Раді Вас бачити!

Вікторія

Я намагаюся вирватись. Паніка роздирає мене на шматки зсередини. Кров гупає в скронях, подих рветься поверхневими ковтками — я задихаюсь ще до того, як усе справді почалося.

Натискаю на курок.
Клац.
Порожньо. Запобіжник.
І цей звук — як поразка.

— Забери, — лунає за спиною, голосом, від якого шкіра вкривається крижаними голками. Тембр — немов удар батога по спині, дещо майже фізичне. 

Обертаюсь — і бачу його. Стоїть. Мовчки. Як моя майбутня смерть.

Його очі — це безодні з льоду, крізь які просочується ненависть і владна зневага. Жодного здивування. Жодної емоції. Тільки всевладдя.

Охоронець, мов за командою, вириває зброю з моїх пальців. Він робить це холодно, без жодного напруження — наче забирає іграшку в дитини. Повертає у кобуру, і в цю мить я відчуваю себе роздягненою, спустошеною до кісток. Беззбройною. В усіх сенсах.

— Вочевидь, ти не розумієш мене, — говорить Марат крижаним голосом, і в ньому немає нічого людського. Лише наказ. Лише контроль. — Готуй її до процедури. Без аналізів. З наслідками розберемося потім.

— Це небезпечно, — лікарка звучить хрипко, ледь чутно, але в цьому — спроба. Відчайдушна, болісна. Останній слабкий порух спротиву.

Але він обертає до неї погляд — і цього достатньо. Вона мовчки зникає за дверима. 

— Відпусти, виродку! — прошипіла крізь зуби. Але він лише посилює хватку. Його пальці стискаються на моїй руці, мов сталеві обручі. Біль глибокий, тягнучий, але він не про тіло — він про контроль.

Він ламає не кістки. Він ламає волю.

Я хочу кричати — до неба, до чортів, до самої себе. Але стримуюсь. Не дам йому цього задоволення!

— Сядь, — гарчить він, і штовхає мене так, що ноги не встигають зреагувати. Я падаю на стілець, мов обм’якла лялька. Серце гупає так гучно, що світ навколо стає глухим. Легені горять. М’язи натягнуті, як струни, готові рватись з найменшого дотику.

Він бачить це. І це його збуджує. Ця боротьба. Цей вогонь, який він хоче загасити власними руками.

— Ти про це пошкодуєш, — виривається з моїх вуст, крізь стислі зуби.

Це не погроза. Це — обіцянка.

— Моя жінка не носитиме під серцем цю гидоту.

— Я не твоя жінка! — зриваюся на ноги, більше не відчуваючи тіла. В горлі деренчить, серце б’ється в кожному пальці. — Єдине, що я до тебе відчуваю — це пекуче бажання знищити все, чого ти тільки торкаєшся! Думаєш, після цього я підпущу тебе до себе? Ти глибоко помиляєшся! Я вирву тобі серце й згодую його твоїм же псам!

Я перекидаю медичний стіл. Інструменти, флакони, шприци — летять з дзвоном, розлітаються навсібіч. І мені байдуже, що буде далі, я починаю діяти. У паніці хапаю уламок скла й виставляю перед собою — неначе це здатне мене врятувати.

Він йде вперед. Крок за кроком. І змушує мене нападати. 

Я змахуюся, намагаючись відлякати — але він ухиляється, ловить мене за зап’ясток. Дихає прямо в вухо:

— Кинь!

Я стискаю уламок ще сильніше, готова завдати шкоди собі, тільки б не дозволити йому перемогти.

— Я сказав — кинь це! — і вперше він зривається, кричить. Це не лякає, тільки підбурює. 

Мій крик розриває повітря у відвовідь:

— Відчепись від мене! — і біль пронизує долоню, коли скло ріже шкіру. Кров струменить по пальцях, капає на підлогу. — Відпусти! Відпусти мене! Відпусти!

Я в істериці, б’юся, мов дика тварина, загнана в кут. Зуби впинаються в його плече, рву шкіру, відчуваю, як він зривається, сичить від болю — але не відступає. Його хватка — залізна. Я впираюсь ногами, дряпаю, благаю, кричу… Та він усе ще тримає. Міцно.

— Мироне, — чую за спиною холодний, відсторонений голос Валерії. — Все готово.

— Та невже! — шипить Марат, волоком тягнучи мене до процедурного кабінету.

Мій крик розпинає повітря, як натягнутий дріт, рве горло. Здається, барабанні перетинки зараз луснуть, але я не зупиняюсь. Не можу. Це мій останній опір.

