамір. — Добре. Підготую для тебе гроші, але Віко… Це не жарти, ти ж розумієш? Якщо мені зателефонує Тимур, я йому скажу про твоє прохання.

Я дивлюсь йому прямо в очі. Як я б хотіла, щоб це було просто жартом. На жаль, все набагато серйозніше. І для всіх краще, щоб я не посвячувала нікого в подробиці. Так буде безпечніше.

— Договір завтра підпишемо? — питаю формально.

— Який? — дивується Дамір.

— Такі гроші просто так не віддаються… — задумуюсь я. — Ця сума навіть для великої компанії не маленька.

— Припини це, Віко, — він зморщується, а потім раптово скалиться. — Не повернеш борг ти — це зробить Тимур. Ти ж розумієш, що рано чи пізно це все випливе?

— Дякую, Даміре. Тоді до завтра, — я підбираю рюкзак і накидаю його на плече, але раптом зупиняюсь на півкроку. — Повторю ще раз… Ні слова Тимуру. Це може обернутися непередбачуваними наслідками. Коли я розберусь з усіма своїми справами — поговорю з ним і все розповім, — я навіть сама не зовсім вірю в ці слова, але намагаюсь переконати не тільки його, а й себе.

Дамір завжди був надійним, не любив розмов, і мені було комфортно працювати з ним, коли він запросив мене для контролю над маркетинговим відділом. Але цього разу я більше ніж зазвичай переживаю. Мені краще десять разів нагадати, ніж потім мати справу з розлюченим Тимуром. 

— Щось змінилося тут? — зупиняюсь біля дверей, розглядаючи його кабінет. — Якось стало тісніше… — запитую, і помічаю, як Дамір кидає швидкий погляд на стіну, неначе вказуючи відповідь.

— Опустимо подробиці, Вікторіє, — його посмішка стає холодною, і я розумію, що він не має наміру відкривати мені ці секрети.

Я залишаю кабінет, але в голові все ще крутяться думки. Як тільки я розберусь зі своїми справами, обов’язково відвідаю Ольгу. 

Я працюю напружено, майже втрачаючи відчуття часу й простору. Лише завдяки роботі ще тримаюсь на плаву — не думаю про гроші, про шантаж, про наступний крок. Я ніби тікаю у звіти, таблиці, презентації. Залишаю себе в них без залишку. Розминаюсь лише тоді, коли йду до кавомашини, а потім — знову в кабінет, до роботи, до відчаю. Бо щойно зупинюсь — страх і гнів накриють із головою.

Не помічаю, як офіс порожніє. На годиннику — восьма. Нудота підступає до горла: за весь день у роті не було й крихти. Шлунок бурчить, а в мені наростає роздратування. Тимур упертий. Я теж. І після ранку миритися першою не збираюсь.

Все ще кипить від злості. Та я змушую себе скласти документи й розгрести безлад на столі. Механічно розкладаю все по папках, коли…

Двері рвучко відчиняються. Без стуку. Як завжди, він — господар становища.

Тимур заходить, ніби просто відкрив ще один кабінет на поверсі, але його погляд — як розряд струму. Я бачу його — і все, що в мені за день хоч трішки притихло, знову спалахує.

— Їдемо додому, — каже різко.

Я ледве стримуюся, аби не відскочити від несподіванки. Але всередині — вогонь. Невже він справді думає, що я просто підскочу й покірно піду? 

— Я працюю, — кажу холодно, ковзаючи по ньому поглядом. Відкладаю папки, клацаю мишкою. Відкриваю пошту. Роблю вигляд, що мені байдуже. Але всередині — гримить. Образа — пекуча.

— Вікторіє, — він наближається. Його голос глухий, стриманий. — Збирайся. Поговоримо вдома.

— Так, поговоримо. Як тільки закінчу. І приїду. Сама, — роблю наголос, не відриваючись від монітора. Клац. Клац. Клац. Ці натискання на мишку розтинають тишу, як удари.

Він мовчить. Але щелепа стиснута. Подборіддя — камінь. Очі — мов леза.

— Принципова, значить… — бурмоче ледь чутно. Але я чую. І не просто чую — мені ріже це по нервах. Він не стримується. Він засуджує мене. За те, що сталося вранці. 

— Добре, працюй, — каже нарешті й сідає в крісло напроти. Просто так. Нахабно. Ніби це його місце. Його територія. Його я.

Я дивлюся на нього, зчепивши пальці.

— Ти збираєшся сидіти тут, поки я не закінчу?

— А що? Тебе залишати одну небезпечно — зриваєшся з півоберта, — спокійно говорить він, але цей спокій — як холодний душ. Льодяна зверхність. І я палаю ще більше.

— Я не хочу тебе бачити. І не маю сил терпіти твоє зухвальство! — рвучко кажу, ладна вдарити кулаком по столу, але стримуюсь. Повільно. Чітко. І додаю жорстко: — Їдь додому. Я приїду.

Я ледве дихаю. Але не відступаю.

