Раді Вас бачити!

Вікторія

Сон був надто чутливим — я постійно прокидалася, не відчуваючи себе в безпеці. Але суцільне виснаження не випускало з ліжка. Якийсь раз повернувшись на бік, я побачила Марата, який ставив піднос зі сніданком на тумбу. Він подивився на мене своїми скляними очима й відступив убік, ніби відчув, як у мені завмирає дихання. Потім сів у крісло біля столика, розслаблено, вперши погляд у вікно.

Я випросталась, підклавши під спину подушку, і потягнулася до підноса. Снідати вранці я не звикла, але не хотіла нічого пояснювати чи шукати відмовки. Просто робила те, що мені пропонують.

Сніданок виглядав простим, але я одразу зрозуміла — це справа рук шеф-кухаря. Усе було ідеальним. Навіть яйця, форму яких я завжди псувала на сковорідці, виглядали тут як витвір мистецтва для перфекціоніста.

Я повільно надкусила свіжу брускету з червоною рибою, заїдаючи її шматочком яєчні. Але щойно їжа почала ставати важкою, а тиша — незручною, я підняла погляд. Марат вже дивився на мене уважно, і я мусила зосередитись, щоб не подавитись.

— Тобі подобається столиця? — запитав він. Але ж його запитання ніколи не бувають безневинними.

Я знизала плечима й зробила ковток соку.

— Ми можемо залишитися тут, — продовжив Марат, і я одразу зрозуміла, куди він хилить.

— Не подобається, — коротко відповіла я на перше питання, заповнюючи рот їжею, аби уникнути наступних.

Він замовк, знову переводячи погляд у вікно, немов черпаючи звідти стратегії. А я, хоч і з напругою, майже із задоволенням доїдала — їжа була смачна, а я дійсно зголодніла. Мабуть, якби я була в нього вдома, попросила б добавки…

— Чому? — його коротке питання змусило мене зупинитися, коли я поставила піднос убік.

— Забагато галасу, — лаконічно відповіла я, і в голові одразу з’явився образ Тимура. Я мала триматися подалі… А тепер краще — повернутися додому. 

Можливо, знайду маму. Саме зараз я відчуваю себе такою самотньою, як загублена дитина.

— Але ж ти жила тут кілька років, — Марат намагався прорватися в мої думки. Я добре знаю цю його манеру — «м’який» допит.

— Я втекла. Це була не твоя територія, а тому — моя оборона. Вибору не було, — подивилася йому прямо в очі, не ховаючи мотивів. — Але це не означає, що столиця мені до вподоби. Моє рідне місто мені ближче. Там спокійніше.

— Ти змінилася, — Марат підвівся, і я напружилася, ледь не вистрибуючи з ліжка. Він підійшов тихо, з хижою грацією, і сів на край ліжка поруч. — Стала зовсім дорослою й самостійною, — він підняв руку, але я різко відвела голову, уникаючи дотику. Він дивиться глибоко й пильно — але вже не торкається. — Розцвіла.

Коли я втекла, мені було лише двадцять два. Три роки жила де придеться, аж поки не зрозуміла, куди саме треба тікати. Але навіть тоді я бачила більше, ніж мала б.

— Я пам’ятаю тебе зовсім дитиною. А зараз переді мною жінка. І ти маєш зрозуміти лиш одне — ти належиш мені та Клану. Я хочу, щоб тебе поважали, а не сприймали як зрадницю чи мою шльондру.

Я ковтнула важко, але не відвела погляду.

— Проблема в тому, що цього хочеш ти, Марат. Не я, — нагадала я йому те, що він завжди ігнорував. — Я ніколи не хотіла такого життя.

— Тож тобі доведеться змиритися, — його голос знизився, а погляд став глухим, майже загрозливим.

Він був і є справді красивим чоловіком: рішуче підборіддя, виголене обличчя, темне, зачесане назад волосся, холодні сірі очі. Колись я навіть думала, що закохана в нього. Небезпечний, чужий усім, обережний зі мною… Але я прозріла. Я побачила, що для мене в його житті немає місця. Я хотіла свободи. Я хотіла належати лише собі.

Він пов’язав мене з обов’язками, коли привів у Клан. Хотів володіти мною повністю. Але я ніколи не погоджувалася бути його жінкою.

— Мене влаштовує роль твоєї коханки. З цим я ще можу змиритися. Але більше — не проси.

Хотілося б посміхнутися з викликом, але я втрималася. Марат дозволяв мені багато, але межі були чіткі. І зараз я бачила, як гнів зростав у ньому. Він навіть не моргав — як хижак перед стрибком.

