Раді Вас бачити!

Тимур

Я чекаю дівчину біля університету, поруч із головним входом. Ніколи не привозив її на пари, не забирав після занять, не був у неї вдома. Вона завжди з’являлася в моєму кабінеті вранці — і мене все влаштовувало… допоки не з’явилась Вікторія.

Після розмови з Вікою в голові порожньо й водночас шумить, як у шторм. Її слова крутяться в голові, мов заїжджена пластинка: «Було непогано», «Більше мені не цікаво», «Мене не влаштовують жодні стосунки». І все одно я не вірю їй. Бо бачив інше. Відчував її. І в цьому не було жодної гри. То була правда. 

Я не знаю, що дратує більше: її впертість чи моє безсилля щось змінити.

Дивлюся на Аню — вона усміхається, ніби між нами нічого не змінилося. У неї легкий крок, гарна фігура, гарне обличчя — все як завжди. Вона грає роль ідеальної супутниці...

Вона сідає в авто, поправляє волосся. Щось говорить про пари, про подругу, про план на вечерю — я не слухаю. Я просто киваю, час від часу кидаючи автоматичні фрази, щоб не виглядати байдужим.

Але я байдужий. Ще ніколи не був настільки відстороненим.

Це не Аня. Це не її провина. Просто в мені щось змінилося. Вікторія змінила. Вона роздражнила найглибші мої бажання, викликала жагу до справжньої пристрасті, до боротьби, до жінки, яка не належить, але яку хочеться тримати біля себе, тому що без неї все інше втрачає сенс.

— Тимуре Давидовичу, щось трапилось? — у голосі дівчини тривога. Вона справді розгублена, коли я мовчки заводжу машину.

Я жодного разу не писав їй першим. Усе працювало за звичною схемою наших ранкових зустрічей. Без зайвих запитань, без очікувань. Тому зараз вона заглядає мені в очі так, ніби не впізнає.

Бо саме зараз я... я керую лише машиною. Бо всім іншим, схоже, вже не керую зовсім.

— Ти ж закінчила пари? — киваю в бік корпусу, поки ми їдемо через університетське паркування.

— Так, я ж сказала це спочатку... — відповідає здивовано.

Вона обережно поправляє коротку спідницю. Мій погляд ковзає вниз, чіпляється за її оголені коліна. Ще кілька тижнів тому я б, можливо, подумав про якусь пригоду на задньому сидінні... Але зараз — тіло не реагує. Навіть не здригнулося.

Так, «друже», мені тебе щиро шкода. Бо твоя обраниця тримає оборону так довго й вперто, що інші — просто зникають з радарів.

— Поїхали трохи прокотимось, — кажу, не відриваючи погляду від дороги. Вона дивиться на мене довше, ніж зазвичай. А я не можу зібратись. Не зважуюсь сказати все прямо. Бо таких дівчат, як вона, наче й не хочеться ображати. Але продовжувати все це — відверта дурість. — Голодна? Я б щось перекусив.

— Тимуре Давидовичу… — напружується. — Я просто… не розумію, чого ви хочете. Ми ж домовились. Тільки… у вашому кабінеті.

Вона знервовано облизує губи.

— Боїшся, що нас побачать разом? — питаю рівно.

— Не хочу пліток. То у вас щось трапилось? — повторює питання.

— Так, Аню. Трапилось. Я зустрів іншу… свою жінку, — не відриваючи погляду від дороги, нарешті вимовляю це вголос. Потім — короткий погляд на неї. Вона застигла, ніби слова не доходять, а тоді повільно опускає очі. — Сидіти на двох стільцях — погана ідея. І, думаю, ти сама це давно відчула. Між нами стало надто тихо.

— Я розумію, Тимуре Давидовичу, — киває, — але ж ви знаєте… я могила. Ніхто нічого не дізнається. Ми могли б… іноді бачитися. Якщо вам буде потрібно, — у голосі звучить тиха надія. Така щира, що мені навіть трохи незручно.

— На жаль, я в таких речах занадто старомодний, — знизу плечима. — Наші ігри — керівник і практикантка — були справді пекантними, але це треба завершити. Без образ, Аню.

Я ніколи не спав одразу з двома. І не збираюсь починати. Це не питання моралі — просто знаю, що мені це нічого не дасть. Бо справа не в сексі. Справа в ній. У тій, що досі тримається на відстані, хоча ми були ближче, ніж дозволено.

І я не можу дозволити їй піти. Не тепер.

А Аня... Вона ніколи й не була моєю. І я — теж не її.

— Не хвилюйся, — додаю м’якше, помітивши, як вона обіймає себе за плечі, ніби намагається зібратися. — Ти добре вчишся. Завершуй практику, підробляй далі в компанії, премії я не скасовуватиму. А якщо ще й захистиш диплом на відмінно — буде шанс на стабільну роботу й хорошу зарплатню. Це не буде пов’язано з нами.

Вона мовчить. Але я знаю — щось у ній щойно зламалось. І це вже не мій клопіт. Напевно... Дівчина починає плакати. Спершу беззвучно, а потім — зі схлипом, який неможливо не почути. Та годі! 

— Я ж нічого не обіцяв, Аню, — говорю, намагаючись не зірватись. — Ти знала, на що йшла. Припини плакати. Ну, давай... — очей від дороги не відводжу, але десь усередині скребе відчуття провини. — Ти ж сама казала, що тобі не потрібні стосунки, що така домовленість тебе влаштовує.

— Так… К-казала, — шепоче вона, знову схлипуючи. Тонка, згорблена, вона здається раптово беззахисною. Малою дівчинкою, яка блукає у світі дорослих ігор.

Оглядаю вулицю, шукаючи місце для зупинки. Різко тисну на гальма — машина рвучко зупиняється.