Все клято погано. Я не хочу сварки, але, здається, в мені вже не лишилося сил витримувати Тимура, який вирішив показати свій характер. Навіщо він сюди прийшов, коли сам ще не заспокоївся? Щоб показати, який він ідеальний чоловік, здатний терпіти таку, як я? Дарма. Йому зі мною справді не пощастило!

Його погляд важкий, пронизливий. Я відводжу очі, бо не витримую. Губи зрадливо тремтять, а повіки пече — здається, сльози от-от хлинуть. Другий раз за цей день. Двічі, чорт забирай! В кого я перетворююсь? Я ж вмію злитися, тиснути, знущатись — але не плакати. Плакати для мене вже майже так само неприродно, як вірити в добро.

Відступаю до вікна, сподіваючись, що він цього не помітить. Швидко витираю вологі щоки, ковтаючи важке повітря разом зі страхом. Бо справа навіть не в сварці. Вона — лише верхівка. Внизу бурлить справжній жах — беззахисність перед угодою, безсонні ночі, Єгор, який може зрадити, і Марат, якого бояться навіть ті, хто не боїться смерті.

Його руки охоплюють мене несподівано, але вчасно. Я не опираюся. Ці обійми — як рятівна тепла хвиля, що обволікає обморожене тіло. Мій біль розчиняється, щойно він тісніше пригортає мене до себе. Він тримає.

— Я не проти дітей, люба, — говорить м’яко, пошепки, ніби боїться налякати. — Я був би щасливий, якби ти виявилася вагітною. Але це — відповідальність. Нам ще треба час. Один для одного. Щоб дізнатися, хто ми насправді. Відчути, чи можемо бути разом... справжньо. Сьогоднішній день показав, як багато ще треба вчитись — чути, розуміти, приймати.

Я ковтаю клубок у горлі, намагаючись бодай щось сказати, але не виходить. Лише хрипке:

— Я розумію…

— Пробач мене, — шепоче, цілуючи в скроню. — Зранку я сказав жахливі речі. Грубі. Ти не заслуговуєш на це. Особливо після… твого зізнання.

Його голос — низький і ніжний. Я затамовую подих, намагаючись опануватись.

— І ти… пробач. Я мала поговорити спокійно, а не зриватись. Просто останнім часом я… – я не договорюю. Якби сказала вголос, що не витримую, що все тріщить по швах — заплакала б ще дужче.

Тимур обережно повертає мене до себе. Його груди — мій притулок. Мене зносить хвилею. Сльози вириваються, не питаючи дозволу. Я притискаю обличчя до нього, намагаючись заглушити схлипування, але сама від себе в шоці.

— Я жахлива, — прошепотіла, ковтаючи повітря, ніби після удару.

— Не смій, — відповідає він твердо і водночас лагідно. — Ти — сильна, емоційна, жива. І така… моя.

Він витирає сльози пальцями, але вони течуть знову. Тоді просто пригортає і заколисує, повільно погладжуючи волосся. Його дотик заспокоює більше, ніж будь-які слова.

— Ти чарівна навіть у своїй бунтарській футболці. Хтось сказав би — школярка, яка втекла з дому. Я б сказав — жінка, яка вміє бути слабкою лише поруч із тим, хто цього гідний.

Я посміхаюся крізь сльози. Його шпилька потрапила в саме серце. Я дійсно сьогодні втекла з дому, мов дівчисько — не жінка, яка вміє говорити і домовлятись. Цей бунт проти всього — навіть проти себе самої — став для мене несподіванкою. Я останнім часом занадто розгойдана між крайнощами.

— Скажи мені, ти сьогодні хоч щось їла? — голос Тимура ніжний, але з тінню суворості. Я важко видихаю. — Навіть не намагайся придумати виправдання, — додає він, стираючи пальцями залишки сліз з моїх щік. — Знаю, ти навіть не вийшла зі свого кабінету. Поїхали, я тебе нагодую.

— В такому вигляді? Та з мене ж сміятимуться всі, — я криво усміхаюся. — Може, просто заїдемо в Макдональдс і поїмо в машині?

Тимур дивиться на мене довше, ніж зазвичай. Його усмішка трохи іронічна, погляд ковзає по мені пильно, майже занадто.

— Це все через одяг? — він нахиляється і цілує мене в чоло.

Моє серце завмирає. Цей жест — теплий, справжній, ніжний — але все одно не те, чого я так прагну. Я хочу слів. 

— Я знаю переваги своїх конкуренток, — кидаю я зухвало, ледь чутно.

Він зводить брови, здивовано, але без осуду. Мовчить.

— Жартую, — додаю я поспіхом, ховаючи погляд.

— Ніхто тобі не рівня, Мурко. Ніхто. Коли ти це вже, нарешті, запам’ятаєш? — зітхає він, трохи хитнувши головою, але не відводить від мене погляду.

Він торкається мене дбайливо, дивиться так, ніби я — найцінніше, що в нього є. Але не говорить. Жодного разу не сказав тих слів, які могли б розвіяти мої сумніви, погасити страх, що живе десь глибоко.

Я для нього близька. Це відчувається. Але чи кохає він мене? Боїться сказати це вголос — чи просто не відчуває? Може, ще не час. Може, пізніше. Я дочекаюся… або навчусь чекати.