— Ти мене провокуєш? — запитав він. Я здригнулася й відвела погляд. Думала, що стала сильнішою… але переграти його все ще неможливо. — Не впораєшся, Вікторіє. Я не забув, як ти мене зрадила, — його голос колить нерви.

— Я теж багато чого пам’ятаю, — сказала я тихо, поглянувши прямо в його очі.

Він мовчав, вдивляючись уважно, наче хотів розкрити мої думки.

— Пам’ятаю ось це, — я підняла сорочку, оголивши шрами, які залишив він. — І пам’ятаю, як ти не дав мені закінчити навчання. Як тримав мене місяцями в своєму домі. Як катував і вбивав на моїх очах. А ще…

— Досить, — підняв руку, різко змусивши мене замовкнути.

Я підкорилася — але не опустила погляду. Усім своїм виглядом я показувала: я не здаюся. Так, зараз я змушена підкоритися. Але це не означає, що я знову стану слухняною дівчинкою. Я не була нею до зустрічі з ним — і не буду зараз.

— Відпочивай. Я пришлю Валерію, — коротко кинув Марат, підвівся й вийшов, грюкнувши дверима.

Він не замкнув їх. Але двері все одно мали замок.

Я не заручниця — сказав він. О, так! Авжеж, Марат досі вважає мене малою, недосвідченою дівчинкою, яка не розуміє, що ця територія захищена не гірше, ніж президентська резиденція.

Дивлюсь у стіну, абсолютно не думаючи ні про що. А ці стіни давлять, настільки, що стає душно. В повітрі досі чутно його запах, і він такий важкий, що змушує мене піднятися і відкрити вікно, щоб провітрити.

На території я помічаю охорону з псами, але мій погляд піднімається вище — на високий, гладкий паркан, на який неможливо забратись без допомоги. Ліхтарі стоять через кожні п’ятнадцять метрів, а тому тут вночі дуже світло, так що ніхто не вийде і не зайде непоміченим.

«Не заручниця» — нагадую собі його слова, посміхаючись.

Я обертаюсь до тільки що зачинених дверей. Лікарка, у своїй особі. Вночі майже не дивилася мені в очі, а зараз кожен мій вдих здається читає. Вона уважно вдивляється в моє обличчя і безнадійно хитає головою.

— Привіт, — кажу я і повільно йду до крісла, опускаюся, відчуваючи, як напруга сідає разом зі мною. — Давненько не бачились, — у моєму голосі лунає гіркота.

— Так і планувалося, Вікторіє, — вона підходить до іншого крісла, дістає з сумки медичне приладдя й починає щось шукати, не дивлячись на мене. — Але я сподівалась, що це вже буде назавжди. То чому ти тут? — її голос ніби спокійний, але руки тремтять, коли вона читає інструкцію до мазі.

— Мене зрадили, — жму плечима, намагаючись виглядати байдужою.

Валерія важко зітхає і закидає голову назад, немов втримує емоції. Проте вона така ж напружена, як і я.

— Дай вгадаю: знову вляпалась у щось, — з усмішкою каже вона, не злісно, а швидше втомлено. Кладучи мазь і знеболювальні на журнальний столик, додає: — Ти порушила свою обіцянку.

Ця жінка — така ж заручниця Клану, як і я. Але з однією суттєвою відмінністю: її «в'язниця» — зовні благополучна. Вона вільна, має повагу, довіру, навіть авторитет. Я ж — тінь. Мене не чули, не бачили, лише контролювали. Я була власністю одного чоловіка.

Ми познайомилися тоді, коли я з розпачу вистрибнула з третього поверху маєтку. Але забиття ніг були сильнішими за бажання втечі. Вона не просто підняла мене. Вона змусила мене думати. Дочекатись. Планувати. І завдяки їй у мене з’явилися дублікат ключів від усіх дверей.

— Маю до тебе прохання, — кажу нарешті, відчуваючи, як її холодний погляд ковзає мені по шкірі. — По твоїй частині.

Валерія стискає щелепу, закриває очі й сідає ближче, зосереджено вдивляючись у мене. Ми ніколи не були подругами. Нам навіть не дозволили б бути ними. Але вона допомагала. Тихо. Обережно. Без слів подяки — і без очікувань.

— Дістанеш мені… тест на вагітність? — слова вилітають пошепки, разом із затриманим подихом.

Обличчя лікарки змінюється — я справді її застала зненацька.