— Тоді навіщо ці сльози? — питаю жорстко, але голос уже тремтить. Страх повзе під ребра. Лише б не… Не це!

— Мене шантажують, — каже вона тихо. Ледь чутно, майже невиразно.

Я повертаю голову. Мить — і все всередині стискається. Чорт. Краще б уже сказала, що закохалась!

— Що? — видихаю автоматично. Вона мовчить, опускає погляд. — Це що, нова гра? — питаю сухо, намагаючись не дати волю напрузі, яка вже піднімається всередині. — Які ще шантажисти, Аню?

Вона тиснеться до дверцят, знову облизує губи — і я вже бачу: це дійсно не гра.

— Я не... не знаю... — шепоче. — Але хтось дізнався. Про нас. Про все. Ми ж… ми ніколи не виходили за межі кабінету, я клянусь… Нікому не казала!

Вона не брешить. 

— Чим шантажують? Конкретно, Аню. Що вимагають?

Її губи тремтять. Вона облизує їх, ковтає сльози, намагається зібратись. Але поки що — лише тиша.

Я дивлюсь на неї, мовчки, напружено. І раптом розумію: вона має рацію. Ми все тримали в тіні. Жодного слова стороннім.

Але Вікторія… Вона побачила і зрозуміла. Без камер, без доказів. Просто склала картину з дрібних деталей — хто, коли й навіщо з'являється у моєму кабінеті. А скільки ще таких розумників? Скільки тих, хто мовчки спостерігає, вичікує, копає під тебе, поки ти думаєш, що все під контролем? 

— Скільки це триває? — запитую, коли Аня витирає обличчя від сліз.

— Уже п’ятий місяць… — її голос ледь чутний. — Зараз…

Вона риється в сумці, виймає зім’ятий аркуш і подає мені. Я розгортаю його. Вирізані з журналу літери викладені у фразу: «Кожен платить за свої гріхи».

Мило. Прямо як у дешевому серіалі. Не вистачає лише драматичної музики на фоні.

— Куди приходять ці… записки?

— У шухляду мого столу в офісі.

Я різко повертаю до неї голову.

— Тобто ти хочеш сказати, що цей щур працює в моїй компанії? — повільно, але з металом у голосі. Аня киває, не наважуючись зустріти мій погляд. — І п’ять місяців я нічого не помічав... Хтось весь цей час брав з тебе гроші прямо в моєму офісі. Прямо під моїм носом. 

Моя імперія. Мої правила. Але й мої щури. І тепер я змушений копатися в цьому гної, бо недооцінив одного якогось жалюгідного покидька.

— Я завжди знаходжу листи у шухляді. І так само… кладу туди гроші. Конверт з купюрами, — вона затинається. — А через день-два вони зникають. Я ніколи не знаю, коли саме. Просто — приходжу, а там вже порожньо.

Я стискаю пальці на кермі. Відчуваю, як пульсує скроня. Просто чудово!

— І ти не подумала сказати мені раніше?

Вона знизує плечима, відвертається. Я бачу — їй соромно. І страшно.

— Я боялась. Думала, впораюсь сама. А ще… Я не хотіла, щоб ви… віддалились. Я розуміла, що вам цього не треба. Але мені було страшно.

Я заплющую очі на секунду, вдихаю. Глибоко.

— Аня, це не просто шантаж. Це — проникнення в мою систему. У мій простір. І п’ять місяців ти фактично допомагала покидьку, який лізе до мене в кишеню! — голос мій твердішає, хоч я намагаюся тримати себе в руках.

— Я не хотіла все це! — вона панікує. — Ви ж ніколи не відмовляли, коли мені потрібні були гроші на... пустощі, тому й відкуповувалась. Але той, хто писав… він лякав. Погрожував, що викриє мене. Що зробить усе публічним…

— І що? — ріжу, як лезом. — Ти думаєш, хтось помре від того, що дізнається: ти спала з дорослим чоловіком? Маячня якась...

— Моя родина цього не пробачить! — шепоче вона, знову обіймаючи себе руками. — Вони думають, що я — приклад. Що я ідеальна. Якщо дізнається батько… Я не витримаю. І він — теж.

Я затискаю щелепи. Вдих. Видих.

— Добре. Я відвезу тебе додому. А завтра зранку — приходиш до мене в офіс. Ми все викладемо, по пунктах. І я знайду того, хто це робить. Зрозуміло? Не бійся. Це — вже моя справа.

— Дякую… — вона киває, тремтячи. — І… що до нас…

— Аня, — дивлюсь прямо, без жалю. — Наша угода була без зобов’язань. Я ніколи не обіцяв тобі більшого. І ти це знала.

— Знала… Просто… — ковтає сльози. — Мені було добре з вами. Але тепер я все зрозуміла. І… я щиро рада, що ви зустріли свою жінку. Кохання — річ рідкісна. А втримати його вдається не всім.

Я мовчу. Не зводжу очей з дороги.

В голові — не її слова. В голові — Вікторія. Вперта, колюча, незалежна. Та, яка розкопала цю правду за кілька поглядів. І промовчала. Але хтось не став мовчати і зачепив дівчину.

Тепер це — не просто історія про колишніх коханців. Це — питання честі. Захистити ту, кого втягнули в бруд через мою слабкість. Через необачну пристрасть прямо в стінах компанії.

Я зобов’язаний перевірити кожного, хто має доступ до офісу. Знайти щура. Вивести його на світло. І нікому — більше нікому — не дозволити грати за моєю спиною.

А ще… Вікторії доведеться терміново придумати нову стратегію, щоб тримати мене на відстані. Бо тепер я вільний. Остаточно. Офіційно. І тепер не маю жодних гальм.