— Знепритомь її! Інакше вона покалічить себе ще до того, як ти почнеш! — гарчить він, втискаючи мене в гінекологічне крісло. Моє тіло пручається з останніх сил. Це не крісло — це засіб для вбивства. Я б ніколи добровільно не лягла сюди.

— Навіть не думай до мене торкнутись… Тільки спробуй! — шепочу крізь зуби, стискаючи їх так, що аж болить щелепа.

Валерія повільно підходить. У руках — шприц. Вона рухається, наче у трансі. 

— Чого застигла?! — гаркає Марат, нависаючи наді мною. Мої ривки стають слабшими, але не згасають. Я задихаюсь. Кисню катастрофічно бракує.

Валерія підходить ближче, з явним сумнівом у погляді. І вона не поспішає занурити шприц у мою шкіру. Її рука несподівано тремтить. Марат навалюється на мене всім тілом, притискаючи до гінекологічного крісла. 

Усе відбувається так швидко, що я не встигаю зрозуміти, як реагувати. Але раптом… Марат різко відсахується. Я скручуюсь у кутку крісла, ошелешено кинув погляд на Валерію.

— Ти! — гаркнув Марат, хапаючись за шию. Він витягує з неї шприц і кидає його на підлогу. — Курва! Я з тебе шкуру здеру, тварюко! — він хитається, зіштовхуючи тумбу, на яку змушений спертись, щоб не впасти. Влітає в стіну.

Його рука тягнеться до зброї. Пістолет блимає в світлі ламп, націлений на Валерію. Вона стоїть нерухомо. Ні кроку назад. Ні здригання. Тільки погляд — спокійний, приречений. І сильний.

А я… Я більше не маю права ховатися. Вона врятувала мене. Знову. І я не дозволю, щоб це коштувало їй життя.

Я кидаюся між нею і стволом.

— Геть... — хрипить Марат. Рука з пістолетом похитується, але він її не опускає. — Все одно… нікуди не втечете… 

Я не можу звести очей із його руки. Лише б не натиснув... лише б не зараз...

Постріл.
Раптовий. Гучний.
Світ зупиняється...

Я стискаюсь у точку, тіло смикається, ніби в мене справді влучили. В голові — оглушлива тиша, мовби весь світ занурився під воду. Валерія — незворушна. Навіть не кліпнула. А я… я думаю, що це кінець.

Але Марат промазав. Він не стріляє вдруге. Лише хитається, а потіп падає — важко, гучно. Пістолет вислизає з руки.

Марат зриває рацію з пояса, пальці ковзають по кнопці. Він ледь притомний, але ще намагається щось контролювати. Ще вірить, що може.

Але Валерія — вже в русі. Вона не роздумує. Не вагається. За мить вже поруч з ним. Її силует — мов тінь, що прорізає простір. Один точний рух — і пістолет у її руках. Вона діє холодно, зібрано, мов хірург у критичній ситуації.

Марат навіть не встигає зрозуміти, що сталося — його пальці стискають порожнечу.

Валерія швидко відходить до мене, не зводячи очей із чоловіка. Її руки більше не тремтять. Лише губи міцно стиснуті — стримують усе, що всередині. Вона ковзає пальцем по затвору, перевіряє магазин — і знову піднімає погляд. Тепер у ньому не просто рішучість. Це така сама холодна лють, як вміє дивитися сам голова Клану. 

— Зайди… в кабінет, — каже в мікрофон. Але у відповідь — лише тиша. Зловісна, задушлива тиша. — Негайно! — його голос розривається на крик. Погляд вже не такий крижаний. В очах — щось ламається. Тіло здається м’яким, безвольно сповзає вниз.

Марат гасне. Наче лампочка, яку хтось вимкнув. Раптово. Без попередження. Його величезна тінь — ще є, а сили в ньому вже нема.

У ту ж мить, як його очі зариваються — двері різко прочиняються. Ми з Валерією відскакуємо назад. У кімнату заходять незнайомці — впевнено, мов господарі, ніхто з них нікуди не поспішає. Їх багато, всі зі зброєю.

Простір раптом здається тісним.

Із натовпу виринає кремезна постать. Високий, спокійний, мов скеля перед бурею. Його руки в кишенях, але в кожному русі — влада. Цей чоловік не кричить, не командує. Він просто є, і цього досить, аби повітря в кімнаті сягнуло точки замерзання.