— Ти сама собі копаєш яму, Віко, — тихо каже вона, й уважно вдивляється в мене, немов намагається оцінити не тільки ризик, а й мої наміри.

— Я просто хочу знати… — відповідаю, опустив пигляд на коліна. — Знаючи напевно — я зможу діяти і розуміти свій напрямок. Але зараз я просто... Не знаю, що мені робити.

— Якщо хтось дізнається — тебе чекає аборт, — каже вона різко, потираючи перенісся, як завжди, коли нервує.

— Якщо хтось дізнається, — погоджуюся. — І якщо я взагалі вагітна, — додаю з напруженим подихом.

Десь у глибині ще тліє надія, що це просто стрес. Просто гормони. Просто втома. Але не те… не це.

— Я не буду ризикувати. Мене перевіряють з голови до п’ят — коли входжу і коли виходжу. Можу підмінити тільки пігулки. Тож, якщо хочеш позбутися плоду, поки не пізно — вирішуй зараз. Я принесу те, що допоможе, — її голос холодний, позбавлений емоцій, наче вона обговорює звичайний висип чи нежить.

— Позбутися?.. — ледь чутно перепитую я, ніби сама у себе.

Все всередині стискається. Мене пробирає піт, руки стають важкими, а груди — тісними. Я судомно вчеплююсь у підлокітники, наче це зупинить внутрішню бурю.

— Дотягнеш до трьох місяців — аборт уже не зробиш. Виносиш. Народиш. А потім дитина помре. Її вб’ють. Тому краще зараз, ніж потім, коли почуєш перший плач, — тон Валерії стає різким, натягнутим, болючим.

Підборіддя тремтить.

— А якщо я не вагітна?.. — на мить я знову перетворююсь на ту розгублену дівчину, яка колись упала в це пекло. Страх паралізує. Неможливо зважитись, коли не знаєш напевно.

— Побічні ефекти можливі, але це не страшніше за інші наслідки, — її голос знову стає рівним. — Вирішуй. Потім мені буде важче знайти привід, щоби знову до тебе прийти. Зараз тут посилена охорона.

Я затамовую подих.

— Принеси… пігулки, — киваю, намагаючись зібрати себе в купу. — Як зможеш — принеси.

— Так буде краще. Ти це сама розумієш, — кидає Валерія. — Мирон зійде з розуму, якщо дізнається. І тоді полетять голови.

Я підводжу до неї очі — вони повні сліз. Вона дивиться коротко, без співчуття, але не без розуміння.

— Зберися, Віко. Раніше ти була дівчам — тобі все сходило з рук. Але тепер ти доросла. І повинна відповідати за свої вчинки, — вона застібає сумку, кидає погляд на годинник. — Прийду ввечері. Це будуть вітаміни для імунітету.

Сльози таки вириваються. Я витираю їх, мовчки, не в змозі вимовити жодного слова. Валерія тихо зникає за дверима, а я залишаюсь одна. Збираю себе по шматках.

І щойно майже вдається… мене накриває з новою силою.

Я думаю про Тимура — і починаю ридати. Захлинаюсь у сльозах, які вже не стримати.

Прокляття!

***

Не піддаючись на хитрощі Марата, який дозволяє мені відчувати себе «вільною» в його домі, я залишаюсь власноруч замкненою в кімнаті. Невидима сила самознищення сковує тіло, вбиває волю, тримає на ліжку, не даючи сили навіть піднятись. Піжама здається чужою шкірою — у ній неможливо почати новий день. Сон накочується знову й знову, мов важка вуаль, що огортає свідомість, стирає час і висмоктує останні залишки життєвості. У фіналі тижня я — порожня.

Я прокидаюся не від звуку, а від тиску. Погляд Марата я відчуваю ще до того, як розплющую очі. Сідаю різко, судомно вдихаючи повітря, і з моїх вуст виривається приглушений, болісний стогін. Я хапаюсь за ребра. Марат здригається. Лише мить — і знову збирається докупи, відкидається на спинку крісла. Але тиша, що від нього йде, сильніша за будь-які слова. Це тиша очікування.

Я дивлюся на нього, наче вперше. Його сірий костюм, ще зранку ідеально вивірений, зараз вкритий плямами крові. Момент стає розмитим, нереальним. Торшер кидає різке світло, підкреслюючи контури його обличчя. Тіні під очима роблять його схожим на монстра в людській шкірі.

