Раді Вас бачити!

Вікторія

Тиждень минає у легкому напруженні. Роботи стільки, що Тимур щодня приходить, умовляє мене повернутись додому. Ми призвичаїлись — вранці я готую сніданок, увечері він варить вечерю. А секс… настільки регулярний, що я починаю до нього звикати. Приймаю його охоче: зранку, як тільки дзвонить будильник, і вночі, коли ворушуся і мимоволі буджу його. 

У середу я справді напиваюся з дівчатами ледь не до свинячого вереску, а коли Громов забирає мене, одразу ж вирубаюсь у машині. У четвер голова тріщить, але я домовляюся з покупцем подивитись мою машину. Ледь вмовляю Тимура дозволити мені зробити це самостійно.

Машина не така вже й погана, як я розповідала Тиму. Тож я одразу складаю договір з юристами й погоджуюся на зустріч у п’ятницю. Це дає мені майже двісті тисяч — і цього катастрофічно мало. У суботу, поки Тимур у спортзалі, я буквально тікаю з його дому й запрошую БТІ оглянути квартиру.

Жінка з агентства скептично оглядає моє скромне житло і озвучує суму — два з половиною мільйони. Але коли я розумію, що на продаж піде кілька місяців, увімкнула внутрішнього переговорника. Вона обіцяє знайти покупця вже за кілька днів, але меньше, аніж два мільйони — я згоджуюсь. У мене немає часу.

У неділю вона телефонує: усе вирішено, лишається підписати договір і забрати гроші. Я трохи заспокоююся — в понеділок у мене буде майже половина суми.

З Тимуром я намагаюся поводитись невимушено, але іноді це надзвичайно важко. Він хоче бути поруч постійно, у всьому допомагати. І коли дізнається, що я була у своїй квартирі одна, влаштовує справжню сварку. 

— Ти в своєму глузді?! Навіщо ризикуєш?! А якщо той виродок тебе там чекав?! — накинувся він, як тільки я повернулась. Перехопив мене за лікоть і буквально втиснув у стілець, читаючи нотацію, як татусь.

— Але його ж не було… Нема про що хвилюватися, — я намагалась заспокоїти.

— Ще й як є, Віко! — гаркнув він так, що я здригнулась, не впізнавши його в цю мить. — Пробач… — він важко сперся на стіл, відвертаючись. — Пробач, я просто… дуже за тебе хвилююся. Я не можу бачити, як ти сама лізеш у пастку.

Я підійшла до нього і тихо обійняла, притиснувшись щокою до грудей.

— Я розумію… Але не варто так нервувати. Справді. Думаєш, бандиту важко знайти свою жертву, якщо захоче? Це, мабуть, просто якийсь хуліган, який стежив за будинком. Я часто поверталася пізно, іноді ночувала в Олі… — прошепотіла я, намагаючись його заспокоїти.

Мене гризе совість, але я її ігнорую. Я маю переконати його, що зі мною все гаразд. Інакше він скоро приставить до мене охорону або сам стане тією охороною, яка дихає в потилицю.

— Я не мав підвищувати на тебе голос, — каже Тимур, обіймаючи мене за плечі. — Пообіцяй мені, що більше не підеш туди одна.

— Обіцяю, — відповідаю я, хоча знаю: у понеділок мені все ще доведеться передати ключі від квартири. Але тут я не лукавлю, бо більше не маю квартири. — Тимуре, будь ласка… Я ж доросла дівчинка, можу постояти за себе, якщо що.

— Якщо... Що саме? — перепитує він і заглядає мені в очі. — Мурко, скажи мені, що тебе турбує. Я ж відчуваю, що щось не так.

— Мене турбує, що ти поступово перетворюєшся з мого чоловіка на мого батька, — зітхаю я. Він мовчить, а потім ще сильніше притискає мене до себе.