Я його не знаю. Але тіло відгукується першим: небезпека. Така сама, як Марат. Можливо, ще гірша... Від нього не тхне божевіллям, лише розумною жорстокістю. Тільки рипнись і все, ти у могилі, годуєш хробаків.

Його погляд ковзає по простору — точно і хижо. Завмирає на тілі Марата, що лежить на підлозі, і в його темних очах з’являється щось схоже на... Задоволення.  

— Хто ж його так приклав? — чоловік не приховує помітної, грайливої і водночас загрозливої усмішки.

Погляд повільно ковзає на мене і зупиняється лише на секунду. А потім — на Валерії. Її тіло напружується, вона на мить втрачає рівновагу, і робить крок назад… за мої плечі. 

— Кого я бачу… Красуне, невже це ти? — усмішка змішується з цікавістю, але в ній — спогади. — Яка доленосна зустріч! — він гучно плескає долонями, через що Валерія буквально здригається.

Я відчуваю, як лікарка стискає мою руку. Її пальці холодні, а сама вона — наче натягнута пружина. 

— Вікторіє! — оклик змушує моє серце підскочити, в мить забувши про все інше. 

Крізь натовп чоловіків у формі, крізь усе це божевілля, проривається Тимур. Його погляд — шок, відчай і лють в одному флаконі.

Це... Це не може бути правдою.

— Тимуре! — я кидаюся до нього, вчіплюючись у шию, злякано й водночас з надією.

Його руки обіймають мене міцно, жадібно, як людину, що втратили. Він не відпускає. І я теж — ні за що.
Це обійми, заради яких можна пережити все.

Як він сюди дістався? Хто всі ці люди? Що відбувається?

Я нічого не встигаю сказати. Лише шепочу йому в саме вухо:

— Це справді ти?.. Ти тут...

Його обійми — ніби ковток повітря після довгого утоплення. Рідні руки, рідний запах. Я розм’якшуюся в його обіймах, не стримуючи сліз. Напруга вивільняється.

— Я тут. Я з тобою, — тихо каже він, стискаючи моє обличчя долонями, оглядаючи, чи не поранена. — Ти в порядку? Вони... тебе не чіпали?

Я лише хитаю головою, захлинаючись слізьми. Мене чіпали. Але я жива. І ти прийшов. Більшого мені не треба!

Погляд Тимура ковзає по кабінету — на мить завмирає на кріслі, зламаному обладнанні, плямах крові на підлозі. Ледь помітний м’яз сіпається на його щелепі. Він не каже нічого. Лише сильніше притискає мене до себе, вкриваючи собою, наче щитом.

Мій пан Громов.
І він тут.
Живий. Цілий. Мій.

Його очі — темніші за ніч, але я знаю — під цією темрявою зараз буря. Він бачить тіло Марата, що розкидане на підлозі, як обірвана лялька... І тільки дихання Тимура видає його гнів: воно глибоке, важке, затиснуте. Ще трохи, і він сам би добив його голими руками.

— Не хвилюйтесь. Він вас більше не потурбує, — чую голос. Той чоловік, що й досі стоїть трохи осторонь, та його присутність занадто важко, щоб про нього забути.

Голос його спокійний, але в очах — шипи.

— А ти, бачу, не втратила свою відчайдушність, Красуне, — кидає він до Валерії. В його голосі — і іронія, і щось тривожно-особисте, чого я не розумію, але вже напружуюся.

Я міцніше стискаю руку Тимура. Він кидає на незнайомця швидкий, недовірливий погляд.

— Поїхали додому, — шепоче він, не відпускаючи мене з рук. — Все інше не має значення. Нехай вони самі розбираються.

— Чекай-но... — шепочу. 

Бо я вже бачу. Чоловік із темною бородою, без поспіху, впевнено прямує до Валерії. А вона… відступає назад, вдавлюється у стіну, і її подих — рваний, надривний, майже беззвучний. Плечі напружені, пальці стискають медичний халат і пістолет. Вона не рухається. І в цьому заціпенінні читається не просто страх. Це — жах, що глибший за смерть.

Вона не боялась навіть Марата. То ким же є цей чоловік?

— Валеріє, ходімо з нами, — кажу я, розвертаючись до неї, тягнучи вперед руку. — Я тепер перед тобою в боргу. Велетенському.

Але вона… не чує. Або не може відірвати очей від нього.

— Ні, — відповідає за неї чоловік, не змінюючи інтонації. Я чую його рішення, викарбуване у повітрі. — Ця Красуня тепер під моїм... захистом, — додає він повільно, смакуючи кожне слово, як солодку отруту.