— Ти… весь у крові, — кажу майже механічно. І тільки згодом усвідомлюю, що в моєму голосі — відраза, за якою ховається страх. Не простий страх. А той, що проникає в кістки. Той, що шепоче: не рухайся. Не дихай. Він поруч.

Марат опускає погляд, ніби щойно помічає червоні плями. Його рухи спокійні, зосереджені, майже обережні. Але саме ця стриманість лякає ще більше. Він підводиться. Без жодного слова. Підходить до шафи, відкриває її. Усі дії — чіткі, точні, мов автоматизовані. Вибирає сорочку, штани. Його постать у напівтемряві — як тінь, що ожила й вийшла з-під контролю.

Він починає роздягатися прямо переді мною, зовсім не звертаючи уваги на мою присутність. Я хочу відвести погляд — але не можу. Вивчаю його. Він інакший. Міцний. Спокійний. І страшний. У його оголеності немає ні еротики, ні вульгарності. Тільки м’язова дисципліна, загартована силою.

Я переводжу погляд на вікно. Там пізній захід. Кров’яний. Небо немов обмито тією ж кров’ю, що на ньому.

— Допоможи мені, — хрипить він. Це звучить як прохання. Але я знаю — це наказ. М’який. З отруйною доброзичливістю.

Я підводжуся. Без спротиву. Він стоїть переді мною, і я починаю застібати гудзики на його сорочці. Один за одним. Відстань між нами стирається, і з нею — межі мого тіла. Я не знаю, що відчуваю. Це не покора, не страх, не ненависть. Це щось складніше. Це все водночас.

Його погляд — суцільна порожнеча. Марат дивиться так, ніби бачить наскрізь, але при цьому не залишає жодного відбитку. Я шукаю в ньому хоча б натяк на емоцію, тінь слабкості. Але марно. В ньому — лише тиша. Безодня.

І саме це приваблювало мене тоді. І саме це жахає зараз.

Я розумію: він мене не зачепить. Не зараз. Можливо — ніколи. Але й захисту не буде. Бо я — у пастці, з якої вже не намагаюся вибратися.

За винятком того самого дня — судного дня — коли я зважилася утекти вдруге. Я діяла необачно, але рішуче. Тринадцять годин свободи, що обернулися пасткою. Тоді я вперше побачила в Мараті не людину, а звіра. Усередині нього, за психопатичними дверима у його розумі, кипіли тільки інстинкти: жорстокість, хижа лють, жадоба контролю і хвороблива потреба володіти.

Він шукав мене тринадцять годин — і залишив після себе тринадцять шрамів. Тоді він поклявся: якщо мені справді вдасться втекти, я згадуватиму про нього щогодини. Марат помилився. Як тільки я знайшла тимчасовий прихисток у столиці, я витіснила його з голови — як невдачу з минулого. Але він усе ще повертався до мене… у кошмарах.

А потім з’явився Тимур. І я зрозуміла: ці шрами — не вирок. Вони більше не визначають моє майбутнє. Тимур казав, що я гарна. Що мені не треба соромитися свого тіла. Особливо поруч із ним. Його погляд — повний захоплення, бажання й прийняття — витіснив сором, страх і приниження минулого.

— Про що задумалась? — чую голос Марата. Його пальці торкаються мого ліктя, ковзають по руці. Я не піднімаю погляду, застібаючи верхні ґудзики сорочки. Щоки палають — від спогадів, які здаються вже такими далекими.

— Думаю, як саме ти плануєш мене покарати, — холодно відповідаю.

Брехня стала частиною мого виживання. І коли знаєш, як правильно брехати певній людині — керувати ситуацією стає легше. Марат втрачає пильність. Він пестить мою руку.

— Ти сама себе караєш, Вікторіє. Постійним страхом. Самоізоляцією. Ти не переодягаєшся. Не виходиш з кімнати. Відмовляєшся їсти… — він торкається мого підборіддя. — Але й тікати тобі більше нікуди. Я більше не дам тобі такого шансу.

Мене розриває зсередини. Хочеться крикнути, плюнути йому в обличчя, але я лише стискаю щелепу. Бо знаю: варто мені зірватися — і він це використає. У своїй голові я вже побігла — до Тимура. Я б упала перед ним на коліна, просила допомоги, благала пробачення, бо мій план був провальним.

Я знаю, що він не має сили воювати з такими, як Марат… Але він зміг би сховати мене, переслати за кордон, знайти інший шлях... Зміг би. Але тепер виходу вже немає. І я вже зізнаюся сама собі – я вибрала хибні кроки, а тому все втратила. Дороги назад вже не існує, а власноруч спалені мости ведуть лише у прірву.