— Краще б тебе турбувала твоя дурна самодіяльність, — тяжко зітхає, а потім перехоплює моє підборіддя й змушує подивитись йому в очі. Тимур здається мені… сумним. І це мене лякає. — Ми ж домовлялися: ти не повинна туди ходити одна…

— Більше — ні ногою. Обіцяю, — шепочу й тягнусь до нього, цілую в губи коротко й ніжно. — Тільки не злись на мене. Я просто хотіла прибрати і забрати документи… Ну, на той випадок, якщо той злодій справді повернеться, — обережно жартую, нагадуючи йому його ж слова. Але Тимур не сміється. Він надто серйозний.

— Я приготував вечерю, — змінює тему, відводячи погляд. В останні дні він став іншим. Трохи далеким. І вперше мене це тривожить по-справжньому. Невже він дізнався про щось? А будь-яка правда про мене — це катастрофа. — Тобі треба поїсти. Здається, ти взагалі перестала вживати їжу…

Але чому ж тоді мовчить? Не злиться по-справжньому? Не ставить запитань? Ні, навряд він щось знає. Принаймні, Єгор не дає про себе знати, а ниточка починається саме з нього.

— Звісно, татку, — піджартовую я, закочуючи очі. Намагалась виглядати невимушено, але водночас із тривогою спостерігала за ним і… молилася, щоб він нічого не дізнався. — А спати вкладеш рівно о десятій? Без мультиків?

— Язва мала, — хитає головою Тимур, але куточки його губ зрадницьки сіпаються. Його погляд теплішає — і це мене заспокоює. — До речі, ти знала, що Дамір вилетів до Берліна?

— У Берлін? — я моргаю. — До Олі? — в захваті від власної здогадки. — Нарешті! — настрій злітає вгору. — Вона ж писала мені днями, що виставка буде на вихідних. Залишилося зовсім трохи… Сподіваюся, Дамір допоможе їй зробити феєричне відкриття.

— Не знаю, Мурко. Вона, бува, нічого не наробила? Бо Дамір виглядав скажено, — каже він, уважно на мене дивлячись. Я піджимаю губи, задумуючись.

— Що вона могла такого вчудити, щоб Дамір усе кинув і полетів за нею? Може, він сам хотів побачити її… — я щиро сподіваюся, що це кохання, а не щось інше. — Я зателефоную їй пізніше, дізнаюся, як ідуть справи з виставкою.

— Тоді й я спробую поговорити з Даміром, — киває він, заправляючи моє пасмо за вухо. — А зараз… Я хочу тебе.

— Тобто ти пропонуєш мені на вечерю… себе? — звужую очі. Скільки б цього не було — нам завжди мало.

— Як варіант, — сміється він і притягує мої губи до поцілунку, але весь запал раптово обриває бурчання мого шлунка. — Здається, не сьогодні. За стіл, Мурко, зараз я тебе нагодую!

***

Усе йде своєю чергою. Із Даміром я завершила проєкти ще в п’ятницю, тож тепер спокійно розподіляю завдання колегам у нашій компаніі. У понеділок, під час обідньої перерви, я беру таксі й вирушаю до нотаріуса — мене вже чекає жінка з підготовленими документами. Звісно, як директорка з маркетингу, я уважно перечитую кожну сторінку договору й ще раз узгоджую суму.

Я наполегливо просила готівку — і мені таки дали гроші, але в доларах. Їх, звісно, легше нести, та ось Єгорчик буде у сказі. Нічого, переживе. Він використає їх з розумом — у цьому я впевнена.

До офісу я повертаюся з пончиками та двома стаканами кави. Тимур останнім часом справді тримає мене на оці, тож я не здивувалась, побачивши його у своєму кабінеті.

— Це тобі, мій любий наглядачу, — ставлю перед ним каву й відкриваю коробку зі свіжими шоколадними пончиками, кидаючи важку сумку на стіл. Гроші не тільки важко дістаються — їх ще й носити важко!

Тимур здивовано піднімає брову:

— Схоже, я стаю передбачуваним, — усміхається, спробувавши міцну каву.