І в цих словах немає турботи. У них власність.

— Ільясе, — напружено окликає його Тимур, зробивши крок уперед. — Дівчатам потрібен спокій. І місце, де вони зможуть прийти до тями.

— Ми з тобою вже розрахувалися, пане Громов, — спокійно, навіть з викликом, відповідає той. — Мої люди відвезуть вас додому. А вона, — він знову дивиться на Валерію. — Вона поїде зі мною. Чи не так?

Валерія намагається триматися. Але я бачу — всередині неї все зламане. І все ж вона вирівнює спину, видихає повільно і... киває.

— Все добре, Вікторіє. Ільяс про мене подбає, — каже вона, дивлячись йому просто в очі. Потім — мені. Її погляд заспокійливий, майже твердий. І водночас... у ньому щось просить.

Мабуть, не втручатися і не лізти туди, що мене не стосується.

— Я сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, — кажу я тихо. Вона знову киває, і я дозволяю Тимуру вивести мене з приміщення.

Останній раз кидаю погляд на Марата — блідий, непритомний, він лежить на підлозі, мов мертве тіло. В мені спалахує пекуча надія: аби ніколи більше не побачити цю жорстоку примару з минулого.

Ми виходимо в коридор, де панує напруга — щільна, мов дим після вибуху. Озброєні чоловіки тримають інших під прицілом, кожен рух — на межі, кожен погляд — як удар. Їх багато. Занадто багато. Кожен з них — потенційна небезпека. Я це бачу, і всередині все стискається.

І раптом — різкий біль. Ніби щось схопило мене зсередини. Низ живота — мов підпертий залізною рукою. Я різко зупиняюсь, зітхаю, але вдих рветься уривчасто.

— Віко? — Тимур уже поруч. Його рука на моїй спині. В його очах — тривога, обережність, невимовна ніжність.

А я... не можу сказати. Ще ні. Не тут. Не зараз. Це — занадто. Слова застрягають у горлі, змішуючись із болем і страхом, який ще не вивітрився з крові.

— Почекай, — долинає позаду.

Валерія. За її спиною — той самий Ільяс, а позаду його охоронці.

Вона наближається, впевнено і швидко, ніби кожна секунда важлива.

— Відвези її просто зараз у центральну клініку «Адоніс», в центрі міста. Гінеколог Захарова. Вона знає, що робити. Гексопреналін — те, що я їй вже вколола. Лікарка все зрозуміє.

Тимур стискає щелепу, в його погляді — щось похмуре і загрозливе. На долю секунди здається, що він от-от зірветься.

— Я знаю цю клініку, але… 

Тимур переводить очі на мене — і щось у моєму обличчі його зупиняє. Напевно, я зараз схожа на загнану тінь самої себе. Він більше не ставить запитань. Просто підходить ближче, підхоплює мене на руки, і я розчиняюся в цьому русі — в силі його обіймів. У тиші, де нарешті безпечно.

Він тут. Він справді прийшов. Справжній, живий. Мій. Мій рятівник... 

Йому вдалося те, на що я вже не сподівалася: витягти мене з пазурів минулого. Ще трохи — і було б пізно. Справді пізно. Я б не змогла забути. І не змогла б пробачити собі. Але він з’явився, коли я вже почала здаватися.

— Пробач… Я мала розповісти тобі все раніше, але… Я не мала права втягувати тебе у цей морок, — шепочу я вже в машині, затиснута в його руках, ніби навіть озброєна армія не змусила б нас зрушити з місця.

— Забудь. Ти тепер зі мною. І ти в безпеці, — його губи торкаються моїх щік, повік, носа. Наче він хоче переконатися, що я жива. І я тягнуся ще ближче, ховаючись у його теплі, як у фортеці.

— Я маю сказати тобі ще дещо… — затягнута пауза видає моє тремтіння. Тимур застиг, але намагається тримати спокій.

— Віко… якщо це ще одна погана новина, я її просто не витримаю. Давай завтра? Спочатку клініка. Потім — відпочинок. А далі... все інше, — його голос м’який, але за ним ховається втома. 

— Гаразд. Але тільки знай… Я люблю тебе, Тимуре. Сильно. Більше за життя, — прошепотіла я впритул до його губ, торкнувшись їх коротким, але тремтливо-сильним поцілунком. 

— … І я вже без тебе — ніяк. І ніколи.

Про Ільяса і Валерію ви можете прочитати у романі 

ЗБРЕШИ МЕНІ, ЯКЩО ЗМОЖЕШ