— Ти не хочеш, щоб ми повернулися до нашого міста? — обережно питаю, ковтаючи тривогу.

— Мене цікавлять нові перспективи тут, у столиці, — відповідає він, уважно поправляючи сорочку поверх штанів.

На мить він здається звичайним. Спокійним. Домашнім. Якби не криваві речі в кутку кімнати, що нагадують, ким він є насправді.

— Ти вирішив залишитися? — я намагаюся приховати хвилювання.

— Я ще думаю, — відмахується, як від чогось дрібного.

— Вагаєшся, чи варто вбивати своїх, тільки щоб злити свій Клан на користь іншого? — напружено запитую я, стискуючи кулаки. Марат звужує очі, зчитуючи кожен мій рух.

— Єгор був із тобою надто відвертий, — його губи кривляться в зневажливій посмішці. — Скільки ти йому платила?

— Востаннє я передала йому сто двадцять тисяч, — відповідаю без коливань. — Єгор любив піднімати ставки. Але натомість… обіцяв мені безпеку.

Марат ледь помітно хитає головою. В його очах — поблажливість, межуюча з презирством.

— Все ще така ж наївна, як і раніше, дівчинка… — він робить крок уперед і торкається моєї щоки, змушуючи шлунок згорнутись у тугий вузол. — І як же ти знаходила ці гроші? Як виживала?

— Я працювала, — стискаючи зуби, відповідаю. Але його пальці вже охоплюють мій підборіддя, мов попередження: не бреши.

— …І шантажувала коханку боса, — закінчую я, утримуючи його погляд. — Це виявилося вигідніше. І легше.

Марат завмирає. Його погляд змінюється, стає різким. Він мовчить кілька секунд, а потім раптом посміхається, ледь чутно хмикнувши.

— Я завжди знав, що ти народжена для провокацій і гри в обман, — він різко притягує моє обличчя ближче і впивається в губи холодним, жорстким поцілунком.

Я стискаю зуби, але запізно — він уже відступає, ніби нічого не було, і повертається до дзеркала. Заправляє сорочку в брюки, повністю ігноруючи мене.

— Переодягнися. Вечеря за півгодини в головній залі, — інформує він, не обертаючись.

Я мовчки стискаю губи, розглядаючи його. Він змінився. Зморшки стали глибшими, рухи — стриманішими, але погляд… той самий.

Марат обертається, затримуючи погляд на мені так само — довго, вивчаючи, ніби бачить уперше.

— Скучила? — запитує з тим самим ледь прихованим блиском, у якому змішалися небезпека, спрага контролю і щось незрозуміле. Можливо, цікавість.

В мені знову піднімається хвиля спротиву. Бо я знаю: будь-яка слабкість — смертельна.

— А ти? — питаю різко, без натяків і гри.

— Якби ти була покірнішою, ми б уже кілька разів розігріли цю постіль, — відзначає Марат, кидаючи погляд на розкидану ковдру, з-під якої я недавно вибралася. — Але, здається, твої бажання дещо відрізняються від моїх, чи не так?

Я важко видихаю. Не хочу вестись на цю гру. Не хочу навіть починати.

— Але ж ти не змусиш… — починаю, та замовкаю, впіймавши його гострий, крижаний погляд.

— Не роби з мене монстра, Вікторіє, — каже він спокійно, хитаючи головою. — І не барися на вечерю. Нам треба обговорити наші заручини.

Я здригнулась. Мабуть, зблідла.

— Стривай! — зриваюся з місця, хапаю його за зап’ястя, коли він уже тягнеться до дверної ручки. — Які ще, до біса, заручини?! — у моєму голосі паніка, що виривається з глибин.

Його погляд опускається на мої пальці, що вп’ялися в його руку, а потім повільно піднімається до мого обличчя. В його очах — могильна тиша.

— Відпусти, — тихо, але холодно вимагає він.

Я не слухаю. Навпаки — стискаю сильніше.

— Жодних заручин не буде, — кажу вже спокійніше, хоч серце вистрибує з грудей. Я стараюсь говорити твердо, ніби справді вірю в свої слова.

— Буде, — коротко й безапеляційно кидає Марат. Однією рукою він розтискає мої пальці, наче лещата, але без жодних зусиль. — Мені потрібна дружина. І спадкоємець. Буде краще для всіх, якщо мені не доведеться нікого змушувати.

Його погляд тисне, стискає зсередини.