— Саме так! І наперед відповідаючи на твої запитання — я була у нотаріуса, підписувала договір на продаж машини. Туди й назад — тільки на таксі. Ніхто за мною не стежив, ніхто не нападав і тим паче не намагався вбити.

— Але ж ти вже продала машину...

— Додаткові папери, Тимуре. Ти ж знаєш цих нотаріусів — суцільна бюрократія і три стоси документів! — сідаю в крісло й з полегшенням відкушую шматочок пончика, запиваючи його ароматною кавою.

Залишився всього тиждень до кінця місяця. Якщо я трохи напружусь — про Єгора я зможу забути назавжди.

— До речі, — відсовую шухляду й порпаюсь у паперах. — Мій відділ останні два місяці працює на знос, і навантаження тільки зростає. Я хочу, щоб ти переглянув премії для команди. Особисто я на винагороду не претендую, але мої підлеглі реально зашиваються. Їм потрібна мотивація.

Протягую йому кілька роздруківок, які мені підготувала Аня. Тимур не здається здивованим — тільки задумливо перегортає сторінки. Але погляд... Він кидає на мене такий пронизливий, що я трохи насторожено проковтую шматок пончика.

— Катерина Юріївна нічого не казала про твій запит.

— Бо цим займалась Анна Сергіївна. Якщо ти затвердеш суму — далі вже передамо Катерині Юріївні, — відповідаю, спокійно витримуючи його непроникливий погляд.

— Значить, Аня, — він насмішкувато скривив губи. — Ти звернулась до неї. До моєї колишньої коханки. Могла ж просто написати офіційний запит поштою або повідомити мені напряму.

— По-перше, Тимуре, вона — наша співробітниця. Нехай відпрацьовує свою зарплатню й набирається досвіду, — я зручно відкидаюсь у м’яке шкіряне крісло, не зводячи погляду з мого боса. — І не варто називати коханкою ту, що зазвичай просто виконувала команду «до рота».

— Віко, — звучить попереджувально. — Це був мій вибір. І я про нього не шкодую. А тобі, Мурко, варто трохи стримати свої ревнощі до мого минулого. До речі, ти не моя коханка. Ти — моя жінка. Не плутай ці абсолютно різні речі.

Мовби на мене хлюпнули відром крижаної води. І мені знову соромно, не по собі. З ним мої емоції завжди вивертаються навиворіт, стають до болю справжніми… первісними.

— І, будь ласка, не тероризуй її. Вона ще занадто молода, щоб змагатися з тобою і твоїм язиком. Домовились?

Ага, звісно.

— Ми домовились, Мурко?

— Домовились, — хрипло відповідаю, відвернувшись у бік.

От як він її захищає! Може, ще під крильце візьме, аби вберегти бідолашну дівчинку від такого жаху — як я? А ще краще — знову запросить її під свій стіл, зайнявши її рот… Навіть сама думка про це злить до люті!

— Ти постійно накручуєш себе. Я не з тих, хто сидить одразу на двох стільцях, — він пробігається по мені поглядом, іронічно усміхаючись. — Мурко, досить змушувати мене виправдовуватись! — Тимур жартома погрожує пальцем, і я здаюсь — усміхаюсь.

— Постараюсь її не чіпати, — бурмочу я, хоча насправді хочеться зовсім іншого. Та вона ж досі не змінила свою коротку спідницю і регулярно тягає документи на підпис до Тимура!

— Насправді я прийшов запросити тебе завтра на вечерю. У ресторан. Це буде родинна вечеря. Для мене це важливо. Там будуть мої батьки. Я хотів би вас познайомити, — каже Тимур, і я ледь не давлюсь шматочком пончика.

— Батьки? — насторожено перепитую. — Це… серйозно.

— У серйозних стосунках варто робити серйозні кроки, Віко, — Тимур насуплюється, наче не очікував мого здивування.