— Я не стану дружиною вбивці. І не дозволю, щоб мої діти мали такого батька, — мій голос тремтить, але я не відступаю.

— Станеш, дівчинко, — шепоче він, але цей шепіт сильніший за крик. Марат схоплює мою шию, здавлює її пальцями, змушуючи дивитись йому просто в очі. — Бо ти не захочеш, аби з тим, хто тобі так полюбився, щось сталося… правда ж?

— Ти вже знищив усіх, хто мені був дорогий! — виривається з мене злість.

— Так. Але то було тоді, — його очі звужуються, усмішка — зловісно-зневажлива. — А от зараз?.. — І я відчуваю, як мене знову паралізує страх.

Він щось знає.

Я намагаюсь збагнути, що він має на увазі, але… можливо, просто не хочу розуміти.

— Про кого ти говориш?

— А про кого ти думаєш? — його погляд спостережливий.

— Ти присягався… Ти клявся, що ніколи не зачепиш мою матір! — виривається з мене.

У Марата були свої правила. Сім’я — святе. Він ніколи не погрожував моїй матері. Це було його табу. Його єдина межа. Невже...

— І я не порушу обіцянки. Хіба ти не знаєш цього краще за інших?

— Тоді забудь про…

— Пан Громов, — його голос ріже простір, мов удар батогом.

Я завмираю. Губи здригаються, погляд опускається.

Це — вирок. Його прізвище з вуст Марата звучить болем, страхом, моєю особистою слабкістю. Як він дізнався? Чому так швидко?

— Поки ти слухняна, він житиме. Це справедливий обмін, правда ж?

— Він мій бос, — намагаюсь звучати впевнено, спокійно. Але в його очах — лише глузування. Він бачить усе: мої сумніви, тривогу, кожен нерв.

— Твій бос живий він лише тому, що в мене досі є бажання тримати тебе поряд, — його слова — це куля просто в серце. — Бачу, ти готова на все... Чудово. Страх тобі пасує більше, ніж впертість.

Я мовчу. Проклинаю себе. За те, що дозволила собі слабкість. За те, що повірила у можливість мати коханого, в ніжність, у нове життя. Тимур не повинен був ставати настільки близьким. Не повинен був…

Я могла б далі жити в тіні, в самотності. Але я дозволила собі мрію. І тепер ця мрія — він. І саме він тепер під загрозою.

— То що, Вікторіє? Обговоримо сьогодні наші заручини, чи хочеш дізнатися, як саме він виє від болю?

Відчуваю, як холод проникає в грудну клітку. Як щось важке й невидиме ламає мої плечі. Ледь чутно прошепотіла:

— Обговоримо. Але якщо з ним щось станеться...

Марат не слухає. Просто повертається й виходить, гучно хлопаючи дверима. Його силует зникає, але погроза залишається тут, мов тінь, що не розчиняється навіть у темряві.

Тиша гуде, мов дзвін після вибуху. Моє серце б’ється надривно. Я повільно сідаю на край ліжка й намагаюся дихати. Але легені ніби стискаються — не впускають повітря.

Мої пальці самі тягнуться до тумбочки. Там — пігулки. Маленький, зрадницький пластиковий флакон, що терпляче чекає. Валерія принесла їх тихо, без зайвих слів, поки я спала. Як злодій. Як вирок.

Тепер треба зробити вибір. Саме зараз — кінець або продовження. Кінець мене, якщо я позбудуся того, в чому ще не впевнена. І продовження — жити з тягарем, що кожного дня нагадуватиме про цей момент. Повільно вбивати себе зсередини.

Я не знаю, чи в мені вже зародилося життя. Але навіть сама думка про те, щоб знищити найменший шанс на нього… ріже мене навпіл. Це не страх. Це відраза до себе. До цього місця. До безсилля.

Марат знає про Тимура. І якщо дитина є — це лише питання часу, перш ніж він усе зрозуміє. А тоді дійсно полетять голови зовсім не винних життів.

Але…

Я — не вбивця.

І якщо зараз зроблю цей крок — повернення не буде. Ні до себе, ні до нього. Назавжди.

Я повинна тікати. Не згодом. Не тоді, коли стане зручно. А щойно випаде шанс — я зникну. Навіть якщо доведеться ризикувати всім. Бо цього разу в мене є за що боротися. Щось більше за страх. Більше за Марата.

Навіть якщо це всього лише примара… навіть якщо я досі не знаю свого становища — саме це стане моїм ліхтарем надії в темряві.