— Ні, я не проти… Просто це може бути доволі незручно — я ж нічого не знаю про твоїх батьків, — кажу я, хоча насправді знаю абсолютно все про пана Громова. І, на жаль, навіть більше, ніж хотіла б.

— Це ж просто знайомство, а не ділова зустріч, — посміхається він і ніжно цілує мене в скроню. — Тобі не треба вивчати досьє на моїх батьків — вони самі все розкажуть. Мій тато, Давид Григорович — психолог, у нього своя часна клініка, і він часто читає лекції в університетах. Мама, Владислава Антонівна — дизайнерка одягу, тримає мережу ательє. Вони дуже добрі й прості люди. Впевнений, ти їм сподобаєшся так само сильно, як і мені.

В його голосі — тепло, а в очах — така щира повага, що я мимоволі розм’якшуюсь. Він справді пишається своєю родиною. І це зворушує.

— До речі, ти ж ніколи не розповідала про своїх батьків. Може, і ти запросиш їх якось на вечерю? Я був би радий познайомитися.

— Мій тато загинув, коли я була ще дитиною. А мама… дуже далеко. Навряд чи варто турбувати її через вечерю. Але думаю, ми з часом самі поїдемо до неї, — відповідаю я, стискаючи зуби й намагаючись замаскувати справжню причину смутком. Насправді я навіть не пам’ятаю, коли востаннє чула її голос. І не знаю, чи колись ще почую.

— Мені шкода. Але я впевнений, ми знайдемо час і обов’язково з’їздимо до твоєї мами, — каже він, підтримуючи мене теплим стиском долоні.

Якби ж це було можливо. Мій рідний дім — територія Марата. І я знаю: варто мені з’явитися там, як він з’явиться теж. На щастя, він завжди ставився до батьків з показною повагою. Для нього вони — недоторканні. А от їхніх дітей… красти, ламати, вбивати — це вже його стихія.

До моєї мами він був завжди привітним. Вона й досі не уявляє, хто він насправді. Та й я колись була сліпа. Не бачила, що живу поруч із чудовиськом.

— Що сталося? — Тимур насторожується, мабуть, помічаючи у моїх очах блиск гніву і суму.

— Нічого, — відмахуюсь я. — Просто іноді важко прийняти, що ти більше не дитина, що відтепер відповідаєш за себе сам. У дитинстві все здавалося таким простим... — кажу з легкою усмішкою, вдаючи ностальгію.

— Ти маєш мене. А я маю тебе. Це найголовніше, — він завжди вміє підібрати слова так, ніби читає мої думки. — Якщо не проти, завтра підемо з роботи раніше. Думаю, ти захочеш щось гарне вдягти для вечері.

— Так, звісно. У мене є кілька суконь, які підійдуть. Увечері покажу — ти допоможеш обрати.

— Але в тебе ж немає білизни, — усміхається він з лукавинкою. — Заїдемо в центр. Я з радістю допоможу визначитися.

— І який образ мені підібрати? Безжальна стерва чи слухняний янгол? — жартома питаю, але справді цікаво: що ж він любить у мені більше — жагу чи ніжність?

— Справжню тебе, — відповідає він.

Я завмираю. Ці слова б’ють у саме серце. Але я встигаю прикрити емоції посмішкою і ледь помітно хитнути головою. У його янтарному погляді я, мов у пастці.

Одного дня я розповім йому все. І про шантаж. І про те, що змусило мене стати такою. Але тільки коли цей кошмар скінчиться. Коли я зможу бути поруч із ним — не оглядаючись на страх.

З кожним днем мені дедалі важче приховувати свої огидні таємниці, шукати гроші під його пильним наглядом і знову й знову брехати йому просто в очі. Це нестерпно. Це пригнічує й випалює мене зсередини. Але я не можу зараз усе йому розповісти… Не можу підставити його під таку небезпеку, знаючи закони кримінального світу.

Потрібно зібрати в собі терпіння й сміливість. Довести справу до кінця. У мене вийде. Завжди виходило — і цього разу не стане винятком.